«Кожум’яцькі аристократи» й українська історична спадщина
«Діяльність Інституту археології НАН України стоїть на заваді як чорних археологів, чиї надбання не можуть бути легалізовані за чинним законодавством, так і їхніх замовників – колекціонерів з числа вітчизняних олігархів», – заявив «Главреду» академік НАН України Петро Толочко. Цілком протилежної точки зору на місію Інституту археології притримується Володимир Яворівський, голова парламентського Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності, співавтор змін до закону про музеї та музейну справу, який днями буде прийнятий у другому читанні. «Інститут археології монополізував контроль над здійсненням не лише археологічних, а й більшості земельних робіт на території України, перетворившись на таку собі бюрократичну структуру, яка видає лише фіктивні папірці за порушення ґрунту, незалежно від того, чи є на цьому місці історична пам’ятка або городище», – вважає депутат.
Як стало відомо «Главреду», згідно з проектом змін до закону про музеї та історичну спадщину власники приватних колекцій (легального, певна річ, походження) матимуть права ідентичні до тих, якими володіють державні музеї. «Згідно зі ст. 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» усі пам’ятки археології без виключення є суто державною власністю», – повідомили «Главреду» у Міністерстві культури й туризму України. – Збереження археологічних пам’яток приватними колекціонерами суперечить не лише Закону України, а й Європейській конвенції про охорону археологічної спадщини, адже ця конвенція ратифікована в Україні ще 2003 року».
Поки що згідно з чинним положенням (ст.18 закону про «Формування державної частини Музейного фонду України»), будь-яке археологічне надбання, включно з масовими знахідками (кістки, патрони тощо), виявлене навіть під час неакадемічних експедицій на території України, є суто державною власністю, яке не підлягає відчуженню.
«З часом треба буде внести зміни і до цього закону, аби всі положення, які регламентують діяльність як музейників державної форми власності, так і приватних археологів та колекціонерів, кореспондувалися в системі вітчизняного права», – говорить Яворівський. Така практика загальнопоширена в усьому цивілізованому світі, проте варто проаналізувати законопроект, тоді можна виявити кілька малопомітних, проте вельми значущих правових лазівок.
Як вже йшлося, з набуттям чинності змін експонати сумнівного походження становитимуть цілком легальний «недержавний музейний фонд України». Проте жодним пунктом не передбачається право відчуження цих експонатів у разі доведення їхнього кримінального походження. Отож, засновником музею зможе стати будь-хто, досить лише володіти раритетом. Обставини придбання чи відсутність «паспорту» стають при цьому фактором другорядним. Іншою мовою, розкопали ви на території України «пектораль», внесли її до «недержавної частини Музейного фонду України», відповідно до ст. 15 закону про музеї в новій редакції — і «пектораль» ваша.
І хоча зміни до закону передбачають переважне право держави на придбання предметів недержавного музейного фонду України в разі їх аукціонного продажу (ст. 15), залишається великий сумнів, що у держави справді знайдуться кошти на таке придбання, а в інших охочих забракне впливу на виконавчі органи влади щодо пошуку «гідного» покупця.
Проте, найголовніша лазівка, це те, що предмети недержавного музейного фонду на цілком законних підставах ставатимуть знаряддям великих грошових оборудок. Про це йдеться у ст. 21 нової редакції закону, хоча й не прямим текстом: «Музейні предмети, музейні колекції, музейні зібрання та предмети музейного значення, що належать до недержавної частини Музейного фонду України, не можуть бути предметом застави, якщо заставодержателем є іноземець або особа без громадянства». Тобто, для громадян України вони можуть бути предметом застави – отже, товаром.
Припустімо, що рано чи пізно реєстр національного музейного фонду буде настільки досконалим, що й миша не прослизне. Але не для кого не таємниця, що велика частка музейних раритетів наших «кожум’яцьких аристократів» складається з підробок. Ось тут-то лазівочка і випливає.
