Діти галактики
Ясно, що старі українські вигнанці, які намагались вискочити на Захід поміж двома окупаційними арміями в середині 1940-х, виглядають сьогодні персонажами з історичних романів. Інша річ – еміграція нинішня, «трудова». Скільки доводилось їх зустрічати, цих молодих, цілеспрямованих чоловіків та жінок, із непоборним бажанням реалізуватись і за жодних обставин не повертатись додому. У Варшаві й Відні, Берліні й Будапешті вони є невід’ємною частиною вуличних натовпів, завсідниками барів і вокзалів, постійними відвідувачами виставок і розпродажів, легальними чи нелегальними громадянами «нової» Європи, що вперто трансформується, шукаючи шляхів і способів поєднати в собі усіх цих самовпевнених, сповнених надії і скепсису громадян.
Вони завжди питають одне й те саме. Як справи в Україні, що нового, чим усе закінчиться. Питання, відповідати на які – справа спокуслива й невдячна. Завжди є ця небезпека скотитися в пафосні політологічні сварки, з наведенням якихось надзвичайно переконливих (неймовірно безглуздих) аргументів, які нібито мають відкрити очі сліпим, підняти з могил мертвих, наснажити живих і заспокоїти ненароджених. Завжди є ця можливість впасти в моралізаторство, переконуючи їх, слабкодухих, у тому, що вони завчасно втекли, ледь-ледь не дочекались нового Відродження, яке не сьогодні-завтра таки освітить долини понад Дніпром і верхів’я донецьких териконів, зійде над карпатськими полонинами й кримськими узбережжями, ну ви самі знаєте – ця солодка спокуса популізму, коли тобі здається, що видаючи бажане за дійсне, ти справді проектуєш майбутнє; щемкі інтелігентські балачки, за якими стоїть багаторічне розчарування в можливостях демократичного самоврядування. Але щоразу, відповідаючи на питання – як там воно, в Україні, що там нового, і чого слід очікувати, ти ловиш себе на думці, що знову говориш не те, що думаєш, і запевняєш у речах, які для тебе самого лишаються більш ніж сумнівними. Крім того – ніхто насправді не потребує жодних відповідей.
Що нового? В Україні починається осінь. Відбувається дивне щорічне повернення жителів міст до неспокійного життя у своїх прогрітих за літо мегаполісах, триває це метушливе очікування холодів, затяжної осені, печальних східноєвропейських циклонів, нетривких снігів та безкінечних зим, із відлигами, святами та поступовим поверненням до весни. Поки що всього цього не видно, і жінки поки що засмаглі й теплі, а чоловіки – сповнені сил і виробничих планів, шкільна форма на дітях ще завелика, а черевики, куплені в школу – не розтоптані. Сонце ще здатне викликати піднесення й ейфорію, золоті дерева – захват, а будинки в ранковому сонячному серпанку виглядають строго й відсторонено. Ще все попереду, і осінь лише роззирається вулицями міст. Громадяни все ще по-літньому безтурботні й галасливі, кожен намагається вирішувати свої щоденні проблеми, все як завжди, нічого особливого.
Дуже скоро все почнеться спочатку, і вони візьмуться за нас по-справжньому. Агресивна й нестримна пропаганда, спричинена їхніми комплексами й амбіціями, знову розколе країну на два великі ворожі табори, знову проведе поміж нами цю невидиму, проте чітку межу, знову наповнить серця чорним невитравним холодом безнадії. Від чого найбільш сильні (найбільш беззахисні) вперше серйозно подумають про еміграцію.
