Холодне літо 2009-го
Ще Бісмарк сказав: «Найсильніша зовнішня політика – це внутрішня політика держави». Проте в Україні, як бачимо, упродовж «помаранчевої» п'ятирічки внутрішня політика сильною не стала. У сухому залишку - жодна СУЧАСНА європейська країна на даному етапі не веде більш саморуйнівної зовнішньої політики, ніж Україна. Найбільша індустріально-аграрна держава Східної Європи, що територіально поступається на континенті лише Російській Федерації і трохи Франції, вмудрилася за 5 років опинитися в ролі «розмінної монети» для США, ЄС і Росії.
Sapienti sat (розумному достатньо)
Спочатку слід розібратися, «звідки ростуть ноги» інтересу Заходу до України. Про це сказано багато, але, на жаль, більшість інформації має чи то ідеологічний, чи то відверто популістський характер. Френсіс Фукуяма і Семюель Хантінгтон, одні з найавторитетніших дослідників у теорії геополітики, описали можливі сценарії розвитку міжнародних відносин після розпаду СРСР у розрізі «західні — східні цивілізації». Чомусь мало хто з вітчизняного політикуму згадує про цей значний факт. А тим часом, цим авторам вдалося створити дві основні концепції, яких зараз дотримуються США в таких питаннях, як активна діяльність НАТО в Європі, «мирні» ініціативи на Близькому Сході, надмірний інтерес до країн пострадянського простору. У США, виходячи з концепції Фукуями, побудовано стратегію демократів, а згідно з Хантінгтоном - діють республіканці. На думку останнього, Заходу необхідно використовувати труднощі і конфлікти у взаєминах між східноєвропейськими країнами і підтримувати групи, які орієнтуються на західні цінності. Зважаючи на це, слід підсилити міжнародні інститути, які відображають прозахідні інтереси і цінності.
Фукуяма, апологет мондіалізму (теорії створення усесвітнього уряду), стверджує, що тільки ринкова економіка і грошовий еквівалент здатні об'єднати держави в єдиний світопорядок. Багато фактів і подій демонструють, що Сполучені Штати дотримуються одночасно обох концепцій. Саме за «сценарієм Хантінгтона» відбулася окупація Іраку і Афганістану, підтримується сепаратизм на Північному Кавказі та в Косові, стрімко розширюється НАТО, стають прозахідними Грузія і Україна. А ось план поширення на Латинську Америку Північноамериканської зони вільної торгівлі (інакше відомої як НАФТА), зміцнення позицій МВФ і Світового банку за рахунок щедрого кредитування пострадянських країн, розширення СОТ – це демонстративні приклади геополітики за «сценарієм Фукуями».
Як бачимо, Україна є для США лише однією з територій інтересу. З іншого боку, експерти неодноразово заявляли, що після приходу до влади Обами в США почався етап «переформатування» американсько-російських відносин. Непроста геополітична арифметика така: Росія стає ціннішою для Заходу як партнер у розв’язанні питань боротьби з тероризмом, проблем з Афганістаном, Іраном, КНДР, питань екології і фінансової кризи. Україна з "її прагненням до демократії" відійшла на другий план. Зараз завдання Обами полягає в тому, щоб знайти рівновагу між бажанням України зміцнити свій суверенітет і необхідністю якісно поліпшити американсько-російські відносини до такого ступеня, коли і Росію можна буде вважати "стратегічним партнером". Якщо Обамі це вдасться, то станеться дипломатичний прорив століття. Проте цим планам явно заважає метушлива і абсолютно не планомірна зовнішня політика України щодо Росії. Звідси випливає логічний висновок – і для США, і для Росії вигідна зміна влади в Україні.
Що стосується ЄС, то впродовж останнього року він чітко розставив крапки над «і», вказавши Україні, що безперебійне постачання газу з Росії для нього набагато важливіше, ніж євроінтеграційні прагнення України. Найсвіжіший приклад ставлення ЄС до України – схвальне мовчання канцлера Німеччини Меркель на серпневій зустрічі з президентом Медведєвим у Сочі, після його заяви про те, що Росія категорично не бачить перспектив відновлення нормальних відносин з Україною за чинної влади. А ось лаконічний висновок «The Times» від 19/08/2009: «Пригадаймо, як європейські держави в 1938 році в Мюнхені вирішили долю Чехословаччини, побоявшись виступити проти агресивного сусіда. Росія торік продемонструвала в Грузії свою готовність до застосування сили, а зараз зосередила увагу на Україні. Залежний від російського газу Євросоюз не застосував серйозні санкції проти Москви через Грузію. А зараз Кремль побачив у мовчанні Меркель схвалення ЄС його політики щодо України». Мовчання ЄС є месиджем для Росії: «Розбирайтеся з Грузією і Україною самостійно. Для нас поки що важливіші ваш газ і наша економіка».
