Fair play без правил
Українські леді та джентльмени змінюють правила політичної гри так енергійно, що практично повністю втрачається сенс, а «майданчик для гри» ризикує виявитися або покинутим, або переобладнаним під перспективніше проведення часу.
Глобалізація і можливість отримувати інформацію про те, що відбувається в світі, грають поганий жарт з молодими демократіями. Держави, які кілька десятиліть будували соціалізм з різним ступенем людяності його обличчя, переживають болісні трансформації внутрішнього устрою вже два десятки років. Центральноєвропейські країни змогли інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури, цим самим шляхом пішли країни Балтії. Їх звинувачують у витанцьовуванні під дудку Вашингтона. Росія традиційно шукає свій шлях – тандемократія, газ, державність. Україна опинилася не на роздоріжжі – її внутрішня політика зумовлює перетворення країни на «сіру зону» Старого Світу.
Є серйозні побоювання, що провідні українські політики (використовуватимемо звичні визначення) ніколи не чули місткий вираз Адама Пшеворського «Демократія - визначеність процедур при невизначеності результатів». З другим компонентом в Україні справи, загалом, непогано. Політичні процеси в нашій країні сильні своєю непередбачуваністю, що доходить до абсурду. Проблема в іншому: «слуги народу» намагаються переписати правила гри, закони, Конституцію з настирністю, що заслуговує на краще застосування. При цьому діють навіть не у вузькопартійних, а в особистих, персональних, якщо хочете - шкурницьких інтересах.
Незалежний дослідник подій у політичному житті України останніх п'яти років безумовно повинен мати міцну нервову систему. Наша країна ухитрилася піти унікальним шляхом, забезпечивши не лише наймасштабніші за багато років мирні демонстрації в Європі. Представники політичної еліти ухитрилися розбазарити отриманий кредит довіри, абсолютно не відчуваючи комплексів по відношенню до власного народу. Справа зовсім не в ідеологічних відмінностях (Україна деколи здається країною без ідеології, якщо не вважати такою кондову шароварщину або прагнення з розмаху сподобатися Росії, ЄС, США – потрібне підкреслити), а в хронічній нездатності парламентаріїв і міністрів, опозиціонерів і можновладців, суддів жити за нормами закону.
Висловлю крамольну думку: політична реформа, що перекроїла Конституцію 1996 року, виявилася спусковим гачком для параду правового нігілізму і войовничої політичної доцільності. Вже кілька років у наший країні Президентові нормально воювати з прем'єром, подібно до анекдотичного Змія Горинича, судам дозволено «пустувати» з Фемідою і «колядувати», правоохоронцям – робити гучні заяви і не демонструвати ефективної роботи. Як виявилось, підлітковий вік української незалежності не дозволив політикам відчути відповідальність за ухвалювані ними рішення. У результаті ми живемо в державі з недо-Конституцією, змінити яку, якщо і намагаються, то нишком (БЮТ з Партією регіонів) або нашвидкоруч (Віктор Ющенко), політичні партії без ідеологій, що беруть не числом, а умінням, закритий у всіх сенсах депутатський корпус.
Недосконалість законодавства на пострадянському просторі часто компенсується необов'язковістю його виконання. Але це зовсім не означає необхідності відмовлятися від елементарної людської культури (про культуру політичну в українських реаліях говорити зайве). Не можна жити в «орендованому у друзів скромному» будиночку на Греблі в Конча-Заспі, при цьому критикуючи Віктора Януковича за прихватизацію «Межигір’я». Це не європейська політика, це комунальна квартира, в якій мешканка, вставши раніше за інших, встигає контрольно плюнути у всі доступні каструлі та чайники, включаючи власні.
Українські політики діють так, ніби норми людського гуртожитку не мінялися з кам'яної доби, а канібалізм залишається чимось на зразок природного стану взаємин між людьми. Перетворення України на парламентсько-президентську республіку укупі з виборчими закритими списками (окреме мерсі Сан Саничу Морозу) в масштабах європейської держави показало, що принцип «всі звірі рівні, але деякі рівніші» цілком можна реалізовувати в житті. Якщо в масштабах людства говорять про «золотий мільярд», то в Україні це 10-15 тисяч наділених грошима і владою людей, що живуть у надзвичайно комфортних умовах. Вони можуть легко перекручувати в своїх інтересах статистичні викладки, ділити резиденції і влаштовувати судові війни, носити туфлі зі страусячої шкіри і «побудовані» на гроші рідні наряди від Луї Віттона. Визначальною якістю українського політика стала відсутність реагування на критику, підкріплена ревною вірою у власну непогрішність. У цьому питанні позиції носіїв різноколірних партійних прапорів універсальні.
У підсумку ми отримали «правлячий клас», розмазаний тонким шаром по Печерських пагорбах і елітних передмістях. У нас немає влади, оскільки її суб'єкти ведуть війну на політичне знищення одне одного. У нас немає опозиції, тому що в ній не уміють працювати. У нас немає fair play (чесної гри), оскільки спроба її дотримання виглядатиме безглуздо на ігровому майданчику, у якого дивом залишилися непорушними межі.
Чи є вихід? Чи можливі зміни? Банально, але президентські вибори в ситуації, що склалася, навряд чи щось змінять – їх фаворити і статисти вирішуватимуть свої тактичні завдання, ігноруючи державні інтереси. Ми отримаємо або ще один виток політичної конфронтації без правил, або укочування в чотири широко коаліційні руки важким катком всього політичного простору. Хай це видається наївним, але окрім довготерпіння українського народу врятувати країну може національна буржуазія. Їй належить вийти з кризи і почати купувати (наймати на роботу, виховувати) політиків, здатних вибудовувати логіку розвитку і пропонувати адекватні правила гри. Так будували свої основи державності багато років тому багато країн Європи. Україні ж тільки належить пройти цей шлях.
