Пісьмо другу
Злі люди звинуватили Інну Германівну в посяганні на цілісність Української держави. Цю святу жінку, справжню патріотку України. Вона, мовляв, вимагає на своїх біг-бордах у Криму дати Севастополю статус українсько-російської території, а також закликає до суспільного діалогу, кому має належати Крим – татарам, росіянам чи українцям?
Ви, Інно Германівно, нізащо не ведіться на провокації. Вони вас не посадять. Головне – не наговоріть ще чогось зайвого, бо ви це любите. Схаменіться і мовчіть. Погудять і заспокояться. Це вони перед виборами так скаженіють. А вибори пройдуть, якщо, звісно, взагалі пройдуть, і все стихне. Те, що ви написали на біг-бордах біля своєї фізіономії, звичайно, повна ахінея, але ж ви це зробили від щирого серця. Правда, Інно Германівно? Тим усім, хто вас цькує, далеко до вашої проникливості та інтелекту. Їм аби бабла скосити, і посад. А ось ви не така. Вам доля України в самому серці сидить, мучить вас, непокоїть, ночами спати не дає. Ви ж бо на цій землі виросли, вона вас годувала і хлібом, і помідорчиками, і кавунами. І вивчила вас, і путівку в життя дала, і людиною зробила, он прочитав на вашому сайті, що ви – і політик, і бізнес-леді, навіть меценат.
Ніде правди діти, таких патріотів нам би побільше, то й проблеми в країні за один раз розсмоктались би. Та й країна, напевно, теж. Ви її з братньою Росією навіки возз’єднали б, і кришка. Зажили б ми тоді як у Бога за пазухою. На Алтай їздили б, на Байкал, до Сибіру. Там такі місця – просто супер. Краса! Моя бабця, прадід і прабабця там були. З таким захопленням розповідали, як там гарно, як люди живуть, які вони добрі та гостинні. Бабця досі не може забути, як 13-річною по два кубометри лісу в день пиляла. Так їй там сподобалось, що ледь не лишилась. Шкода тільки, що турпутівка закінчилась. Мусіла вертатись.
Ви, Інно Германівно, боріться. Як писав наш і, сподіваюсь, ваш незабутній пророк Тарас Шевченко: «Борітеся, поборете». Про це нам навіть Білл Клінтон нагадував, то й ви не забувайте. Усе буде Олрайт. А як не поборете, то принаймні наживетеся весело і щасливо, і в пам’яті прийдешніх поколінь залишитесь. Згадуватимуть вас незлим тихим словом. Можливо.
Ви не хвилюйтесь, ви не сама. Таких патріотів України у нас – хоч гать гати. У вашій фракції тільки яка бригада. А ще в інших, ще позафракційні. Он ваш колега, пан Ківалов. Здавалось би, щаслива людина, все має, і навіть вищий навчальний заклад на березі моря, а ні – душа його за Україну болить. Обурився, коли академію СБУ захотіли назвати іменем Героя України Романа Шухевича. Захвилювалась душа депутатська. Що ж це таке? Як можна?
Воно, звісно, можна і треба, але на думку цього славнозвісного «підрахуя», негідний це вчинок. Ось і висловив шанований усіма без винятку народний депутат свій протест. Яке право маєте таке блюзнірство чинити? Роман Шухевич, мовляв, недостатньо сил і життя на вівтар України поклав. Менше навіть, ніж сам пан Підрахуй для народу пожертвував, а ви його ім’ям академію називати. Не всіх більшовиків та іншу погань на Україні вистріляв. Вона ще й досі плодиться і Державу нам не дає будувати (в купі з братнім російським народом). Негідний він. Бачите, Інно Германівно, якого ви побратима маєте. Надійний чоловік. А Валерій Коновалюк? Це ж не тільки патріот України, а справжнісінький правдолюб. Він за правду й очі видере, і державну таємницю розкаже, і ворогам накапає, і навіть себе з потрухами продасть, аби лишень правда «восторжествувала». Он як він із таємними планами Президента розправився. Усе на чистоту братам нашим росіянам розказав, як Президент зброю грузинам незаконно продавав. Справжній патріот. Охвіцер.
