Хто виграє в грі «Україна»?
Використовувана для цього теорія ігор (не азартних або дитячих) є науковим напрямом, широко використовуваним у світі для дослідження соціальних, політичних, військових та інших конфліктних процесів і систем, до них, зокрема, належать всі країни світу. Три Нобелівські премії з економіки за останні років із десять у цій галузі – тому підтвердження.
У термінах використовуваної для дослідження соціально-політичних та інших конфліктних процесів і систем теорії ігор учасники системи оголошуються гравцями, Ваші дії - стратегіями, а цілі – інтересами. За наявності спільних з іншими гравцями інтересів і стратегій Ви можете утворювати коаліції, дістаючи більше можливостей для реалізації своїх інтересів.
Наприклад, на виробництві гравці – робочі, їхні коаліції – бригади та інші підрозділи. Їхні начальники самі є гравцями більш високого рівня, маючи свої та спільні інтереси і стратегії, входять у виробничі та інші коаліції. Всією структурою керує директор. Його стратегії ґрунтуються на виробничих ресурсах – устаткуванні, фінансах тощо. Процес гри полягає у виготовленні продукції і залежить від стратегій усіх коаліцій і гравців або від створеної ситуації гри, де підприємство отримує певний дохід, а гравці – відповідний виграш (зокрема, зарплату).
Виграш гравця є, таким чином, його часткою в доході підприємства. Її збільшення досягається і за рахунок інших гравців, хоч би через виробничі обов'язки. Регулювання розподілу виконується гравцями вищих рівнів. Причому, деякий відхід від максимального виграшу є оптимальною ситуацією, де всі отримують його оптимальну величину. Таким чином гра або підприємство перебуватимуть в оптимальному стані. Належні зовнішні стратегії керівництва ведуть до його розвитку на ринку, де підприємство само є гравцем.
Подібною грою можна представити і економіку країни, де оптимальні стратегії забезпечують збалансований розвиток всього виробництва.
У свою чергу, виробництво залежить від стратегій населення і природи. Населення може впливати на систему лише на рівні сформованих коаліцій, наприклад, за кваліфікацією, за симпатіями до політичних блоків тощо. До інтересів населення належать чинники життєзабезпечення. Стратегією природи є реакція на діяльність виробництва і населення.
Іншими словами, виробництво, населення і природа є гравцями гри трьох осіб, що відображає розвиток всієї країни. Причому, при балансі, що складно досягається, - створення коаліції двох гравців майже гарантує програш третього. Прикиньте самі:
•виробництво і природа - населення;
•виробництво і населення - природа;
•населення і природа - виробництво.
Досягнення цього балансу і є завдання державної влади.
Будь-яка країна є гравцем на міжнародному рівні, її виграш - частка світового ринку збуту і ресурсів, збільшення якої суперечить інтересам інших гравців, що приводить до узгодження правил поведінки на ринку, до створення коаліцій, де країна може отримати досяжний, близький до оптимального виграш. Приклади - СОТ, НАТО тощо.
Основними світовими гравцями, звичайно, є ЄС, Китай, Росія, США, Японія (вказані за абеткою). Вони - найважливіші партнери України в глобальній грі, де ці гравці повинні застосовувати активні стратегії, оскільки зниження очікуваних виграшів означає, врешті-решт, зниження добробуту співгромадян і втрату контрольованих ринків. Наша оптимальна стратегія поведінки з ними і може забезпечити «світле майбутнє» в світовій спільноті.
Що ми тут маємо? Судячи по товарах, що продаються, азіатські країни вже досягли успіху в створенні у нас ринку збуту. ЄС зацікавлений в Україні ще і як у транспортері палива. Поки не з'явиться альтернативне енергозабезпечення, що вже робиться. Росія, на відміну від інших гравців, пов'язана з Україною багатовіковими традиціями і зацікавлена в ній з багатьох причин, зокрема тому, що не знайде більшого союзника в протиборстві з США. Конфлікти на ґрунті Криму, мови, газу і тому подібне видаються результатом невдалих стратегій обох сторін.
