Кіно з ароматом Шанель і присмаком джинси
І присутність примадонни французького кіномистецтва Катрін Деньов істотно посилювала це очікування. А сталося те, що відбувається в Європі останні півтора-два роки — криза. На сей раз — «криза жанру».
Отже, на глядачів чекав показ стрічки режисера Яна Кунена «Коко Шанель та Ігор Стравінський». Спочатку дивувала лише дивна операторська манера подавати нічим не виправдані плани, зняті «з рук», та відверто зловживати «точечним» (неглибоким) фокусом. Перше використовується здебільшого у військових «екшенах» задля підкреслення ефекту присутності та авангардному кіно, друге — переважно в мистецькій фотографії, проте в кіноглядачів цей прийом зазвичай викликає ефект вади зору.
Французьке кіно зі «словами» і стогонами
Чим далі, тим гірше. Справа не лише в дещо примітивній грі акторів. Вразило те, що французьким режисером (щоправда, нідерландського походження) не було використано «мови» французького кіно як такої, особливо там, де слід було показати саму пристрасть почуттів головних героїв, адже саме про це фільм. Натомість, «сокирного» натуралізму статевих актів виявилося аж занадто, щоб показати, як глибоко зайшли «бізнес-стосунки» Шанель та Стравінського. Для чого? — адже стрічка напевно не була задумана як «телемувік» для трансляції після опівночі з червоним квадратиком у куточку.
Вочевидь, демонстрація фільму на такому фестивалі як «Молодість» передбачає відповідну «арт-хаузність», що ніби мала довести початкова сцена фільму з реконструкцією балету «Весна священна». До того ж, французький кінематограф має в своєму лексиконі безліч «слів» для зображення стосунків між чоловіком та жінкою. Французьке кіно тому і французьке, що кожний кадр стрічки має набагато більше драматургічних значень, ніж це виглядає на екрані. Приміром, сцена, коли головна героїня — зірка світової моди — пришиває ґудзика головному героєві — зірці світової музики, насправді передає не менше еротизму, ніж статеві акти у «натуральний розмір». Навіть останні не відрізнялися художністю. Все впрост і без «обиняків» — він лежить на неї, камера майже не рухається, оператор, а відтак режисер монтажу «завмерли», очевидно, заскочені картинкою… А може й не завмерли, просто сцена розрахована на глядачів-тинейджерів, яким не зрозуміло, про що йдеться, якщо не показати все у «повний зріст».
Ні, фільм-таки фестивальний — і в цьому парадокс. Утім, якщо прийняти до уваги творчу схильність Яна Кунена до епатажної натуралістичності, від нього можна було б очікувати ще й не таких парадоксів. До речі, дебютний «екшн» режисера «Доберман» (1997) досі заборонений в Україні Комісією з моралі через надмірно-показову жорстокість.
Отож, якщо парфуми Габріель Шанель були замішані на кількох десятках інгредієнтах із вагомою часткою гламуру, то стрічка Яна Кунена має лише один доволі рафінований присмак не в міру епатажної еротики, що демонструється на тлі вельми невигадливого сюжету — такий собі «любовний трикутник», але без жодних мотивацій, окрім мотивацій «основного інстинкту».
В аналогічній за сюжетним рядком не менш гламурній російській стрічці «Адмірал» головні герої навіть не поцілувалися за весь хронометраж біографічної епопеї. І це, як не дивно, не надто зашкодило передачі самої глибини почуттів головних героїв (хоча режисерська робота залишила напрочуд незрозумілим, заради чого адмірал мав полишити свою цілком затишну родину?). Хай там як, головним героям фільму Андрєя Кравчука не конче було лягати в ліжко зі всіма «анатомічними» атрибутами статевого акту задля підкреслення життєвої напруги стосунків, як у стрічці Яна Кунена.
Стравінські versus Шанель
До речі, на відкритті фестивалю були присутні нащадки композитора Стравінського. Цікаво, чи погоджуються вони з такою фривольною інтерпретацією біографії свого славетного прадіда? Як відомо, кілька років тому судовий позов був оформлений на продюсерів історичного тріллера «Ворог у воріт» з боку справжньої доньки головного героя — радянського снайпера Василя Зайцева… Але наразі поговоримо про Стравінського.
