Віктор Гресь: «Я відчув, що зможу з Депардьє працювати, незважаючи на мову»
Цю історію про хлопчика, якого відправили вчитися в пансіон далеко від рідної домівки, і про те, як, прагнучи перемогти самотність, він вигадав власний світ, відтворив на екрані Віктор Гресь. Але якщо для багатьох молодих людей цей фільм приємний спогад, то для самого Віктора Степановича – сторінка в його історії.
Класик українського кіно, якому цього року виповнилося 70, вже 20 років (!) намагається «проштовхнути» у виробництво «Тараса Бульбу» – власноруч написаний сценарій, в якому химерно переплітаються зі школи відома сумна історія кохання Андрія і Панночки, рефлексії на тему історії України і Польщі, реальні та вигадані епізоди з різних епох. За 20 років багато чого сталося. На роль його Тараса пробувався Олексій Петренко. Потім «зверху» запропонували європейську зірку – Жерара Депардьє. Зірка приїхала, познайомилася з режисером, чудово підійшла на роль і… поїхала. Сценарій Греся було перекладено і видано у Франції (причому перекладач – Любомир Госейко – навіть не вказав на обкладинці ім'я автора). Сьогодні грошей на стрічку немає… Та й навіщо знімати, мабуть, думають чиновники, адже в Росії Бортко вже зняв свій варіант «Бульби».
Віктор Степанович – людина енергійна. Якщо вже починає говорити, то випліскує все, без розбору. І радощі, і гіркоту. А хаотична атмосфера, в якій живе Гресь, – найкраще обрамлення цій невгамовній людині. Тут і старовинна зброя, і рицарські обладунки, і безліч картин, і книжки – всюди, на полицях, столах, кріслах, навіть на підлозі…
Наша розмова напередодні Дня українського кіно про найбільшу справу Греся – гоголівського «Тараса Бульбу» і про те, що йому обіцяли чиновники, але так і не виконали.
Вікторе Степановичу, як взагалі ви наважилися підступитися до Гоголя? Цей містичний масив… Не страшно?
Взагалі я комедійний режисер. У ВДІКу знімав лише комедії. Серед так званих «малоросів» це поширено: вони мають глибоке почуття гумору. Тому, якщо з гумором погано, Гоголя чіпати не можна! У нас, південців, містика особлива. Гоголь любив Гофмана, але він пропускав Гофмана через себе; та і той самий Погорєльський-Перовський написав «Чорну курку» під впливом Гофмана – але це жодним чином не німецька містика, не німецьке відчуття! Наша містика ближча до сходу, вона дуже м'яка...
Знаєте ж, Гоголь написав два варіанти «Бульби». Вивчаючи автора, збираючи по крихтах деталі, я приблизно відтворив той варіант, що Микола Васильович забрав із собою в могилу. Мій сценарій написано за мотивами особистого життя, подорожей, листування Гоголя. Проте найважливіше – збіг внутрішніх світів – мого і гоголівського. Так само і в «Чорній курці»: я перевернув все догори дриґом, але все одно кажуть, що це – казка Погорєльського-Перовського.
Для мене Гоголь – як частина душі. У нас з ним багато спільного: у мене предки – поляки і українці, у Гоголя – теж. Прізвище моє починається на «г» і закінчується на «ь» - у Гоголя теж. І народився я в ювілей Гоголя! Адже я взагалі не бачив України – в Дагестані жив! Війна закинула туди сім'ю в евакуацію, і я спочатку в Дагестані навчався, потім у Ленінграді на режисурі. Потім армія. І ВДІК. В Україну я приїхав пізно, вже знаючи, що всі мої предки – звідси. Прізвище Гресь походить від польського Гжесь. Коли я вперше приїхав в Україну, зрозумів, що мені все це вже снилося. Я щасливий, що доля закинула мене саме сюди…
А які у вас з нашою владою стосунки? Не образилися, що ось у Росії «Бульбу» зняли – за серйозної державної підтримки, а в Україні документальним кіно обмежилися?
Влада мені багато чого обіцяла і нічого не зробила. А коли запустилися в Росії, коли на головну роль запросили Ступку... Продовжувати не буду. Особисто я конкуренції не бачу. З повагою ставлюся до Бортка. Ми з ним різні. Звичайно, Бортко бачив мій сценарій, адже він довго лежав у Арсеньєва – продюсера, який збирався робити мою картину.
