Самогон
І навіть не парламентські оргії з елементами законотворчої діяльності. Я не кажу вже про телевізійні словоблудства і розклеювання себе на білбордах. Це так – маленькі слабості. А от без чого насправді не може жити наш рідний політикум – це без регулярного вставання на граблі. Причому любов до цього екзотичного задоволення передається від діда до тата, від тата – до сина і від сина – до внука. Очевидно, вся справа в генах
Троє моїх друзів уже кілька років поспіль женуть самогонку. Женуть дуже професійно. Один спеціалізується на класиці. Його первак має настільки досконалий смак, що голова від нього ніколи не болить, незважаючи на кількість випитого. Гнати його навчив дідусь, який успішно вдосконалював і відточував свою майстерність ще в підпіллі за радянської окупації.
Інший колега віддає перевагу самогонці, перегнаній із геть усяких фруктів та повидел. Найсмачнішою виходить сливовиця. Дякувати Богу, сливок у маминому саду росте більше, ніж треба. Є в його асортименті й горілка з яблук, і виноградна чача, і навіть горілка з айви – для гурманів. Про такі дрібниці, як бурачанка, я вже й не говорю.
А от третій мій приятель спеціалізується на настоянках. Добре вигнану самогонку він ушляхетнює різноманітними травами, шишечками, коренями та корою. Такої смакоти я не куштував більше ніде в світі. Всі відомі бальзами типу бехерівки просто бліднуть на фоні цього витвору самогонного мистецтва. Можете бути певні, що маючи такі пречудові варіанти для дегустування, до казенної горілки торкатися не вельми хочеться.
Отож, коли уряд вкотре вирішив підвищити акцизи, а відповідно – магазинна горілка мала б злетіти в ціні, я не особливо і перейнявся. П’ю я рідко, а як п’ю, то щось добре. Тому скільки там у супермаркеті коштуватиме пляшка розведеного спирту, мене не особливо хвилює. Але раптом у повітря шляхом дифузії просочилась інформація, що до Верховної Ради потрапив новий цінний законопроект про боротьбу з пияцтвом. Наші депутати, а точніше – один із них, Микола Присяжнюк, так сильно перейнявся здоров’ям українського народу, що вирішив його добити. Зробив він це у здоровому глузді чи, можливо, хтось намовив – наразі невідомо. Може, він лобіює чиїсь інтереси, а можливо, інтереси цілої української держави, але проект закону такий багатогранний, що годі зрозуміти, та й особливого значення це не має. Хоча, перш ніж займатися такою невдячною справою, треба хоч трохи подумати головою. Досвід боротьби із зеленим змієм на наших землях накопичено колосальний. Є успішніші кампанії, є абсолютно ідіотські, а тому непокоїть питання: навіщо знову ставати на граблі й бити собі череп, якщо можна справді спробувати вирішити проблему.
На початку вникнімо трохи, що ж пропонується. Отож, депутати в силу свого інтелекту пропонують обмежити виробництво та продаж алкоголю та тютюну. Їх реалізовуватимуть в окремих спеціалізованих магазинах подалі від дитячих очей. Прекрасно, давно пора! І рекламу цього барахла давненько варто заборонити у будь-якому вигляді!
Але все, що стосується самогоноваріння, – повна ахінея. І не тому, що я більше люблю самогонку, а не магазинний шмурдяк. Проблема не в мені. Отож країні, в якій чи не у кожній сільській хаті стоїть самогонний апарат, пропонують однієї миті відмовитися від древніх традицій і зав’язати. Мало того, за таку мистецьку діяльність, а саме – за виготовлення та зберігання самогонки з метою продажу, впіймані обкладатимуться штрафами в розмірі 3,5–7 тисяч гривень. Але якщо таких грошей у вас не знайдуть – сушіть сухарі, беріть куфайку і кальсони з начосом та готуйтесь провести рік у місцях, де з вас зроблять законослухняного каліку. І найцікавіше – ті, хто гнатиме виключно для себе, також опиняться поза законом. Їх, щоправда, доїтимуть не так сильно, але без уваги правоохоронців вони не залишаться. Із них на нові «Мерседеси» чиновникам качатимуть близько 200 гривень. Дякувати Богу, хоч не посадять.
