Єпископ Євстратій: Виборця можна ввести в оману, Бога - ні
Триває неофіційна президентська кампанія: на вулицях з’явилась величезна кількість білбордів із портретами та цитатами з передвиборних програм бажаючих очолити країну. Студенти дістали можливість заробити копійку, роздаючи «бойові листки» кандидатів, а решта громадян – дістати задоволення від численних концертів, проплачених претендентами на президентське крісло.
Але є ще одне явище, яке за часом збіглося з початком кампанії: звернення політиків до Бога. Чи не щодня ЗМІ повідомляють чи то про візит політиків до храму, чи то про черговий подарунок ікони, чи то про чергове «благословення на престол»…
Чи не є ці явища взаємопов’язаними?
Із цим запитанням «Главред» звернувся до голови Інформаційно-видавничого управління Київської Патріархії єпископа Євстратія (Зорі). Пропонуємо вашій увазі вибрані фрагменти прес-конференції владики, що відбулась у прес-центрі «Главреда».
Політик - теж людина і теж може вірити в Бога
«Якщо говорити про мотиви, якими керуються політики у своєму зверненні до Бога, я думаю, ці мотиви такі ж різні, які і мотиви, якими керуються у своєму духовному житті звичайні пересічні громадяни. Тут великої відмінності між простими громадянами і політиками, які є на виду, немає - одні люди ходять до храму за особистим вибором, для когось це може бути силою звички чи традиції, хтось вважає, що це просто частина образу життя добропорядної людини.
В кожному конкретному випадку, я думаю, мотиви зрештою може сформулювати тільки сама людина. Бо як сказано в Священному Писанні: «ніхто не знає речі людські, крім Духа, який в людині перебуває». Часто ми самі остаточно не можемо дати собі відповідь, чому ми робимо так чи інакше».
З іншого боку, «політики, навіть якщо вони не є глибоко віруючими людьми, насправді мають хоча б демонструвати повагу до релігії. Навіть керівник тієї партії, яка офіційно проголошує атеїзм як свою ідеологію (я маю на увазі Комуністичну партію), все одно постійно підкреслює, що він з повагою ставиться до православних традицій, до православної культури, духовності тощо. Тобто, навіть такі політики, залишаючись в душі атеїстами, все-таки мусять робити знаки уваги і поваги по відношенню до релігії, до церкви, до віри і до віруючих людей.
Якщо говорити про політиків, які зараз найбільше на слуху, то я думаю, що переважна більшість із них - це люди насправді віруючі. Вони віруючі не перед телекамерами, а вони вірять у те, що існує Бог, в те, що життя не обмежується тільки тим, що ми бачимо, що є якісь духовні цінності тощо».
Політик у храмі – один, поза храмом – інший. Як і решта людей
«Інше питання, як політики реалізують свою віру в політиці, у взаємовідносинах із суспільством, у своїй діяльності, чи це залишається лише у стінах храму, чи це залишається під час якихось релігійних свят, чи це все-таки впливає і на все життя людини.
Тут, я думаю, наші політики не дуже далеко відходять від цілого суспільства, яке, на жаль, в переважній більшості є поділеним внутрішньо саме в собі». «Людина в храмі під час богослужіння є віруючою, а виходячи з храму, вона починає поводити себе як людина світська. Я думаю, що багатьом нашим політикам це теж притаманно. Тому ми їх можемо бачити під час богослужінь в релігійні свята у храмах, вони ставлять свічки, моляться, але поза храмом, як і переважна більшість нашого суспільства, діють відповідно до тих традицій і переконань, які склалися в суспільстві, які часто вступають у суперечність із настановами православної віри».
Виборця можна ввести в оману, Бога - ні
«Я сподіваюся, що те, що наші політики є людьми віруючими, буде використовуватися ними не тільки як одна з тих позитивних граней їхнього публічного вигляду і яка би мала приваблювати до них суспільство, але і буде накладати на них відповідальність. Тому що, віримо ми в це, чи не віримо, визнаємо чи ні, але відповідальність перед Богом за свої вчинки існує. Особливо це стосується найвищого рівня влади».
«Ми як церква бажаємо всім політикам, щоб вони через свою віру приходили до усвідомлення того, що вони несуть відповідальність, в першу чергу, перед Богом, яка не може бути знята ніким і нічим, бо суд історії і суд людський може бути привратним, а Суд Божий є праведним, нелицемірним, непідкупним. Якщо виборця можна якимось неправдивими гаслами ввести в оману, Бога ввести в оману неможливо».
