Щоденник євроатлантиста. Напиши генсеку лист
У соціальній мережі Facebook. Таких друзів і прихильників у генсека – вже понад 34 тисячі з різних країн світу. І це при тому, що колишній прем’єр Данії на посту в Альянсі не відсвяткував ще навіть своєї стоднівки.
Північноєвропейські політики (як і скандинави загалом) завжди славились своєю простотою і відкритістю. Пам’ятаю, посол однієї з країн цього прогресивного європейського регіону довго ображався на те, що я ніяк не могла привчити себе називати його просто по імені, постійно намагаючись вставити щось на зразок «пане амбасадор».
Расмуссен демонструє на своїй сторінці не меншу безпосередність: дозволяє звертатись до себе по імені, пише регулярно й натурально (принаймні, не виникає жодних сумнівів, що робить він це особисто), вітаючи прихильників дружнім «привіт», і не боїться крім фото та відео з офіційних візитів ділитись й приватними знімками.
Завдяки сторінці Расмуссена вдалось дізнатись про й деякі його вподобання. Так, скажімо, приємно було виявити, що одним з найулюбленіших висловлювань данця є ремарка Бенжаміна Франкліна про те, що ті, «хто хочуть «здати» свободу в обмін на безпеку, не матимуть ні одного, ні іншого». Трохи, щоправда, насторожило прізвище в списку улюблених висловлювань Теодора Рузвельта, котрий сприймав світ переважно через призму « привілейованих сфер впливу» (те, що сьогодні роблять деякі друзі України у Москві), але ж не будемо забувати, що Рузвельт керував Америкою на початку у XX століття, а «друзі» рулять Росією на початку XXI -го. «Усього-на-всього» якихось 100 років...
Не знаю, наскільки ця сторінка Расмуссена (як і його профіль на чужому для українців, але чомусь близькому для деяких українських політиків) Twitter-і допоможе сприйняттю Альянсу в скептично-налаштованої до його роботи публіки (а приводів для скепсису достатньо навіть у таких євроатлантистів, як ваша покірна слуга), але принаймні те, що він намагається спілкуватись «по душам» не лише за зачиненими дверима і не лише з обраним колом сильних світу цього – тішить.
А ще – автоматично наштовхує автора цих рядків на одну пропозицію для всіє євроатлантистів України та прихильників членства України в НАТО з інших країн. Пропозиція в наступному – стати друзями Расмусссена на Facebook і повноцінно брати участь у дискусії як з приводу майбутнього НАТО (якраз почалась підготовка стратегічної концепції Альянсу і триватиме ще майже рік), так і з приводу того, яким чином Україна може поповнити його лави. Ми маємо продемонструвати, що нас, можливо, поки й не більшість в Україні, але 30% тих, хто підтримує інтеграцію України до НАТО – це люди, котрі непохитні в своїх поглядах, послідовні у своїх зовнішньополітичних вподобаннях і готові відстояти їх, коли потрібно. Навіть незважаючи на те, в який бік дмуть передвиборні вітри і настільки штормить в українсько-російських відносинах. Бо ж насправді і штормить передусім тому, що українські еліти не можуть в один голос довести до російських друзів, що деякі пріоритети у нашій зовнішній політиці не підлягають перегляду, скільки б росіяни не грались в примітивні ігри з залякування таких дорогих та рідних, за їхніми словами, українців. Лєх Валенса кілька тижнів тому розповів українським журналістам у Гданьську, як він повідомив Борису Єльцину, що Польща вирішила вступати в НАТО. За словами Валенси, тодішній російський президент ледве не втратив дару мови, почувши подібне, але його польський колега додав суттєву річ: «Ми не просимо у вас дозволу, ми просто ставимо вас до відома». Звісно, Україна – не Польща, а Єльцин – не Медвєдєв (чи Путін), але, на моє глибоке переконання, коли є чітке й консолідоване внутрішнє рішення, зовнішні впливи перестають бути визначальними.
Шкода, правда, що крім Расмуссена, не мають подібних (і головне - активних) сторінок ті, хто безпосередньо приймають ключові рішення в Альянсі. Якби мали, думаю, було б цікаво запитати у них, чому постійно дорікаючи українським колегам, що останні начебто не враховують настроїв громадської думки, вони ігнорують думку власного населення. Наприклад, хотілось би дізнатись, як вони збираються реагувати на останні цифри опитування «Трансатлантичні тренди», проведеного п’ятьма поважними інституціями зі США, Італії, Іспанії та Португалії (зокрема German Marshall Fund of the United States і Compagnia di San Paolo), в якому сім з десяти західних європейців (70%) і 66% східних вважає за необхідне, аби Євросоюз надав безпекову допомогу для таких країн як Україна та Грузія в зв’язку з загрозливою поведінкою щодо них з боку Росії (і хто казав,що Західна Європа більш лояльна до дій Кремля, аніж Центрально-Східна?). Понад 60% опитаних європейців виступають за те, що саме НАТО повинно надати таку допомогу. Цікава виходить картинка: громадяни ЄС і НАТО визнають загрозу Україні збоку Росії та вважають за необхідне допомогти їй, а керівництво цих країн далі захопливо грає в «мир, дружбу, жвачку» з Путіним і Медвєдєвим?