Ви не хвилюйтесь, Інно Германівно, ці люди вам обов’язково плече підставлять. Головне – ви на їхні мозолі не ставайте, а то ще й ногу підставлять. Тоді плакатимете. Хоча ви ж за одну з ними ідею тачку тягнете, то, може, і стерплять.
Ви боріться, Інно Германівно. Це вам із заздрощів палки в колеса ставлять. Знають, що народ вас любить і президентом мріє обрати. Спить і бачить, як ви, Інно Германівно, на президентський трон із ногами лізете, як мову російську із матюками такими милими кожному українському вуху зробите державною, як Незалежність Українську скасовуєте і до братнього російського народу в міцні обійми лізете. Ох, як нам усім вас бракує. Та про такого президента ми ще з часів Володимира Великого мріємо. Навіть пророки наші книжку колись написали, що ви прийдете, сядете на трон, і всіх нас врятуєте. Тільки ось книжку цю вороги десь заховали. Чи, не дай Боже, спалили. Є, щоправда, надія, що вона в Межигір’ї на дачі вашого патрона Віктора Федоровича зберігається. Кажуть, там у підвалах славного козацького монастиря, які Віктор Федорович облагородив своєю інтелігентною персоною, може бути бібліотека Ярослава Мудрого захована. Тож є сподівання, що ми її колись знайдемо, і ви на ній присягу складатимете. Якщо, звісно, Віктор Федорович по доброті душевній падла не встругне і її ненароком не заховає. А то ж він також у президенти мітить. Та й читати, мабуть, староукраїнською вміє, він же професор. Але сподіватимемось, що обійдеться.
Утім, якщо президентом стати вам не вдасться? Підтасують голоси чи народну любов вороги ваші собі привласнять, ви не здавайтесь і на всі заставки не пускайтесь, це ще не кінець. Кінця-краю на цій землі не видно і не чути. Такі ми дивні, Інно Германівно. І якщо навіть по вас прийдуть, і на ваші працьовиті руки захочуть наручники вбрати, ви не давайтесь, кусайте їх, бийте, плюйте їм в їхні антизаконні очі. Але, чесно вам скажу, до цього не варто допускати. Ви й самі так зробіть, і друзям вашим порадьте, яким доля України вже очі виїдає. Поки ще все тихо і гладко, прошвирніться скоренько в Москву, квартирку якусь достойну підшукайте, як пан Білоконь із паном Бакаєм зробили, тихесенько чемодани складіть – і гайда звідси до братнього російського народу, такого любого вашому серцю. Воно, звісно, чемоданів вам буде мало, але заради такої справи весь стражденний український народ скинеться і винайме вам кілька вагонів, аби ви тільки щасливо доїхали й жодного дискомфорту не відчували. На крайняк, кілька років у Росії вже діє програма повернення співвітчизників, тож «ізбушку» в березовому гайку вам точно виділять, а от сарафан і кокошник уже доведеться купити за власний кошт. Хоча, сподіваюсь, до цього не дійде, там президент – людина хороша. Маленький такий, потішний, дуже цукерки любить. Ви йому льодяників у долоньку насипте, то він вам усе що схочете зробить.
А й справді. Може, ну його, ту боротьбу! Якщо вже ця Україна вам так поперек горла сидить, а ці кровожерні націоналісти із сокирами в руках спати не дають, тільки і мріють вас зі світу звести, чи не краще ото зібратися – і па-па. Усім же ж тільки краще буде. І вам, і українському народові. Звісно, ми трохи сплакнемо, але потім як нап’ємося... І обов’язково заберіть із собою своїх друзів, колег по фракції, по бізнесу і просто хороших людей, яким важко у нашому гнилому самостійному середо-
вищі дихати.
А бабцю мою, яка ліс у 13 років у Сибіру пиляла, щоб Росія радянська, а тепер уже царська, процвітала, попрошу вам на дорогу пиріжків спекти. Вона зробить це з превеликим задоволенням, аби ви твердо пообіцяли, що більше ніколи не повернетесь.
Гудбай! Аріведерчі! Па-па і До свіданья!