Церква молиться за президентів: теперішнього і майбутнього
«Церква за заповіддю Божою обов’язково молиться за тих, хто є носієм влади. Так було в часи апостолів, коли влада була язичницькою, так було, коли влада стала християнською, так є і зараз, так і буде. Незважаючи на те, яка би влада не була, ми маємо молитися за тих, кому ця влада доручена, тому що це є дуже велике, важке і відповідальне служіння. Ми переконані, що без допомоги Божої людина достойно це служіння нести не може, тому що відповідальність за ті рішення, які має приймати одна людина чи кілька людей, занадто велика в масштабі такої великої країни, як наша, як наш багатомільйонний народ».
«Враховуючи, що вибори президента - суспільно важлива подія, і враховуючи те, що посада президента є надзвичайно важливою, і особа, яка буде очолювати державу на наступний термін, фактично буде визначати напрямок розвитку і суспільства, і політики, і економіки, церква не може стояти повністю осторонь від цих подій. Тому ми, безперечно, в першу чергу, будемо закликати віруючих до молитви. Коли була минула президентська кампанія, ми кілька місяців поспіль звершували молитви для того, щоб вибори пройшли справедливо, щоб був обраний саме той кандидат, якого хоче переважна більшість виборців.
Ми і зараз будемо молитися особливо посилено за те, щоб вибори пройшли спокійно, відповідно до закону, щоб президентом була обрана та особа, яка має відповідну підтримку у суспільстві. Також ми будемо говорити про те, яким критеріями має користуватися виборець, що має визначати його вибір. Ми, як помісна українська православна церква, будемо говорити те саме, що ми говорили під час всіх попередніх політичних кампаній. А саме, що підтримку виборець має надавати тим кандидатам, які виступають за зміцнення державного суверенітету, незалежності України, за зміцнення єдності українського суспільства».
Церква ні за кого не агітує і благословляє тільки тих, хто вже обійняв посаду
«Ми не збираємося агітувати ні за кого. Всі, хто бажають отримати благословення від нашої церкви на добрі справи, на діяльність на благо українського народу, можуть його отримати».
«Безперечно, не може бути проведення політичної агітації під виглядом якихось релігійних подій. Цих «хресних ходів», які насправді є політичними демонстраціями, не може бути. Тому ми вважаємо, що це є порушення законодавства, яке чітко вказує, що церкви не займаються агітацією і не є місцем для агітації».
Що стосується випадків дарування ікон, благословення на послуг, - я думаю, що це, швидше, певного роду ексцеси шанувальників того чи іншого кандидата. Я думаю, від цього не убезпечений жоден кандидат, тому що не тільки люди світські є шанувальниками своїх політичних лідерів, але і серед людей духовних, релігійних теж є ті, хто шанують того чи іншого кандидата.
Але я думаю, кожному політику, особливо першого ешелону, які претендують на президентське крісло, треба прагнути не виставляти такі речі напоказ. Я думаю, тут питання навіть не стільки до самих кандидатів, скільки до роботи їхніх штабів і прес-служб. Я думаю, що це не буде сприяти покращенню політичного іміджу кандидата».
«Якщо людина з молитви починає добру справу, то Господь буде їх й допомагати. Якщо ця добра справа буде нівелюватися такими ексцесами, я думаю, сам кандидат має подбати про те, щоби по-іншому ці речі організувати».
«Не може бути в церкві благословення на якусь державну посаду, тому що церква відділена від держави, і не церква визначає, хто буде президентом України, прем’єр-міністром України, головою Верховної Ради, депутатом чи будь-якою іншою посадовою особою. І тому благословення може надаватися тільки тій особі, яка вже обійняла певну посаду».
Константинополь чи Москва? Єдина помісна православна церква
«Наприкінці позаминулого, на початку минулого тижня були відповідні рішення Синодів двох конфесій УПЦ Київського патріархату і УПЦ Московського патріархату про створення робочих груп, на які покладена відповідальність за підготовку діалогу між нашими конфесіями.
Ми не відкладаємо це питання у невизначене майбутнє. Думаю, що буквально в першій декаді жовтня така зустріч відбудеться і ми вперше офіційно зможемо сісти за стіл переговорів і розпочати свою роботу.
