Хто тут найбільш «послідовний»?
Проте всі вони в публічних виступах дуже люблять напирати на свою «послідовність».
Напередодні виборів «Главред» вирішив проаналізувати, як змінилися погляди українських топ-політиків і кандидатів у президенти на внутрішню і зовнішню політику України від часів президентських виборів 2004-го.
Враховуючи, що окремі політики впродовж часу, що минув, майже вилетіли з політичної вищої ліги (наприклад, Олександр Мороз), а деякі в 2004-му в ній ще не були (наприклад, Арсеній Яценюк), «Главред» відібрав для аналізу кандидатури Президента, прем'єр-міністра, спікера Верховної Ради і лідера опозиції. Їхні заяви і реальні дії ми стисло розглянули по чотирьох умовних напрямах: політична реформа і структура влади (внутрішня політика); соціально-економічні орієнтири; зовнішня політика; «наболілі питання» (трактування історії і статус мов).
Свої – зрозуміло, не беззаперечні – оцінки ми виставили за п’ятибальною шкалою.
Гарант
Погляди Віктора Ющенка на систему організації влади в Україні впродовж минулих років змінилися радикально – з прихильника парламентської республіки він перетворився на апологета сильного інституту президентства. Так, на межі 2002-2003 років його «Наша Україна» обговорювала можливість підписання політичної угоди з провладною «За єдину Україну» на предмет безпосередньої участі парламентської більшості у формуванні уряду, чого Конституція в ті роки не передбачала.
Підписати угоду тоді так і не вийшло, і своє ставлення до політреформи Віктор Андрійович змінив. Перед першим туром президентських виборів 2004-го кандидат Ющенко коментував конституційні ініціативи, розроблені Олександром Морозом, таким чином: «Така реформа, яка ставить за мету законсервувати владу при владі, не вдасться. Це не пройде. Демократична реформа буде, і це буде одна з моїх перших ініціатив як Президента». Але в чому полягатиме суть «демократичної» реформи, майбутній Президент тоді не уточнював.
Втім, це скоро стало неважливо: голосування за законопроект № 4180, що перерозподіляв повноваження від Президента до парламенту, стало однією з умов згоди Леоніда Кучми на третій тур виборів.
Ставши Президентом, Ющенко відразу ж пообіцяв «відіграти» свої повноваження назад ще перед набуттям чинності змін до Конституції. Але свіжоспеченому Президентові постійно було не до того – в 2005 році Ющенко витрачав безліч часу на тріумфальні закордонні візити, та й культурно-історичні проекти забирали у нього багато сил і часу. Схаменувся Президент лише після набуття чинності політреформи, але було вже пізно – рейтинг і політичний вплив Віктора Андрійовича стрімко зменшувалися.
Приблизно з 2007 року Віктор Ющенко почав говорити про необхідність переписати Конституцію повністю. Свій проект він представив громадськості наприкінці березня поточного року. У своїх основних положеннях він підозріло нагадує конституційні ініціативи Леоніда Кучми, які той виніс на всеукраїнський референдум у 2000 році: і створення двопалатного парламенту при скороченні чисельності депутатів нижньої палати, і загальне посилення повноважень Президента. Свій проект Конституції нинішній Президент зробив головною «фішкою» президентської кампанії, що, втім, не робить її здійснення якимсь реальним, так само як і не приводить поки що до зростання рейтингу самого Ющенка.
А ось у питаннях мови чинний Президент став дещо радикальнішим: якщо на Майдані обіцяв одним зі своїх перших рішень вжити заходів із захисту російської мови, то пізніше став одним з найбільш ревних захисників української мови. Хоча украй важливо провести межу між реальними зусиллями чинного глави держави в цьому напрямі і політичними звинуваченнями в «насильницькій українізації». Не таємниця, що при тому ж Кучмі освіта, наприклад, українізувалася набагато серйозніше і глибше – а ось звинувачень лунало значно менше.
Така сама своєрідна ситуація склалася і на зовнішньополітичному терені Президента. Своє обрання Ющенко пов'язував з перспективою стрімкої євроінтеграції України. Але все обмежилося лише серією візитів до країн далекого і близького зарубіжжя, де Ющенко незмінно зривав аплодисменти, поки Захід не розчарувався і не втомився від України. Реальних же зрушень у бік Заходу так і сталося – НАТО фактично закрило двері перед Києвом, і навіть підписання угоди про асоціацію і зону вільної торгівлі з ЄС в грудні поточного року викликає великі сумніви. При цьому в плані геополітичної риторики Ющенко-2004 від Ющенка-2009 майже не відрізняється.