Уявіть собі «пектораль» з чистого золота, таку собі новоробну копію – вона містить трохи більше кілограму дорогоцінного металу (1140 гр., якщо точно) вартістю не більше чверті мільйона гривень. Припустимо, ще стільки ж власник витратив на філігранну, справді мистецьку роботу ювеліра. Втім, якщо ця бутафорія виставлена як археологічний унікат – страхова вартість її збільшиться до кількох десятків мільйонів, ні, не гривень – доларів. При чому зі статті 23 закону в новій редакції вилучено вказівку на те, що оцінку страхової вартості здійснюють Міністерство культури України та Міністерство фінансів України. От, уявіть собі, що музейний експонат-підробка сумою в кілька мільйонів доларів заставляється під одержання довгострокового банківського кредиту. Колекціонер отримує кошти, але кредит з часом не повертає, втрачаючи «раритет», реальна вартість якого в сотні, тисячі разів менша за заявлену. Тож, хто може стояти за лобіюванням відповідних змін до закону – читай між рядків…
Є й ще одна дірка. Закон суворо наказує вилучати археологічні предмети, які «не мають документального підтвердження їх увезення на територію України на законних підставах» – із ледве помітною вказівкою: «після набуття чинності цим Законом». Відповідно, купив до набуття чинності – маєш «чисті руки». Припустимо, закон зворотної сили не має, але незрозуміла ситуація з термінами реєстрації музейних раритетів. Для цієї процедури передбачається аж «п’ять років з дня набуття чинності цим Законом». Читай, покрав – зареєструй крадене, але добре помізкуй, чи варто світитися – маєш п’ятирічку часу. Може, краще вивезти це десь за кордон?…
З одного боку, зрозуміло, що за останні два десятиліття держава не спромоглася розробити дієві засоби протидії чорній археології, зарівно і приватному колекціонуванню історичних цінностей, вкрадених з музеїв або з самих національних надр. Не спромоглася, чи ухилялася від регламентації — питання іншого ґатунку. Об’єктивно, ґрунту для розкрадання історико-культурної спадщини в нас не бракує. Той, хто хоч раз на власні очі бачив опис раритетів у фондах провінційних музеїв, архівів чи бібліотек, не сумнівається, що жодних шансів забаритися в «державному фонді» ці артефакти не мають. Приміром, за деякими «особливо фаховими» описами відрізнити середньовічний талер від миколаївського полтинника практично неможливо, в анотаціях документів магдебурзького права українських міст часто не вказано навіть року. Вже не кажучи про те, що пам’ятки церковної архітектури останнім часом без жодного громадського слухання передаються на баланс церковних громад (як-от Андріївська церква у Києві).
Найменшим лихом було б досягти, принаймні, максимально повного реєстрування національного історичного та археологічного надбання незалежно від форми власності — «державної» та «недержавної» — яку мету, власне, переслідуватиме новий законопроект. Тим паче, що аналогічна практика існує в деяких європейських країнах, особливо там, де металошукачі є у вільному продажу — приміром, у Великобританії. Офіційно дозволена діяльність «комерційних археологів» у Франції, Австрії, Німеччині та країнах Скандинавії, хоча за металошукачі там можуть «дати статтю» та оштрафувати на круглу суму. У будь-якому разі, європейська громадськість завжди добре інформована про всі відкриття таких аматорів та долю виявлених скарбів, незалежно від того, чи на державній, чи приватній землі вони виявлені.
За яскравий приклад може правити нещодавнє сенсаційне відкриття у графстві Стаффордшир у Великобританії. Цей скарб, який нараховує 1,5 тис. предметів (5 кг. золотих елементів і 2,5 срібних), справедливо вважається найбільшою за останні 150 років знахідкою коштовностей англо-саксонських часів. І власник маєтку, на якому виявлено скарб, і сам скарбошукач миттєво повідомили про знахідку археологів та передали її на зберігання до музею у Бірмінгемі.