Для США Україна як ринок збуту становить менший інтерес, що видно і по товарах, що продаються, за винятком інформаційних технологій. Але Україна - країна, якій не можна дати стати союзником Росії, особливо сильним, хоча, її повноцінна участь у НАТО може призвести до прямого конфлікту з Росією, що, як здається, не потрібно США. Але, через угоди НАТО, ми можемо стати ринком збуту для ВПК США, можливо, будемо змушені відмовитися від національного військового і авіакосмічного виробництва, через що перестанемо бути конкурентом у сфері найбільш ефективних виробництв, тобто станемо ринком збуту і природних ресурсів.
Це - «їх» стратегії, можливо неправильно зрозумілі. А зараз «наші» стратегії по відношенню до них. Тут щось зрозуміти ще складніше.
Будь-яка країна, з одного боку, надає свій ринок збуту і ресурсів для світової економіки, і, з іншого боку, прагне захопити і утримати певні ринки. Оптимальність співвідношення залежить від того, що, грубо кажучи, продається і купується. Але не можуть всі продавати більше, ніж купують, тобто будуть країни, які не зможуть жити навіть на оптимальному рівні.
Україна, за винятком, мабуть, продуктів харчування, вже віддала свій ринок збуту, особливо мікроелектроніки, інформаційних технологій. У зібраних в США ноутбуках теж використовуються китайські комплектуючі, але біда в тому, що наша промисловість вже не може конкурувати з китайською, а інших засобів дії на конкурентів ми не маємо.
Ми перестали бути цікавим ринком праці, а цікаві лише як країна, багата землею, водою, яка має раніше могутні металургійну і хімічну галузі, аграрний потенціал. Але ці виробництва є екологічно шкідливими, а головне, неефективними порівняно з високотехнологічною сферою, їх можна залишити і нам. Причому роль ринку збуту підтримується світовими гравцями всупереч нашим інтересам.
Стратегія виходу з цієї ситуації, яку таки треба розробити, вимагає власних інвестицій, перш за все, в авіакосмічну промисловість, де ми ще можемо бути конкурентами, а також у високотехнологічні та наукомісткі виробництва, що дають найбільшу додану вартість. Тут можна використовувати і азіатські стратегії, що відносяться до органів влади.
На цьому рівні в нашій грі повинен бути один гравець, що керує системою «виробництво – населення, – природа», на основі правил гри або законодавства, прийнятого гравцями - парламентом. В Україні замість одного керівного гравця отримуємо гру, яку складно описати жорсткою структурою відносин навіть на теоретичному рівні.
У спрощеному вигляді її гравцями є президент, прем'єр-міністр і народні депутати. Через свої обов'язки вони повинні виражати інтереси населення і його окремих груп, разом з якими вони, як і будь-який гравець, мають інтереси індивідуальні. Виграш цих гравців можна визначити як рівень реалізації їхніх інтересів, зокрема, як об'єм валового внутрішнього продукту і власних доходів.
Ще до виборів утворюються депутатські коаліції, що виражають інтереси політичного напряму, а не якоїсь групи населення. Після них з'являються правляча коаліція і опозиція, що представляють близько 50% населення або практично однакових, абстрактних його інтересів. По суті, ці коаліції відрізняються тільки лідером, якому частина населення симпатизує, а частина – ні. Це породжує основи конфлікту, доповнення яких територіальними, мовними та іншими мотивами створює передумови для розколу і населення, і держави.
А які інтереси коаліцій, якщо населення вони не представляють? Природа теж мовчить. У трійці «виробництво – населення – природа» залишилося виробництво або, що еквівалентно, бізнес, бізнес тієї або іншої коаліції.
