Страта як індикатор байдужості
Принаймні такі результати «Світового рейтингу миролюбності» (Global Peace Index), підготовленого економічним підрозділом The Economist і Австралійським інститутом світової економіки. Сьогодні Україна випереджає США, Грузію і сусідню Росію, а в 2008-му наша країна була на дві позиції нижче. Така позитивна динаміка, до речі, досягнення, адже в основі рейтингу – оцінка різних держав за 24 показниками. Серед них: кількість воєн, в яких брала участь країна, внутрішні конфлікти, відносини з сусідами, оцінка рівня злочинності, політична стабільність і багато що інше. Те, що Україна прогресує, приємно. Але радіти зарано, адже нам є чого прагнути, наприклад, до найменш конфліктних і доброзичливих Нової Зеландії, Данії і Норвегії нам ще дуже далеко.
До речі, можливо, обнадійливий рейтинг підтверджують і результати одного з досліджень Інституту Горшеніна, згідно з яким зменшилася кількість українців, що підтримують ідею про повернення страти. Загалом 42,7% наших співгромадян виступають за те, щоб небезпечних злочинців карали смертю. Але невже цього мало? Все пізнається в порівнянні – в 2007 році дослідження, проведене тим же Інститутом Горшеніна, показало зовсім інші цифри: 58,7% українців вважали доречними повернути страту як покарання за тяжкі злочини. Втім, близько 35% опитаних вважають, що у жодному разі не можна удаватися до таких заходів (у 2007 році таких було трохи більше 26%). Про що свідчить ця статистика? Про те, що українці дійсно сталі терпиміші, миролюбніші, схильні прощати?
«Моя хата скраю»
Взагалі-то, ситуацію можна трактувати по-різному. Деякі психологи переконані: чим вищий рівень страху, невпевненості, незахищеності, тим агресивніші люди у своїх думках і діях. У такому разі на перший план виходять інстинкти – натовп жадає задовольнити відчуття помсти, бачити суворі покарання, знайти «цапів-відбувайлів». У таких випадках люди не замислюються про те, чи має право держава позбавити життя злочинця. Вони відповідають «так». Оскільки кількість прихильників страти в Україні зменшується, виникає питання, чи справді українці зараз, особливо в умовах економічної кризи, що набила оскомину, почуваються більш упевненими в майбутньому і захищеними? У жодному разі. У суспільстві в наявності всі ознаки депресії: втрата інтересу до життя, песимізм, занижена самооцінка і загальна пасивність поведінки. У людей банально опускаються руки.
Психолог Юлія Борисова, вважає, що ключовою тут і є саме повсюдна пасивність. «Погодьтеся, Україну і справді можна назвати країною миролюбною: на щастя, у нас немає тероризму, ми віддаємо перевагу поганому миру, а не добрій сварці, – каже психолог. – З одного боку, це наша національна риса «моя хата скраю», ні про що чути не хочу, і голову в пісок. З іншого – в українців все менше віри в те, що вони можуть впливати на хід свого життя. Зауважте, свого! Що вже говорити про політику держави. Крім того, люди стали черствіші. Якщо з екранів ми кожного вечора спостерігаємо вбивства, жорстокість, то що нас в реальності може уразити настільки, що ми скажемо собі: «Та за такі звірства «вишку» давати треба». Українці байдужі, кожен у своїх турботах. Мені здається, зменшення кількості прихильників ідеї про повернення страти свідчить тільки про те, що серйозно про цю проблему мало хто думає. І це абсолютно не означає, що ми стали схильні до всепрощення».
Крім того, свою роль відіграла державна політика. З усіх боків ми чуємо про те, що високорозвинуті держави відмовилися від цього «звірства». Та і взагалі, більше половини країн світу не використовує незворотної міри покарання. Але ж українці так прагнуть стати частиною справжньої Європи, якщо не за рівнем життя, то хоч би в морально-етичному плані. Але там страчувати злочинців (навіть маніяків, вбивць, насильників) не прийнято! До того ж, довічне ув’язнення – теж дуже серйозне покарання, більш того, можливо, страшніше за страту!
Враховуючи все це, більше половини українців на запитання, «а чи потрібно повернути страту», відповідають «ні». При цьому багато хто переконаний, що смерть – це визволення для деяких злочинців, а вони подібної «милості» не заслужили. Хай краще поволі божеволіють у камері. Та і держава, хоч на крок, але наблизиться до Європи.
Статистичний обман
Слід сказати, не всі переконані в тому, що результати дослідження відображають реальні настрої українців. Деякі фахівці кажуть, що статистика далеко не завжди об'єктивна. Ті ж соцопитування не лише показують картинку громадської думки, але і частково формують її.
Юрист Василь Підлісний вважає, що статистичні дані зазвичай мають якусь мету. «Кажуть, є брехня звичайна, брехня вишукана, а є універсальна – це статистика. Соціологічне дослідження – велика робота, яку хтось оплачує, – запевняє він. – У нас хто платить, той «громадську думку» і замовляє. Можливо, є виняток із цього правила. Але особисто я не можу повірити, що більше половини українців – або супротивники вищої міри покарання, або сумніваються. Опитайте своїх знайомих, і 8 з 10 скажуть, що за деякі злочини треба карати саме так. Можливо, в цьому випадку ми не матимемо права говорити про «репрезентативність вибірки».
Але припустивши, що вищезазначене дослідження все ж таки належить до винятків, правозахисник дійшов висновку, що люди просто не довіряють владі, у тому числі й судовій. «Ні для кого не таємниця, що в Україні правосуддя далеко не завжди на боці того, хто правий. Може, тому люди і проти страти, що у нас «під приціл» деколи потрапляє не винний, а той, хто підходить на роль цапа-відбувайла», – продовжує юрист.
«Не убий!»
Відомо, що українці завжди були богобоязкі. Незважаючи на це, в тій же Запорізькій Січі – колисці демократії - вбивць карали безжально: ховали разом з жертвою. На центральні землі України цей звичай теж прийшов, але в «м'якшій» формі: злочинця на певний час (іноді на добу або більше) приковували до тіла убитого або до його труни. Це все ж таки не страта – з одного боку, але з іншого – покарання не з легких: не кожен таке витримає, не пошкодившись розумом. Тому і намагалися наші предки закон не порушувати.
Сьогодні злочинців такими заходами не зупиниш. Але духовні особи упевнені, що покарання вони все ж таки зазнають. Протоієрей Євген Сопіга, настоятель Покровського собору в Сумській області, вважає, що дедалі більше українців усвідомлюють це. «Добре, що зараз менше людей підтримують ідею страти, – не сумнівається він. – Напевно, вони прийняли заповідь «Не убий», яка стосується всіх, навіть держави. Давати життя, забирати його, нехай навіть у вбивці – це воля Господа, а не людська».
До речі, віра в те, що кожному відплатиться по заслугах, полегшує життя і совість. Співачка Марія Бурмака вважає, що у зв'язку з цим зменшилася кількість супротивників вищої міри покарання: «Не думаю, що в переважній більшості наша нація стала добріша – іноді у нас перед очима приклади просто нелюдської жорстокості. Швидше за все, люди стали більше сподіватися на Бога і найвищу справедливість, може, з'явилися філософські настрої, до того ж, ми не хочемо судити».
Психологи пояснюють таку ситуацію бажанням перекласти відповідальність і тим, що більшість сприймають злочинців і їхніх жертв як абстрактних осіб. Сумно це визнавати, але є ще одне пояснення – розчарувавшись у державній справедливості, не довіряючи авторитету суддів, ми сподіваємося на Вищий Розум.