Ідею зняти свого «Тараса Бульбу» не полишаєте?
Одного разу я зрозумів, що хочу зняти одну-єдину картину – «Тараса Бульбу» – і більше ніколи нічого про козацтво не знімати! Із самого початку хотілося зробити кіно- і телеваріант. Причому в телевізійному варіанті історія мала бути показана з різних поглядів: Тараса, Остапа, Андрія. А кіноверсія – це підсумок, Тарас – немов Мойсей. І якщо цієї картини не буде, Україна втратить більше, ніж я. Шкода…
Відомо, що ви бачили в ролі Бульби тільки актора Олексія Петренка. І він пробувався на цю роль. Проте вам нав'язали Жерара Депардьє. Як вам західна зірка?
Мені не нав'язали. Це я сам через Любомира Госейка передав йому пропозицію знятися в моєму фільмі. Познайомив із задумом. І навіть картину Юрія Нікітіна переслав, де Депардьє в образі Бульби. Метру сподобалося. А тут – Помаранчева революція, і Депардьє особисто їде до Києва. Подивитися на цих «відважних людей» – українців. Я відчув, що зможу з ним (Депардьє. – Авт.) працювати, незважаючи на мову. Коли він від’їжджав з кіностудії Довженка, я пригадав, що забув передати йому касети. Коли ж підійшов, він вже сидів у машині; заднє скло було опущене. Я сказав: «На згадку про нашу зустріч хочу подарувати вам свої фільми». Депардьє вийшов з машини, обійшов її і узяв касети. Мені це по-людськи дуже сподобалося.
Це саме Депардьє – а не навпаки! – сказав Президентові про те, що хотів би знятися в ролі Бульби. Але про мене одразу ж забули! Тоді я почав писати. Після цього мені зателефонував сам Президент. Немов крила виросли! Але ненадовго. Коли Депардьє приїжджав удруге, то його більше кримські виноградники цікавили, аніж кіно.
Що ж до Олексія Петренка, то я вважаю, що він був народжений, щоб зіграти Бульбу. Ми працюємо з ним двадцять років. Кучма народного артиста давав одночасно йому і мені.
І все ж таки – в чому різниця між вашим баченням історії Бульби і тим, що зробив Бортко?
Ось чого Бортко абсолютно не розуміє – то це різниці між запорізьким і реєстровим козацтвом. Іноді реєстровці приєднувалися до запорожців, іноді воювали проти них. Були вони на службі короля і служили йому досить вірно. Іноді реєстровці розколювалися – частина приєднувалася до запорожців, частина билася на польському боці. Так от, перехід Андрія на польський бік – це була не зрада! В Дубні стояв реєстровий полк. Полковник був товаришем Бульби, вони разом билися під Хотином, але він залишився вірний королеві, будучи православним. І він дав своїм козакам можливість вибрати – частина полку вийшла з міста, частина залишилася. А потім, коли підійшов Потоцький, реєстровці, які вийшли з Дубна, теж розділилися – частина пішла з Потоцьким, частина залишилася із запорожцями. І так – вся наша історія. Андрій залишився з реєстровцями, щоб врятувати панночку. Тому всіх цих слів «Я Батьківщину віддам…» я в своєму сценарії не залишав. Так, він залишився, зрадив. Найкращий результат для нього був – смерть. Як у «Живому трупі». І йдучи в атаку, він хоче загинути першим. А Бульба дав завдання – заманити! Вони дражнять Андрія, а вбивати – не вбивають. Найближчою до Андрія людиною був Товкач – козак, що виростив його. Саме він заманює його в пастку, і Андрій вбиває його, котиться голова, і в цю мить чує: «Ну що, допомогли тобі твої ляхи?»
Правильно я розумію, ви не любите прямих екранізацій?
Саме так. У «Чорній курці», наприклад, я цитую Пушкіна, Діккенса. Ще Ейзенштейн говорив: «все моє беру скрізь». Усе повторюється. Ось сюжет: цар їде полем бою, бачить – лежить славний лицар. Цар відстібає меч і дарує лицареві. Та це ще з часів Стародавньої Греції відомо! А у мене король Польщі Владислав їде по полю разом з Конашевичем і бачить – лежить здоровенний козак. Він вмирає, але в кулаку стискає жмут польського прапора, який так і не змогли забрати у нього вороги. Король зупиняється і говорить: ось, справжній лицар. Коли козак застогнав, Владислав відстібає свою шаблю, дає молодому Потоцькому, який тут же, поряд, і наказує подати козакові. А коли Потоцький опускається на коліна, то бачить, що козак ще живий. У Гоголя є згадка про подаровану шаблю.