«Коаліційними» законами встановлюються домінуючі права лідерів коаліцій. З огляду на це діяльність Верховної Ради описується стратегіями близько 5 гравців, і, з урахуванням правлячої коаліції та опозиції, - ДВОХ гравців, один з яких має прем'єрські переваги. У підсумку, замість коаліційних дій приходимо до жорсткої антагоністичної боротьби за свої інтереси. А навіщо нам 450 депутатів? Що корисного вони зробили для країни порівняно з витратами на їх утримання?
Але в цій грі бере участь і третій гравець – президент. Лише нагадаємо, що в системі «виробництво – населення - природа» об'єднання двох гравців майже передрікає програш третього. Тут - те ж саме плюс відсутність жорсткої ієрархії і реальні стимули видалити третього гравця, що дозволяє перейти до збалансованішої гри, де можна і реалізувати власні інтереси, що виражаються тут тільки в збільшенні свого «впливу» на економіку. А оптимальна стратегія розвитку, що задовольняє інтереси всіх гравців?..
Нагадаємо, що через свої активні стратегії за наявності значно більших ресурсів світові гравці обов'язково скористаються результатом цієї антагоністичної боротьби - розваленою економікою, і зроблять нас придатком, наприклад, китайського виробництва.
Природно, необхідно припинити цю боротьбу, тобто погодити інтереси її учасників. Можливі, наприклад, такі варіанти.
Домовитися. Досі не вийшло. Хоча є ймовірність домовленості для збереження свого нинішнього становища.
Одна коаліція або їх блок набуває більшості, достатньої для придушення опозиції і реалізації своїх інтересів щодо контролю економіки. Ці інтереси наблизяться до національних, оскільки будуть спрямовані на розвиток нехай навіть власного бізнесу. Але не дадуть оптимальної стратегії для всіх гравців.
Силовий варіант має певні переваги об'єднання ділових кіл, населення, збільшення швидкості перетворень, хоч би в примусовому порядку. Але він створює передумови громадянських заворушень, кровопролиття, втрати національної незалежності...
Ці, та й багато інших сценаріїв, не усувають антагонізму владної гри. Необхідно змінити її правила, інтереси і стратегії коаліцій, тобто направити гру на національні інтереси, а не на боротьбу за сфери впливу. Це передбачає, перш за все, коригування Конституції, «коаліційних» законів і виборчої системи для спрощення структури влади і надання їй динаміки. Необхідно в 3-5 разів (цифра потребує опрацювання), скоротити корпуси депутатів і чиновників всіх рівнів, кількість яких тільки заважає розвитку країни.
Основою може бути апробована історією, зокрема розвинених країн, ієрархічна структура влади - царі, гетьмани і секретарі КПРС. Не важливо, як вона називатиметься, важлива її ефективність, узгодження державних та індивідуальних інтересів політичних гравців. Зокрема, робота в держорганах повинна бути малоефективною з погляду бізнесу, не забезпечувати безкарність засобами недоторканності, необхідний реальний контроль власності держслужбовців тощо.
Не менш складне завдання - створення оптимальної національної стратегії розвитку, що враховує інтереси різних гравців і включає конкретні стратегії та етапи реалізації «світлого майбутнього». Можливо, потрібно буде відродити систему старих стандартів і норм поведінки, що стосуються всіх. Це коли бізнесмен зацікавлений не тільки в своєму збагаченні, а й у благополуччі його працівників і, взагалі, громадян країни, в збереженні природи не тільки біля свого будинку. І, навпаки, коли населення зацікавлене в державі, яка підтримує тільки таких бізнесменів і забезпечує ефективні методи підвищення рівня його добробуту ще в поточному житті.
Фантастика? Трохи є, особливо при збереженні нинішніх інтересів і стратегій на всіх рівнях суспільства. А скільки країн живе в умовах цієї «фантастики»? Від кого це залежало? Звичайно, від влади, що створила умови для активної участі всієї системи «виробництво – населення – природа» в процесі розвитку в своїх і спільних інтересах.
Сергій Полумієнко, доктор фізико-математичних наук, Інститут телекомунікацій і глобального інформаційного простору НАН України
