Коменти рулять
– Люди, прості смертні люди мене обскакали! І як я сам не дотумкав до такої простої речі? Коментарі. Коментарі! От ви уявіть: дві скрижалі із заповідями та кілька мільярдів скрижалей бійки у коментах...
В оригіналі було не зовсім «бійки». Але то – річ несуттєва.
А от самі коментарі – досить суттєва річ. Вони можуть як ніщо інше викликати цікавість Інтернет-юзера до сайту новин. І деякі цим вправно користуються. Кожна людина, яка звикла дізнаватися про новини з Мережі, може з льоту назвати пару-трійку сайтів, на які ходять не стільки заради новин, скільки заради словесних баталій з їх приводу.
Ну, а щодо блог-сервісів, мережевих щоденників, які деякі експерти-поспішайки вже охрестили «ЗМІ нового сторіччя», і говорити не варто. Вони просто цим і живуть: коментарі до них – це не доповнення до змісту, а його невід’ємна частина. У цьому полягає сутність того, що зветься Веб 2.0, Інтернет нової генерації. Кожен користувач вносить свою лепту до контенту.
Може, краще б і не вносив.
Ідеальний Веб 2.0 – це коли у блозі, присвяченому війні у Південній Осетії, один користувач розміщує новину щодо проходження російських танків крізь Рокський тунель, інший – дає фото Рокського тунелю. Третій, професійний географ, розповідає, що це – єдино можливий для просування важкої техніки прохід із Північної Осетії до Південної. Четвертий, професійний військовий, стверджує, що він мав би бути першочерговою метою грузинів. П’ятий, політолог, робить з того факту, що грузини зволікали з атакою на тунель, якісь власні висновки. Правду складають із крупинок. Результат – ідеальна інформаційна картина, хоч у рамочку – та на стіночку.
Реальний Веб 2.0 – це коли у блозі, присвяченому війні у Південній Осетії, один користувач викладає новину щодо проходження російських танків крізь Рокський тунель. Другий викладає інформацію про те, що три танки там зламалися і перегородили весь шлях. Третій дає фото танків, що проходять крізь тунель, у яких четвертий, професійний військовий, упізнає ізраїльські танки «Меркава» часів першої ліванської війни. П’ятий, хоч і професійний політолог, звинувачує четвертого у єврейському походженні, поки перший спростовує заяву другого. Закінчується усе розбором ролі юдеїв у персько-візантійському конфлікті, згадуванням родичів опонентів до сьомого коліна та взаємними обіцянками натовкти фізіономію «у реалі».
Це ми взяли приклад обговорення міжнародного конфлікту. А як щодо внутрішніх? Як щодо статей на українських новинних сайтах? Новина: Тимошенко пожурила Стельмаха. І відразу – десять коментарів. Три – проти Тимошенко, три – проти Стельмаха, три – проти всіх і один рекламує броньовані двері. І пішла дискусія...
На певному етапі з’ясування стосунків у більшості дискурсантів виникає чітке враження: найгарячіші опоненти – «заслані козачки». Їм за їхні репліки платять гроші. Бо не може людина нести «таке» безкоштовно. Насправді-то – ще й як може, на щастя, усі ми різні. Але у запалі суперечки легше вкласти собі в голову тезу, що тобі протистоїть професійний провокатор, аніж ту, що в твоїй країні живе і має виборче право отакий оригінал.
Це – Інтернет, і ефективно перевірити, хто ховається за профілем опонента, – малореально. А отже – виникає безліч конспірологічних теорій про людей, які беруть участь в Інтернет-сварках за гроші.
Найсмішніше у цій ситуації те, що такі люди насправді існують. Інша справа – наскільки їхній реальний вплив, їхня залежність від працедавців та їхній «життєвий» рівень освіти збігається з тим, що ми собі уявляємо.
Ми вирішили дослідити цих міфічних істот – авторів коментарів «на замовлення». Класифікувати їх та хоч якось дійти висновку, як із ними боротися. І чи потрібно це взагалі.