Воднораз за час президентства Ющенка дуже зіпсувалися відносини з Росією. Втім, було б дивним вважати це виною лише однієї сторони, якщо та ж таки Москва оголошує антиросійськими акції на честь вшанування пам'яті жертв Голодомору, на яких сам Ющенко не втомлюється підкреслювати, що покладає вину зовсім не на Росію або росіян, а виключно на сталінський режим.
У плані соціально-економічної політики нинішній Президент, якого чомусь часто називають лібералом, мало відрізняється від своїх політичних конкурентів, які не мають виразного уявлення про неї. Більш того, саме його президентська кампанія-2004 стала знаковою в плані активного використання популістських гасел – невдовзі так взялися чинити всі. Хоча сам Віктор Андрійович, зробившись главою держави, почав звинувачувати в «оскаженілому популізмі» своїх опонентів.
Втім, це не завадило йому оголосити про підписання прийнятого парламентом з подачі Партії регіонів закону про підвищення соцстандартів – мабуть, надто сильне бажання підкласти свиню Юлії Тимошенко.
Оцінки послідовності:
Внутрішня політика – 1
Економіка – 2
Зовнішня політика – 3
Історія і мова - 4
Претендент
Віктор Янукович, який свого часу прославився не лише як жертва «яєчного теракту», але і як «тому що послідовний», у своїх перевагах справді відносно послідовний. Інша річ, що він не завжди чіткий у їх висловлюванні.
Щодо структури влади в країні, наприклад, пан Янукович зазвичай «коливався разом з лінією партії». І це не завжди була його рідна партія. Так, у 2002 році президент Леонід Кучма подав кандидатуру Януковича в прем'єри саме (як стало зрозуміло пізніше) «під політреформу». Вже до кінця 2003-го соратники Леоніда Даниловича у ВР на пам'ять завчили, що уряд повинен мати оформлену підтримку парламентської більшості (хоча законодавчо це закріплено ще не було).
Коли ранньою весною 2004-го близько 30 партій погодилися висунути Януковича кандидатом у президенти, це було зроблено саме під його обіцянку «розвивати і заглиблювати» конституційну реформу. Ще раніше Янукович підписав політичну угоду на цю тему з лідерами парламентських фракцій, що входили в «кучмістську» більшість.
2 липня 2004 р., виступаючи на закритті 5-ї сесії ВР четвертого скликання, прем'єр сказав: «П'ята сесія в стратегічному плані стала визначальною в розумінні становлення орієнтирів майбутнього суспільно-політичного життя України. Насамперед, я маю на увазі попереднє схвалення проекту закону про внесення змін до Конституції України» (як бачимо, тодішній Віктор Янукович умів формулювати думки не гірше за нинішнього Віктора Ющенка. – Авт.).
«На сьогодні практично всім політикам стало очевидно, що реформування політичної системи в Україні є обов'язковою умовою її стабільного подальшого розвитку», - додав також Янукович.
Восени 2006 р., коли політреформа вже вступила в дію, а пан Янукович удруге став прем'єром, він теж вельми позитивно відгукувався про парламентсько-президентську систему влади. «Політична реформа формує умови створення ефективної системи влади», - заявив Янукович на нараді з госпактивом Миколаєва 5 жовтня.
При цьому глава Кабміну поскаржився, що досі уряди країни працювали «самі по собі», оскільки парламент не приймав законів «під конкретні програми». Щоправда, своєї програми за рік другого прем'єрства Янукович так і не підготував.
А ось вже сьогодні пан Янукович запевняє, що реформовану Конституцію непогано б і «підрихтувати». Тиждень тому, виступаючи на телеканалі «Інтер», він заявив, що «безумовно, залишити це на такому рівні, як це було зроблено тоді (у 2004 р. – Авт.), не можна».
На жаль, при цьому лідер ПР не пояснив, як саме треба реформувати реформу, оскільки «це треба робити… коли ми подолаємо кризу, коли почне зростати економіка». Як відомо, в цілому Янукович – як і всі без винятку кандидати – виступає за створення жорсткої системи керованості державою. Одним із інструментів для цього в ПР бачать запровадження конституційної норми, за якою партія, що завоювала відносну більшість на виборах, отримуватиме 50 % місць у парламенті.