Чому це стало можливим? В першу чергу, тому, що все більше і більше віруючих, священників, єпископів, переконуються в тому, що стан української церкви, українського православ’я є ненормальним, неправильним, бо воно розділене, і само собою це розділення не зникне. Тому очікувати, що все якось вирішиться із плином часу, немає ніяких підстав. Треба щось робити для того, щоб долати це розділення. Бо розділення церкви є елементом розділення суспільства, це як замкнене коло, яке підживлює саме себе. Розділена церква підживлює поділ у суспільстві, а поділ суспільства підживлює розділення церкви.
Ми маємо знайти вихід із цього порочного замкненого кола. І я думаю, що цей вихід буде знайдено, тому що є підстави бути церкві єдиною: це єдина віра православна, це єдина історія, це єдиний український народ, серед якого православна церква несе своє служіння. Я думаю, що ми зможемо знайти точки дотику, взаємопорозуміння».
«Ці переговори будуть покликані знімати градус протистояння між двома конфесіями. Зараз на рівні і простих віруючих, і священників нерідко можна зустріти гостре негативне ставлення одне до одного. Я думаю, що цей процес переговорів дозволить кожному побачити у опонентах не опонентів, а братів і сестер, по вірі православній, які відрізняються лише тим, що мають інші погляди на майбутнє церкви, на те, як вона має розбудована».
«Наша мета, для чого ми йдемо на ці переговори, – щоб в Україні була єдина помісна православна церква. Заради цього ми, як церква, працюємо ось уже скоро двадцять років, заради цього ми розбудовуємо свою структуру, заради цього ми здійснюємо свою діяльність, бо ми вважаємо, що в земному вимірі це є наша мета, якої ми маємо досягнути».
«Коли Патріарх Кирило перебував в Україні, він говорив, що ідея незалежної церкви в незалежній державі є нецерковною ідеєю. Ми віднайшли документ. Це є рішення Священного Синоду УПЦ, прийняте 1943 року, яке опубліковане в «Журналі Московської Патріархії» за 1944 рік. Це рішення про визнання грузинської церкви автокефальною, і у мотивувальній частині цього рішення йдеться про те, що раніше, в часи Російської імперії Грузія не мала ніякого окремого управління чи своїх кордонів, тому і в церковному відношенні була підпорядкована Всеросійській церкві. Але тепер зверніть увагу: «Грузія у складі Радянського Союзу має і своє управління, і свої кордони. Тому ми вважаємо, що так як Грузія є державою, то в цій державі може бути Грузинська православна церква».
Враховуючи те, що рівень незалежності України значно вищий, ніж рівень незалежності Грузинської РСР в межах Радянського Союзу в часи Сталіна, я думаю, що якщо вже ця мотивація підходила для Грузинської церкви, то тим більше ця мотивація має підходити для Української церкви.
Тому, згадуючи про Грузію, хотів би нагадати слова про те, що в незалежній державі незалежна церква. Це не наші слова, це не слова політиків, не слова Кравчука чи Патріарха Філарета. Це слова, які містилися в документі, прийнятому Синодом Московського Патріархату. Хай вони його уважно перечитають і не закидають нам те, чого ми не робили».
«Варіант злиття церков під патронатом Константинопольського Патріархату розглядався і розглядається, але тільки в контексті того, щоби утворити в Україні єдину помісну православну церкву із статусом автокефалії, тобто незалежності у адміністративному управлінні. Тому, якщо Константинопольський Патріархат запропонує таку модель, яка би дозволила у швидкому часі – рік-півтора-два – прийти до такого стану, безперечно, така модель буде розглядатися і може бути прийнята. Якщо йдеться про те, що ми маємо підпорядкуватися Константинопольському патріархату, а потім колись, можливо, нам щось буде дано, то у нас виникає питання: цим ця модель відрізнялася б від тої, від якої ми відмовилися? Ми були у складі Московського Патріархату, ми мали права широкої автономії, незалежність і самостійність в управлінні, і навіщо було тоді 20 років розбудовувати Київський Патріархат, щоби потім все це нівелювати, відмовитися і сказати: ні, давайте ми підемо під владу Константинопольського Патріарха?»
Стенограму прес-конференції читайте тут
Читайте також:
УПЦ КП буде молитися за нового президента