До речі, в самій Великобританії, де пошуки скарбів металодетектором є таким собі різновидом рекреації для шляхетних «селюків» або сільських джентльменів, у 1996 році був прийнятий закон про скарби, згідно з яким будь-який скарб — золото, срібло або монети, чий вік перевищує 300 років — безумовно належить Короні, цебто державі (The Treasure Act). Той, кому пощастило зробити відповідне відкриття, повинен протягом 14 днів повідомити про це «шеріфа» (судового виконавця), у протилежному випадку йому загрожує кілька місяців в’язниці та штраф до 5 тис. фунтів. Натомість, винагорода мисливця за скарбами становить половину ринкової вартості (!) скарбу. Другу половину отримує власник маєтку, у разі, якщо скарб виявлено на приватній ділянці.
Що ж до України, то в нас не дарма шаленими темпами приватизуються та забудовуються місцини, пов’язані з давньоруським містобудуванням або спорудами скіфських часів, як-от Хотівське поселення, розташоване поруч з елітним парком Феофанія. Заразом, будь-яке порушення міжнародної практики поводження з історичною спадщиною в нашій країні має всі шанси оминути громадського розголосу, адже Верховна Рада традиційно ухвалює такі дрібні правки похапцем, тобто «пакетами», без обговорення. Відчуватимуть ці правки на власній шкурі лише науковці, в яких з’являться цілком рівноправні конкуренти — чорні археологи та нувориші-колекціонери, що вмить перетворяться на респектабельних музейників.
Із ухваленням правок до закону про музеї, поза сумнівом, розпочнеться ланцюгова реакція, адже Кабінет міністрів, як зазначається в проекті, матиме «протягом шести місяців з дня набуття чинності цим Законом […] забезпечити перегляд і скасування […] нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону». І ось, повертаємося до сумних справ вітчизняних археологів-академістів – кому вони, власне, заважають?
Якщо раніше «відкритий лист» на проведення археологічних досліджень видавався лише Інститутом археології НАН України і лише академічним установам з ультимативним правом передачі археологічних знахідок до державного музейного фонду (відповідно до ст. 18), то після впровадження змін до закону касуватимуть у першу чергу саме цю позицію, бо артефакти тепер можуть передаватися і до недержавного фонду – цебто приватних колекцій. Так само і провадити цілком законні археологічні роботи матимуть змогу не лише академічні дослідники, а й копачі-«аматори».
Не виключено, що нещодавній розголос у ЗМІ зі звинуваченням археологів з боку КРУ також має політичний контекст — особливо, беручи до уваги інтерес комісії Рахункової палати (вона працювала майже одночасно з КРУ) не до інститутської бухгалтерії, а передусім до археологічних фондів. Нагадаємо, на початку вересня прес-служба КРУ в місті Києві розповсюдила заяву про результати ревізії Інституту археології НАН України та виявлену «низку порушень фінансово-бюджетної дисципліни» на суму 2 млн. грн. Як стало відомо «Главреду», роком раніше аналогічна ревізійна «атака» була вчинена на інститути НАН України, що розміщені по вул. Грушевського, 4. Причиною, як пояснили джерела «Главреда» у компетентних органах, є величезна садиба Академії наук, яка без надмірних зусиль може бути перетворена на елітний готельний комплекс із кількома сотнями номерів!
Проте, дефіцит готельних номерів напередодні футбольного Євро-2012 – це лише одна з проблем держчиновників. Інша, якою багато хто з наших «кожум’яцьких аристократів» заопікується на дозвіллі, – колекціонування археологічних артефактів та предметів антикваріату. Саме їхні інтереси, передусім, і лобіюватиме нова редакція закону «Про музеї та музейну справу». Нагадаємо, відповідно до підготовлених змін до цього закону будь-яка приватна колекція зможе тим чи тим обхідним шляхом поповнюватися за рахунок державного музейного фонду – з подальшою «легалізацією»...
