Один оцінювач і п’ять думок
От, наприклад, типова побутова історія. До МЗС надійшла скарга: жінка вирушила у паломницький тур із невеликою іконою 1912-го року, отриманою у спадок. При виїзді з України до Росії паломницю пропустили, ні про що не питаючи, а при поверненні назад поцікавилися документами на ікону. Їх, звісно, не виявилося: хто ж таке передбачав? Ікону було конфісковано.
Іще один типовий випадок: відомого українського музиканта, який виїжджав на концерт до Румунії зі своїм барабаном, випустили за кордон без барабана. Інструмент не пройшов крізь митний «фільтр»: його визнали культурною цінністю. Ознайомившись із такими історіями, можна подумати, що в нашій країні хоча б митниця намагається працювати. А насправді український кордон не просто відкритий – він розчинений навстіж.
На кордоні з Росією є 224 митні пункти, де немає жодного експерта, здатного оцінити культурні цінності, які провозять. А в цілому український кордон «укомплектовано» експертами лише на 0,3%. Контрольних центрів культурних цінностей в Україні немає взагалі. І лише у восьми регіонах України є структури, де громадянам можуть роз’яснити ситуацію щодо переміщення культурних цінностей. От і вся цивілізація.
Та наші люди не звикли оформляти документи на ввезення і вивіз культурних цінностей. В Україні виникають складнощі навіть із подарунками урядовим делегаціям: досить часто до презенту не додають необхідні документи, і виявляється, що його практично не можна легалізувати... А щоб вивезти річ, багатьом доводиться купувати фіктивну довідку про те, що предмет не має художньої цінності й зазначати занижену до сміху вартість: наприклад – 150 гривень за шедевр.
До того ж, у нашій країні неймовірно мало експертів, яким можна довіряти. Як розповіла «Главреду» одна із співробітниць українського музею, до її колег на експертизу часто привозять конфісковане на кордоні. Експертизу роблять не на комерційній основі, а як виняток – із жалощів, щоб на «постраждалих» не заводили кримінальної справи. Як говорять музейні працівники, рівень експертизи на кордоні, м’яко кажучи, недостатньо високий.
Експерти нерідко «чіпляються» до виробів, яким червона ціна – 20 гривень. То хто ж правильно оцінить витвори культури? Є в Україні таке прислів’я: «Два юристи – три думки». А з приводу експертів культурних цінностей можна сказати так: «Один оцінювач – п’ять думок». Не рідкість, коли один і той самий оцінювач дає затриманій колекції один експертний висновок, а наступного дня аналогічній колекції – абсолютно іншу характеристику.
Як підкреслюють знавці проблеми, у країні мають бути експерти різного рівня. Деякі з них могли б працювати як приватні нотаріуси – оцінюючи вдома предмети культури. І робота ця може бути дуже прибутковою. У товаристві колекціонерів €50 тисяч за екземпляр не вважаються великою сумою. На торгах полотна Миколи Глущенка і Олексія Шовкуненка давно оцінюють дорожче. Про що розмова, якщо деякі масові монети коштують дорожче за €10 тисяч?
Цікаво, що такої професії – «експерт культурних цінностей» – в Україні поки що немає, цієї справи ніде не навчають. Та й саме поняття культурних цінностей надто вже розмите. Навіть учасники арт-ринку плутаються у поняттях. Як зазначають фахівці, настав час визначити, і що ж таке – «фамільні коштовності»? А формулюючи це визначення, не варто скупитися. Як показує практика, колекція живе в сім’ї протягом двох поколінь, а потім родичі її продають.
А ще країні потрібна єдина електронна база експертних даних, яка допоможе не лише звести всю інформацію воєдино, але й боротися з корупцією. Система онлайн дозволить бачити, що відбувається з вивозом культурних цінностей у регіонах, і якщо це необхідно – допоможе оперативно закрити кордони для нелегального вивезення. А тим часом звітність про переміщення культурних цінностей у нашій країні складається раз на рік. Ураховуючи кількість та рівень сучасних засобів комунікації, це просто смішно.