Якщо депутати в такий спосіб бажають викорінити у країні алкоголізм, то вони дуже наївні. Україна пила, п’є і з такою владою ще довго питиме. Їй просто нічого іншого не лишається. Боротьбу з алкоголізмом треба починати з самого депутатського корпусу. Пересадити всіх цих мудрагелів на «Славути», а Президента з прем’єром – на «Таврії», змусити їх жити на зарплату в 2–3 тисячі гривень, бити по руках за будь-яку спробу щось вкрасти, змусити звітувати за кожну витрачену копійку із зазначенням, де її зароблено, отримано в подарунок чи вкрадено. Змусити пити не коньяк та віскі, а воду з-під крана і горілку найнижчої якості, а дітей дозволити вчити не в Лондоні, а в інтернатах десь у лісах Волині або у степах Таврії... От тоді всі ці мудрагелі раптом відчують, як класно і добре живеться їхньому коханому народові, як йому хочеться деколи залитися, щоб не бачити їхніх припудрених мармиз, їхніх обгламурених жіночок з луївітонами, накачаних чортзна чим, їхніх світських розваг і не чути таких же світських бесід. Тоді, може, депутати пригадають, що їхньому народу начхати на всілякі заборони і приписи. Що навіть диявольська машина більшовизму не змогла знищити той ген свободи, який плекався в крові тисячі років. І аж тоді, можливо, їм удасться вигадати більш ефективний рецепт боротьби з алкоголізмом, який базуватиметься на піднятті як економічного, так і культурного рівня життя нації. А до того ми – варвари, панове депутати! Скіфи, гуни, русичі, як собі хочете. Нам не подобається, коли вказують, що можна, а що ні, де треба стояти, а де – сидіти. Ми гнатимемо самогонку, хоч ви поставте біля кожної сільської хати по міліціонеру. Мало того: ми ще і його візьмемо в спільники, бо він також людина і також хоче випити, аби вас не бачити.
Звісно, з пияцтвом треба боротися, тільки питання – як. Коли так, як із курінням, то можна навіть не починати. Нещодавно народ потішили черговим мудрим рішенням. Заборонили курити в тамбурах вагонів потягів. Навіть встановили штраф. Провідники кажуть, що сумою в 70 гривень. Але чи це правда – годі зрозуміти, бо відповідних написів ніде немає. Зникли тільки попільнички, натомість повідомлення, що «курити можна тут» навіть ніхто не замалював. Думаєте, перестали? Усі, хто палив, і далі палять, тільки ховаючись поміж вагонами, балансуючи на повному ходу з цигаркою в руках і ризикуючи якщо не покалічитись, то дістати невеличкий розряд струму зі звисаючих дротів. Доходить до парадоксу. Самі провідники просять зайти до тамбуру, щоб чогось раптом не трапилось, а за потреби ще й повідомляють, коли буде рейд міліції, щоб пасажири встигли загасити бички і злиняти. Треба така заборона? Який у ній сенс? Чи не краще виділити для людей, які труяться нікотином, окремий вагон? Якщо курити в країні не заборонено і за це ніхто не переслідує, то навіщо робити цей цирк, який, до речі, порушує права людини.
Упевнений, що подібна історія трапиться і з алкоголем. Аби люди перестали пити, їм потрібна більш вагома мотивація, ніж штраф. Толку з того, що у нас заборонено курити марихуану. Тисячі людей цілком спокійно травляться цим зіллям. Мало того, більшість із них навіть цього не приховує. І не тому, що це можна, а тому, що за це все одно нічого не буде. У країні, де корупція процвітає на найвищому рівні, жодні заборони не мають сенсу. Їх сенс хіба в тому, що хтось піде в підпілля, а в когось збільшаться прибутки.
Нещодавно мені розповіли, як в одному гуцульському селі від горілчаного сурогату вимерло два кутки – кілька десятків людей. Люди гнали самогонку невідомо з чого, а скріплювали її речовиною, яку отримували від переробки пластикових пляшок з-під мінеральної води. І це при тому, що горілка в магазині продавалась на будь-який смак і гаманець. Так що тепер: заборонити до магазинів завозити мінеральну воду і взагалі все, що може бути запаковано в пластик? Якщо йти цим шляхом, то ми далеко зайдемо.
Колись на межі ХІХ та ХХ сторіч у Галичині проводилась антиалкогольна кампанія. Її ініціатором стала церква. Річ у тім, що держава монополізувала виробництво та продаж горілки і була дуже зацікавлена в отриманні прибутків. Але ніхто особливо не переймався, що кількість хворих на алкоголізм стрімко зростала, спивалися цілі села. Лише церква була тією силою, яка забила тривогу і взяла на себе місію позбавити людей смертельної залежності. Священики показували приклад, пояснювали людям, що не треба пити, до якої біди це призводить. Що цікаво – результат не забарився. Ще досі в Галичині стоять сотні пам’ятників тверезості, під якими в герметично запакованих скриньках можна знайти списки тих, хто відмовився вживати горілку і постановив позбавитись залежності. Ті ж, хто відмовлявся, а було таких украй мало, потрапляли під зневагу та презирство всіх своїх друзів та родичів, а то й цілого села. Їх ігнорували, їх зневажали і не приймали до жодного товариства. На початку століття в Західній Україні майже ніхто не пив. За свідченням старих людей, за весілля, бувало, навіть не випивали одної пляшки горілки. Люди вміли веселитись і бавитись без алкоголю: співали, танцювали, раділи життю.
Є й інший приклад: печальна боротьба з алкоголізмом в СРСР. Відчуваєте різницю? Дуже не хочеться, щоб цей «совєтьський» маразм раптом повторився знову, вже в незалежній Україні. А, судячи з такого підходу – обов’язково повториться. Адже справа – не в людській біді, справа в іншому... Чи не так? Люди вже давно нікого не цікавлять...
Будьмо!!!
