Зупиніться!
Ще б пак, адже саме їхні портрети надруковані на американських банкнотах. Ми вже давно дізнаємося історію великих людей не завдяки їхнім справам і подвигам, а завдяки ролевим іграм. Ми настільки далекі від реалій сьогоднішнього життя, що геть не уявляємо, в якій країні живемо. Чи зможуть ті, хто сидить у міністерських кріслах, відповісти, які ціни не на Бессарабському ринку, а в універсамі на Троєщині, скільки коштує квиток на електричку з Дарницького вокзалу до села Попельня?
Проводжав я тут нещодавно близьку людину до Трускавця в один із санаторіїв нашої знаменитої здравниці. Підійшов потяг, часів Першої світової війни, такого жалюгідного вигляду, що страшно в ньому було не те що їхати, а торкатися руками. На моє прохання ввімкнути в тамбурі світло, оскільки можна спотикнутися, начальник потягу вимовив сакраментальну фразу – «Рано ще, видно». Звичайно, побачивши посвідчення депутата Верховної Ради, цей службовець, якого, на мій погляд, треба гнати в шию, швидко все зробив. І був надзвичайно люб’язним із моїм товаришем до кінця поїздки. Але я ж не тішу себе ілюзіями й усе чудово розумію. Його люб’язність – лише страх перед папірцем. Страх і таке собі, знаєте, лизоблюдство.
Я ніяк не можу зрозуміти, чому ось ти, наприклад, провідник, не можеш підтримувати у своєму вагоні порядок, щоб і купе було чистеньким, а не в соплях і плямах від борщу, і туалет не нагадував вигрібну яму тюремного барака. Чому ось ти, пасажир, не можеш ставитися до свого попутчика з увагою і добрим серцем, чому неодмінний атрибут бесіди – це пляшка горілки, яка плодиться на столі, як кролики. Чому ми, принижені державою, яка давно вже згадує про нас лише під час голосування, самі принижуємо себе. Навіщо дозволяємо себе дурити і прогинаємось перед чиновником. Чиновник, клерк у ЖЕКу – всі вони й ті, хто зобов’язаний нам допомагати вирішувати побутові проблеми, сьогодні створили цілу армію під назвою – Хабарництво. Потрібна довідка на квартиру – конверт. Померла людина – конверт. Прописатися – Великий Конверт.
Але мені здається, ми багато в чому самі винні, винні в тому, що відбувається. Наша ментальність така, що ми не йдемо шляхом, запропонованим законом, а шукаємо будь-який спосіб його обійти. Що кривити душею, у кожного з нас є в записнику телефонний номер великого дядька. Який допоможе вирішити будь-яке питання. І ми, депутати, безумовно, несемо відповідальність за все це. Розпочинати треба з себе. Але нам ніколи. У нас стільки справ. Ось треба за ніч написати плакати, що засуджують супротивників. Треба встати раніше і встигнути першими захопити стільці в залі. Треба ще перебувати в хорошій фізи чній формі, адже бійка неминуча. А ще – покричати, постукати ногами, подудіти і привітати всіх з днем народження. Хух, а потім у буфет, куди не пускають відеокамери, спокійно з ворогами з’їсти свій сир.
Мені соромно і прикро, що наш народ сидить біля екранів телевізора в очікуванні чергової бійки з Верховної Ради. Я починаю боятися гуляти улюбленим Хрещатиком у вихідний день. Що я скажу людям, у яких депутат асоціюється з корупцією і скандалами. Як я зможу довести, що ночами пишу проекти законів і готую промови для виступів, а вранці, не пропрацювавши і десяти хвилин, іду, так нічого й не зробивши. Мені не повірять. На жаль.
Принижений народ, зганьблені… і депутати. Міністри, які сіли в свої крісла не за професійним принципом, а ні за що ні про що. Це та Україна, яку ми любимо, це та країна, якою можна пишатися? Це за неї наші діди проливали кров із фашистами? Ті, хто витирає ноги об свій народ, гірше за фашистів, ті хоча б були ворогами і не приховували цього. Ці ж... Посміхаються з екранів, встромлюючи нам ніж у спину. Зупиніться.
