Велика спокуса
Ще на початку року близько 80% опитаних компанією Research&Branding Group українців виступали за «сильну руку». Вважаю, що сьогодні ситуація в цьому напрямі кардинально не змінилася: охочих «закручувати гайки» не могло стати істотно більше, а об'єктивних причин для скорочення їх процентної складової в українському суспільстві немає. Варто нагадати, що силові структури, якщо не приватизовані остаточно, то перебувають у лізингу в окремих політичних лідерів, українська Феміда в прокурорському вигляді звично підморгує «правильним людям», а суди без втоми радують рішеннями, від яких чманіють автори американських юридичних трилерів. Армія залишилася без легітимного міністра оборони і начальника Генерального штабу. До того ж економічна ситуація в країні, яка, як недавно з'ясувалося, працює, далека від райдужної. Недосконалість і нефаховість влади, щедро підкріплені опозиційною політичною імпотенцією, неабияк вимотали «маленького українця». Він цілком готовий підтримати реальні дії, навіть у тому разі, коли вони призведуть до зменшення його власних прав і свобод.
Президентська кампанія, в якій і фаворити, і статисти змагатимуться в популізмі, тільки підсилить очікування українцями «сильної руки». На ці суспільні настрої вже відреагували деякі майбутні кандидати: Сергій Тігіпко пов'язує сильного президента з сильною країною, а Арсеній Яценюк запропонував імплементувати підсумки всеукраїнського референдуму 2000 року, що передбачав скорочення кількості депутатського корпусу на третину, скасування депутатської недоторканності і право глави держави розпускати парламент, якщо він виявиться нездатним вчасно прийняти бюджет країни.
Парадоксально, але саме референдум може стати інструментом формування авторитарної моделі управління країною. Під соусом всенародного схвалення можна дістати для себе непогані повноваження, головне – направити в правильне русло масштабну незадоволеність співгромадян ситуацією в країні. Вже зрозуміло, що після завершення президентських виборів їх переможець розраховує оперативно сформувати парламентську більшість. Фаворити перегонів мають в своєму розпорядженні парламентські фракції, готові стати фундаментом майбутньої коаліції і залучити на свій бік (як мінімум, де-факто) вчорашніх опонентів, стурбованих долею власного бізнесу при новій владі. Нова коаліція, вочевидь, штампуватиме рішення як на конвеєрі, адже наступальний порив має властивість згасати. Рядовому парламентарієві доведеться або приймати правила гри і діставати власний дозований доступ до годівниці, або йти в опозицію. Третього не дано – закриті партійні списки убили депутатську ініціативу і самостійність. Вельми до речі можуть виявитися і кризові явища в економіці: для боротьби з ними новому президентові легко буде отримати карт-бланш.
За здоровим глуздом, новообраний глава держави за період від традиційних 100 днів після обрання до півроку здатний сформувати керовану парламентську більшість, підім'яти під себе Верховний Суд, провести ротацію у складі Центральної виборчої комісії і почати переговори з Конституційним судом про скасування політичної реформи 2004 року. Звичайно, в тому випадку, якщо святкування перемоги не розтягнеться надовго. Сильним кроком може стати і оголошення референдуму з питання державної моделі управління. Хоча про це заявляла Юлія Тимошенко, не виключено, що цей рецепт використає і Віктор Янукович. Врешті-решт, над перспективами створення широкої коаліції навесні цього року корпіли і бютівці, і «регіонали». Визначення єдиного центру ухвалення рішень в країні буде піднесено як благо.
Ще один, офіційно не артикульований, аргумент – наведення нехитрого, але виразного і зрозумілого ладу в Україні припаде до душі Кремлю. Російське політичне керівництво продовжує демонструвати байдужість до того, що відбувається в Україні, але не збирається «відпускати» її зі сфери своїх національних інтересів. Додатковий чинник – фаворити вітчизняної президентської кампанії раз у раз прогинаються перед Москвою в політичних реверансах. Отже теза про «дешевий» газ і дружбу слов'янських народів скоро буде затребувана. З іншого боку, затвердженню авторитарної моделі управління об'єктивно сприяє і показова байдужість Європейського Союзу до обіцянок керівництва України домогтися угоди про асоціацію. Наша країна видається надто масштабною для енергійного зближення з ЄС, до того ж єврочиновники не готові йти на загострення відносин з Росією.
Чи є в Україні сили, здатні протистояти авторитарній моделі державного управління. Президент Ющенко? Йому сьогодні набагато важливіше забезпечити м'яке катапультування з Банкової, адже новому режиму знадобиться показова прочуханка і «екстрене патрання» вчора могутніх, а сьогодні жалюгідних опонентів. Та і сам Віктор Андрійович неодноразово «пустував» у питаннях розпуску парламенту або видання указів. Інститути громадянського суспільства? Це навіть не смішно. Авторитарна модель сьогодні виглядає практично неминучою на тлі в черговий раз роздертої виборами на шматки країни. Єдине, що може врятувати від неї Україну – ледарство і нерозторопність українських політиків, патологічно нездібних до рішучих дій.
