Росія тепер в Америці
Спостерігачі констатували, що Співдружність – і як геополітичне об’єднання колишніх радянських республік, і як президентський клуб – фактично вичерпала себе. І це – серйозна зовнішньополітична поразка Росії, керівництво якої завжди претендувало на роль лідера пострадянського простору. Тепер виникає запитання: як можна стати лідером того, чого немає? І чи можна вважати колишні радянські республіки союзниками Москви, якщо жодна з них – навіть вірна Білорусь – досі не погодилася з визнанням незалежності Абхазії і Південної Осетії. А між тим, для Росії це – принциповий тест на лояльність до неї, на готовність підтримувати Кремль навіть у ситуаціях, які аж ніяк не виглядають досконалими з точки зору міжнародного права.
Проте незалежність Абхазії і Південної Осетії визнали дві країни Латинської Америки – Нікарагуа і Венесуела. Тепер такого рішення очікують від Еквадору, президент якого цими днями перебуває в російській столиці. Усі три країни очолюють політики-популісти, дії яких уже призвели до маргіналізації місцевих економік і подальшого зубожіння й без того небагатого населення. Послідовно знищують середній клас – він міг би забезпечити економічне зростання, але є загрозливим для влади таких лідерів, як Уго Чавес чи Даніель Ортега. Усі три президенти не приховують, що отримують фінансову підтримку з Москви. Уго Чавес визнав незалежність грузинських автономій тільки після початку світової фінансової кризи, коли доходи Венесуели від нафти значно скоротилися. Президент Еквадору Рафаель Коррера перед своїм приїздом до Москви також звернувся з проханням надати кредит. І зрозуміло, що без гарантій фінансової підтримки гість із Кіто незалежності Абхазії і Південної Осетії не визнає.
Латиноамериканські лідери наважуються на варіант обміну визнання незалежності на гроші не просто з власної ініціативи. З ними активно співпрацюють найближчі соратники Владіміра Путіна. Віце-прем’єр Ігор Сєчін, якого небезпідставно вважають правою рукою прем’єра, здійснив кілька візитів до Латинської Америки. Нещодавно в регіоні побував секретар Ради безпеки Микола Патрушев. Вони проводять переговори, укладають контракти, запевняють популістів у підтримці їхнього зовнішньополітичного курсу. Звісно, ці візити використовують для безперервної пропаганди досягнень нових друзів. Венесуела (чи Нікарагуа) мають серйозного союзника у протистоянні із США, раптом що – їх захистять. І нехай російський флот виглядає музейним порівняно з американським, проте ж доплив до дружніх берегів! Виникає враження, що Москва серйозно захопилася самою моделлю пошуку друзів у далеких краях, які аж ніяк не замінять їй сусідніх держав. Можна тільки дивуватися такій віртуалізації зовнішньої політики. Проте сумніватися у серйозності намірів російських чиновників не варто. Вони живуть із вірою в те, що за рішенням уряду можна змінити саму географію, що Росія – це Бразилія. І її дії в процесі банального підкупу президентів-ліваків цілком логічні.
Свого часу на гроші й кредити обмінював визнання свого державного статусу Тайвань. Країни, які визнавали саме Тайбей, а не Пекін, законним урядом усього Китаю, могли розраховувати на серйозну допомогу. Однак і тут є відмінність від російського підходу. Тайвань сплачував гроші за власний, а не за чужий, статус, і його мешканці принаймні могли зрозуміти, за що розраховуються. Росіяни навряд чи зможуть усвідомити, для чого допомагати країнам Латинської Америки, та й не питають у них – як не питали у радянських громадян, коли мільйони зароб¬лених ними грошей ішли на допомогу радикальним режимам у «третьому світі» та терористичним організаціям. Здавалося, що час такого витрачання грошей закінчиться разом із комунізмом. Але це було помилкове припущення. w