Таке враження, що все це було…
Було! І бенкетували поляки і українці під одним величезним дубом, і вірили, що Україна буде великою! А потім, впродовж всього фільму, вони методично знищують один одного. Отака варіація на тему Монтеккі і Капулетті. Андрій – Ромео, Панночка – Джульєта. Половина польської еліти – українського походження. Але вони не дорікають, хто «більше поляк». А наші з'ясовують…
В кінці фільму ми бачимо вже напівгнилий дуб, під яким вони бенкетували, ті самі місця, де всі так вірили в Україну... І саме в цьому місці Тараса наздоганяє Потоцький. Так замикається рондо. Звісно, коли Тарас горів, він не міг кричати про якогось російського царя – в такі хвилини не до розмов! Звичайно, взагалі кричати він міг – але потім його гупнули по голові, і він знепритомнів. А коли опритомнів, то побачив, що козаки врятувалися, вже пливуть – і тоді він обернувся і закричав: «Ну що, узяли?» Засміявся і скрутив дулю. І завершується фільм полум'ям, в якому зникає дуля. Душа Тараса відривається і летить – і лише звідти, зверху бачить, що обидві сторони – сліпці. Адже вони не бачать, що власними руками знищують Річ Посполиту. І душа летить у тунелі з диму, і ми бачимо в кінці тунелю світло, і помічаємо, що це не світло зовсім, а віддзеркалення у мисці з водою. З води руки Панночки беруть дитину. Панночка цілує її і передає Андрію, Андрій – братові Панночки, брат – Остапу, Остап – своїй матері, мати – Тарасу. І Тарас дивиться на це беззубе обличчя, на пуповину… Таке могло б статися, але так і не сталося...
Але ж такого у Гоголя не було… Як же історична правда?
Гоголь не писав історичних полотен. Він брав героїв з різних епох. А ті, хто намагався робити щось «за Гоголем», шукали якісь прямі історичні аспекти. А він, як Шекспір, брав найкраще з того, що відбувається. Так і я, коли писав сценарій, не думав: було це чи не було. У мене мала бути велика битва – як, наприклад, Бородінська у Толстого – і це була Хотинська битва. Мені потрібно було зіштовхнути однокровців. Адже під прапором Туреччини воювало багато слов'ян! І йшли вони на бій в національному одязі! Туреччина – це була могуча цивілізація, Захід нічого не міг поробити…
Мені потрібен був Рубікон, щоб він (султан. – Авт.) зачерпнув воду з річки шоломом. І ось вся ця величезна армія – з гаремами, слонами, обозом – зупинилася біля річки. А з того боку – голий берег і якісь чахлі кущики. І в небі виник знак – промайнула комета. Формою вона нагадувала шаблю вістрям у бік сходу. Султан сказав: це знак Аллаха! Армія почала переправлятися. Нагрянула буря. Багато хто потонув. І раптом – перелісок, кущики зрушилися з місця! Це були козаки.
Як багато у вас ідей! Не боїтеся в них потонути?
Я людина імпровізації: ніколи не знаю, з якого слова почну і яким закінчу. Ситуація народжує думку. За знаком – Рак. Раніше я цього не розумів, тільки тепер усвідомив: у всіх моїх стрічках ключову роль відіграє вода. Навіть «Янкі при дворі короля Артура» я повинен був знімати на Камчатці, де гейзери. Вести, вести по пустелі, коли вже така спрага, що людина знемагає – і раптом відкривається простір з фьордами, гейзерами... Ракам властива циклічність. Усі мої картини – це кола. З чого починаються, тим і закінчуються.
У фіналі «Чорної курки» є такий кадр. Альоша – головний герой – з’єднує руки батьків своєю ручкою. Так замикається ланцюг, коло гармонії. Мені хотілося, щоб цей рух назустріч одне одному, це прагнення до щастя, добра поєднало людей, що сидять у залі. Хоча б на мить.