Слід зазначити, що про інтимні стосунки між Стравінським та Шанель немає жодного достовірного свідчення, жодного рядку в мемуарах чи листуванні сучасників. Узимку 1920-21 року родина композитора справді мешкала в садибі Шанель в околицях Версалю, і це все, що залишилося від їхніх стосунків. Щоправда, в архіві композитора збереглося кілька листів до Габріель Шанель, проте усі вони суто бізнесового змісту. Кутюр’є використовувала модного на той час і в міру епатажного композитора задля власного піару, а той користувався з її спонсорської підтримки.
У ті часи володарі модних салонів, попри казкову заможність, ще не могли претендувати на місце в елітарному соціумі, на відміну від композиторів, художників та інших митців. Сценаристи вклали у вуста Стравінського влучний вираз, адресований Шанель, який позначує соціальні акценти часу: «Ви не артист, ви крамар» (щоправда, самі митці пройшли той самий шлях визнання століттям раніше). Отже, спонсорство або публічні амурні стосунки могли бути для кутюр’є Шанель чи не єдиним засобом потрапити до лав «посвячених». Проте, останнє було неможливо, оскільки Стравінський жив із родиною та дітьми, і заявити про амурний зв’язок Шанель не могла, принаймні на публічному рівні, адже аристократичний соціум, до якого вона прагнула, був на той час ще досить консервативним. Тож, лишалося тільки спонсорство.
Водночас, в приватному листуванні до друзів композитор майже не згадує Шанель, за винятком, коли з неї треба було «стягнути» спонсорські гроші і було потрібне чиєсь посередництво. Дивно, погодьмося, якби можна було використовувати важелі справжнього інтимного союзу. Отож, сценаристові, а надто режисерові стрічки «Коко Шанель та Ігор Стравінський» доводилося не лише вигадувати елементи інтимних сцен, а й саму інтригу.
Реклама понад усе
Проте, питання не в мистецтві, коли до справи долучається реклама. Зверніть увагу, тільки за останній рік (!) це вже третя екранізація біографії засновниці модного дому «Шанель». Такого не знав жоден культовий герой чи героїня — ні Марк Твен, ні Едгар По з його подвійним ювілеєм, ні навіть Едіт Піаф з її життєвою драмою не спровокували такого спалаху екранізацій. Лише у вересні 2008 року на американські екрани вийшов телефільм «Коко Шанель», а вже у квітні 2009 року, за місяць до прем’єри стрічки Кунена, світ побачила французька екранізація «Коко перед Шанель» із незрівняною Одрі Тоту у ролі Коко. І це не враховуючи британську стрічку «Самотність Шанель» (1981). З чого би це? Шанель, звісно, національний символ Франції, але такої кінематографічної екзальтації не спричинила навіть Жанна Д’арк чи Маркіза де Помпадур.
Причина до банальності проста, як і сам сюжет останньої біографічної стрічки. Кіно сьогодні це почасти рекламний проект, і проект «Коко Шанель та Ігор Стравінській» мав би вивести бренд Шанель із затяжної кризи, який переслідує дизайнерський дім останні 5-7 років. Тож, не дивно, що у головній ролі стрічки Кунена опинилося незмінне обличчя рекламної кампанії лінії ювелірної колекції «Шанель» (в останні вісім років!) Анна Муглалі.
Під цим кутом зору стає зрозумілої й убогість, сказати б, ординарність сюжетних форм фільму-відкриття нашої «Молодості», адже реклама не передбачає особливої вигадливості, головне — точно розташувати акценти. Ось так і вийшло: композитор — негідник, який полишає заради пристрасті хвору на сухоту дружину й неповнолітніх дітей. Без жодного почуття шляхетності він біжить на запах «основного інстинкту» за розв’язною головною героїнею, власне Коко. Та ж, без жодного сумління притягує його до себе, а за деякий час, з певними, щоправда, моральними докорами, відштовхує, зайвий раз підкреслюючи власну незалежність та емансипацію.
Це фільм не про Шанель, а під «Шанель». Головна акторка — більше ніж обличчя бренду, вона втілення самої гламурної концепції «Шанель», кумир своєї фокус-аудиторії. Щоправда, рекламний ефект може бути дещо суперечливим. Особисто мені, після перегляду, навряд чи кортітиме придбати парфум «Шанель» для коханої жінки, щоб не перетворитися на такого Стравінського, а заразом — не повестися на кіноджинсу від виробників «Шанель» та режисера Яна Кунена. Бажаєте переконатися в об’єктивності наведених вище спостережень на власні очі? Приємного перегляду! Але не раджу перетворювати кіносеанс на родинну справу…