Так само у внутрішній політиці пан Янукович виступає за активну участь у ній народу – зокрема, за допомогою референдумів. Недаремно ПР вже давно домагається референдуму про вступ у НАТО і статус російської мови. Водночас заради справедливості слід сказати, що ні Янукович, ні його партія не вимагали жодних референдумів, коли курс на НАТО проголошував Леонід Кучма, або коли той же Кучма відразу оголосив про плани ввести Україну в ЄЕП.
Таким чином, не факт, що Віктор Янукович говоритиме про референдум і в тому разі, коли якимсь дивним чином українці переважною більшістю зрозуміють переваги членства в НАТО. Втім, оскільки виборець «регіоналів» за останні роки визначений і структурований, сам Янукович змушений продовжувати експлуатувати теми російської мови і зближення з Росією. Що він – і це вже цілком послідовно – робить з 2004 року.
Ця послідовність теоретично може урватися тільки у разі перемоги пана Януковича на нинішніх президентських виборах. Як це сталося з «проросійським» Леонідом Кучмою після його перемоги в 1994 році.
Тими самими чинниками визначається і позиція Віктора Януковича щодо соціально-економічних проблем. Ще в 2003 році, виступаючи з відповідями на критику майбутніх «помаранчевих» з приводу «дуже повільного» підвищення соцстандартів, Янукович наголошував на необхідності спочатку розвинути виробництво. Цю ж саму логіку він сповідував всі роки, так само як не змінював і свого бачення шляхів того ж таки розвитку: усіляке сприяння великому бізнесу, зниження зарегульованості в бізнесі середньому і дрібному, поступове зниження податків, створення пільгових умов на певних територіях або для певних галузей…
Тим часом за напруження політичної боротьби лідер ПР періодично дає добро своїм соратникам на ініціативи, що абсолютно не лізуть у ворота його економічних поглядів, – на зразок скандального закону про підвищення соцстандартів. Що змушує нас зменшити на один бал оцінку його послідовності в тій сфері, де він внутрішньо напевно послідовний найбільше.
Оцінки послідовності:
Внутрішня політика – 3
Економіка – 3
Зовнішня політика – 4
Історія і мова - 5
Вона
Юлія Тимошенко щодо структури влади завжди висловлювалася ще послідовніше, ніж Віктор Янукович. У 2004 р. вона категорично виступала проти політреформи, а в сейфі її «правої руки» Олександра Турчинова з моменту ухвалення конституційних змін зберігалося підписане депутатами від БЮТ звернення до Конституційного суду з приводу їх (тобто змін) скасування.
У грудні 2006 р., перебуваючи в опозиції, Тимошенко заявила, що існуюча структура влади веде до людоїдства. «Конституційна реформа породила політичний канібалізм – хто кого з конкуруючих центрів впливу з'їсть насамперед», - сказала вона в інтерв'ю журналу «Профіль».
В той же час, наприклад, формування парламенту за «закритими» списками політичних сил сьогоднішню Тимошенко цілком влаштовує. Хоча ще в 2002 – 2004 рр. вона голосно заперечувала проти цієї схеми, стверджуючи, що це перетворить депутатів на «кнопкодавів, якими керуватимуть два-три олігархи з-за стін парламенту». Що ж – сьогодні ЮВТ сама перебуває серед цих «керівників». Не менш категорично Тимошенко раніше відгукувалася і про принцип відкритих списків на виборах, всіляко наполягаючи на жорсткому контролі над депутатами з боку партійного керівництва, а також на імперативному мандаті. Втім, з початком виборчих перегонів погляди Тимошенко кардинально змінилися: тепер вона полум'яна прихильниця відкритих списків на виборах у місцеві ради.
А в деяких речах Тимошенко суперечить самій собі не просто часто, а із завидною регулярністю. Так, у 2003 – 2004 рр. вона неодноразово називала підвищення соцстандартів (що проводилося Кабміном Януковича) «хабаром виборцям». Водночас під час власного перебування при владі постійно заявляючи про необхідність збільшувати зарплати бюджетників і пенсії. У 2007 - 2008 рр. це вилилося у відому епопею з «Юлиною тисячею», яку так і не отримали всі, кому вона належала (вже сьогодні Тимошенко нагадали, що два роки тому вона обіцяла подати у відставку, якщо не поверне по тисячі гривень кожному, хто постраждав від втрати вкладів Ощадбанку СРСР).