Зовнішньополітичне піке Ющенка
На початку приходу Ющенка сприймали як глибоко прозахідного політика. Українцям це навіть імпонувало, Євросоюзу лестило, Росію злило. Напевно, кожен з нас може пригадати гасла поспіхом сколоченої «помаранчевої» команди і самого Ющенка про те, як через рік, два, п'ять або …надцять років Україна стане членом НАТО і ЄС. У гонитві за євро-мрією «а-ля Ющенко» Україна за 5 років встигла наробити чимало зовнішньополітичних помилок. Ось лише кілька прикладів. У квітні 2005-го, в ході візиту в США, Президент Ющенко зробив спільну з Джорджем Бушем заяву про те, що Україна і Америка спільно боротимуться за встановлення демократії на Кубі. Куба, на щастя, пробачила таку фривольність і продовжує до цього дня безкоштовно лікувати українських дітей, потерпілих від Чорнобильської аварії. Проте не змогли цього зробити латиноамериканські держави, які симпатизують Кубі. У результаті було згорнуто серйозні спільні економічні проекти.
Наступний факт. Економічна блокада Придністров'я, до якої, в гонитві за похвалою ЄС, завзято приєдналася Україна. У підсумку істотно посилилися позиції проросійської партії в Тирасполі. ЄС так і не оцінив старань Києва, а ось геополітичний плацдарм у вигляді Придністров'я для України було безповоротно втрачено.
Проте ні перераховані окремі приклади зовнішньополітичного «генія» Ющенка, ні провал по асоційованому членству в ЄС, ні навіть підтримка Грузії в грузинсько-російському конфлікті не несли для нашої держави таких потенційно серйозних загроз, як остаточно зіпсовані відносини з Росією. Недавні заяви президента Медведєва явно указують на те, що поки в Україні існує нинішня влада, не варто чекати примирення.
Як відомо, 11 серпня цього року Медведєв оголосив Ющенку про своє рішення відкласти на невизначений термін прибуття нового російського посла в Україну. Медведєв пояснив своє рішення антиросійською політикою Ющенка. Перелік претензій Росії з приводу політики Києва такий: Україна торік підтримала Грузію під час грузинсько-російського конфлікту і постачала їй зброю; Київ заважає нормальному функціонуванню російського Чорноморського флоту, що базується в Севастополі; Київ зриває постачання російського природного газу до Європи і нагнітає істерію з приводу прагнення в НАТО; в Україні методично порушуються інтереси російських інвесторів; особисто Ющенко займається ревізією історії і героїзацією поплічників нацистів.
Безумовно, проблеми в українсько-російських відносинах були і раніше, але сторони завжди знаходили компромісне рішення. Україна ніколи не чула такої категоричності від Росії. І це при тому, що безглуздо заперечувати стратегічно важливе взаємопроникнення економік і культур наших держав. Товарообіг України з РФ становить приблизно 40 млрд. доларів, для порівняння з США – лише 5 млрд. дол. Україна забезпечує себе енергоресурсами на 30%. Ми купуємо у Росії 60% газу, нафти, урану для електростанцій.
Фактом є те, що Росія не бачить в Україні рівноправного економічного і геополітичного партнера. Але як виявилось, ЄС і США так само не скоро його побачать в особі нашої держави. Причому проблема вже не лише в програші Ющенка по всіх зовнішньополітичних фронтах. Напередодні президентських виборів Захід і Росію турбує те, що серед української еліти немає консенсусу щодо подальшої побудови відносин з Москвою, Брюсселем і Вашингтоном. Як наслідок - існує явний дефіцит стратегічного бачення перспектив партнерства.
Багато експертів вважають, що ескалація конфлікту між Україною і Росією несе більше загрози саме нашій державі. Росія ризикує опинитися лише в непопулярній ролі регіонального диктатора. Проте при цьому Росії не позичати чіткої і послідовної політики по відношенню до України: вона захищає СВОЇ інтереси. Україна ж має всі шанси на довгі роки залишитися в зоні серйозного конфлікту між Заходом і Сходом, виконуючи роль буферної зони. Наша держава, яка не має на даний період чіткої зовнішньої і внутрішньої політики, єдиного і сильного лідера, у будь-який момент може виявитися предметом міждержавного торгу. І один Бог знає, чи збережемо ми мир і власний суверенітет за такої ситуації. Не варто забувати, що наступна конфліктна зона між Україною і Росією – це виведення російського флоту з Криму.
На даному етапі для України принциповим є оволодіння політики асиметричних відповідей на сучасні зовнішньополітичні виклики. Об'єктивно, порятунком для України і можливістю уникнути в майбутньому небезпеки ескалації конфлікту з Росією може стати так званий «проникаючий нейтралітет». Це термін, який відомий у світовій політиці, і його суть полягає в тому, що країна бере все, що їй вигідно, з будь-яких домовленостей з іншими світовими гравцями. При цьому вона не примикає до жодного з союзів, щоб не грати за чужими правилами. Щоправда, для цього необхідно обрати президента, який дійсно усвідомлюватиме, що таке державні інтереси України, і не йтиме шляхом возз'єднання із Заходом на будь-яких програшних умовах.