Так само сьогодні Юлія Володимирівна рапортує про неухильне дотримання соцстандартів і наповнення бюджету, в той же час забороняючи оприлюднювати інформацію про реальний бюджетний дефіцит і вимагаючи від Президента Ющенка ветувати закон про підвищення мінімальних зарплат.
В «ідеологічних» питаннях Юлія Володимирівна теж двояка. Так, Тимошенко ніколи й ніде не висловлювалася публічно за підвищення статусу російської мови. Але багато разів стверджувала, що її політична сила обстоює збереження держстатусу винятково за українською. А, наприклад, в роковини Голодомору в 2006 р. виступила із заявою про те, що «пам'ять жертв убивчого голоду повинна бути застереженням і тим політичним силам, які зараз намагаються торгувати державним суверенітетом в ім'я якихось міфічних цінових преференцій і сусідських геополітичних вигод».
Дивним чином все це не завадило самій же Тимошенко стати мішенню звинувачень у державній зраді на користь Росії (про що влітку минулого року говорили чиновники Секретаріату Президента). Причиною для цих заяв стали неоднозначні домовленості з Москвою щодо постачання газу. Але показово і те, що якщо в 2005 р. Тимошенко фактично була в Москві «персоною нон грата», то в 2008 – 2009 вона неодноразово зустрічалася з Володимиром Путіним і користувалася його демонстративною підтримкою.
З одного боку, це дійсно вилилося в деякі демонстративно проросійські жести Тимошенко – наприклад, мовчання з приводу війни в Грузії і фактична відмова від НАТО (останнім часом Тимошенко заявляє, що замість НАТО Україна повинна прагнути в якусь «загальноєвропейську систему безпеки», умовчуючи, що такої поки що не існує). З іншого боку, показово, що Кремль зміг порозумітися з Тимошенко, яка виступала і виступає з приводу «спільної історії» або мови різкіше, ніж нібито «антиросійський» Ющенко. Що багато про що говорить не так про Тимошенко, як про російську владу.
Оцінки послідовності:
Внутрішня політика – 3
Економіка – 3
Зовнішня політика – 3
Історія і мова - 5
Спікер
Під час Помаранчевой революції Володимир Литвин обіймав ту саму посаду, що й зараз – був головою Верховної Ради. Безкровне завершення конфлікту Володимир Михайлович неодноразово ставив собі в заслугу – зокрема, він брав активну участь у «продавлюванні» політреформи. Втім, це не заважало йому через деякий час активно її критикувати і вимагати її скасування, обгрунтовуючи це порушеннями, що мали місце під час голосування. Власного ж бачення конституційного устрою в країні Литвин тоді, судячи з його заяв, не мав.
Не має і зараз. На загальному тлі гранично розпливчатих формулювань в стилі «за все добре, проти всього поганого» дещо вирізняється лише вимога повернутися до мажоритарної виборчої системи, перш за все на місцевих виборах (проте такі заклики зараз видають більшість політичних гравців). У своїх виступах спікер старанно уникає конкретики в питаннях мови, і навіть в питаннях соціально-економічних, чітко тримаючи ніс за вітром.
Своє ж бачення зовнішньої політики спікер однозначно окреслив лише недавно - на з'їзді Народної партії, на якому його висунули в президенти. «Ми відкидаємо прагнення дати Україні милиці у вигляді вступу до різних структур, наприклад, НАТО», - з невластивою для себе безапеляційністю заявив Литвин.
Натомість у таких питаннях, як мова або історія, пан Литвин цілком вірний собі. «В Україні немає потреби давати російській мові статус державної», - заявляв він у березні 2005 року. У жовтні 2009-го спікер непрямо виступив проти референдуму з цього питання: «Що нам треба – вирішити проблему чи розколоти країну?». Тим часом, нагадав глава ВР, без референдуму змінити статус мови неможливо – це прописано в Конституції.
Вихід Литвин бачить в «удосконаленні» закону про мови, в якому прописано статус російської мови як мови міжнаціонального спілкування.
Що ж до, наприклад, Української повстанської армії або Голодомору, історик Литвин не втомлюється твердити, що цими речами повинні займатися науковці, а не політики. Хоча і вважає, що «називати трагедію Голодомору виключно геноцидом українців – неправильно» (з інтерв'ю РИА «Новости» в травні 2009-го).
Оцінки послідовності:
Внутрішня політика – оцінці не підлягає
Економіка – оцінці не підлягає
Зовнішня політика – 3
Історія і мова - 4
