Четвертий і… відразу п'ятий?
Є висока ймовірність, що обрання глави держави не завершить етап напруженого політичного протистояння, а додасть йому нового імпульсу. Надто недосконалою видається внутрішня структура української державності.
Така атмосфера тривожно-зацікавленого очікування вже панувала у суспільстві у 2004-му, коли Леонід Кучма твердо дав зрозуміти, що не має наміру більше балотуватися. Мільйони українців чекали серйозних змін і отримали їх. Щоправда, зовсім не в очікуваному обсязі і зовсім не бажаної якості. У певному сенсі це природно, адже процес відокремлення української політичної еліти від співгромадян став незворотним.
Ротація на капітанському містку корабля «Україна» практично завжди проходила болюче, з драматичними наслідками. Вибори-2010 вирізнятимуться тим, що боротьба розгортатиметься за пост президента, який має ослаблені політичною реформою повноваження. Втім, це не зупиняє ні претендентів-фаворитів, ні тих політиків, які намагатимуться під час президентської кампанії вирішити свої тактичні завдання, ні кандидатів-спойлерів. Та й досвід попередників як глави держави може виявитися корисним.
Перший лідер незалежної
Наприклад, Леонід Кравчук дуже вдало пройшов трансформацію від секретаря ЦК КПУ з питань ідеології до лідера незалежної України (Леонід Макарович, нагадаємо, очолював Верховну Раду у момент здобуття незалежності). Дипломатичність і вміння досягати компромісів допомагали йому не лише у напружених дискусіях з націонал-демократами, а й у здійсненні перших кроків на міжнародній арені. Розпад Радянського Союзу, неспішна інтеграція до СНД і прагнення домогтися визнання світової спільноти були пріоритетами у роботі Кравчука. Деякі політики досі не можуть пробачити йому відмову від третього за обсягом ядерного арсеналу, хоча іншого виходу на початку 90-х не було - відмовою від ракет і боєголовок Україна фактично розплатилася за міжнародне визнання і надання необхідної фінансової допомоги.
Проведення дострокових парламентських і президентських виборів також стали революційним для пострадянського простору кроком. Кравчук, поза сумнівом, був впевнений у своїй перемозі над тезкою Кучмою, але прорахувався, недооцінивши ступінь енергійності команди конкурента. З іншого боку, є підстави вважати, що проведення дострокових виборів врятувало Україну від серйозніших потрясінь, зігравши роль клапана. Втім, Леонід Макарович не загубився і без президентського крісла. У 1999-му він був одним з організаторів «Злагоди» на підтримку Кучми, у 2004-му - ВІП-агітатором за Віктора Януковича, сьогодні промотирує Юлію Тимошенко. Химерне поєднання у першого президента послідовного обстоювання базових для незалежної України принципів з регулярною зміною політичних симпатій - мабуть, одна з ознак незрілості української політичної системи.
Леонід Другий
Леонід Кучма прийшов у владу як представник промислової еліти, як-не-як - директор найбільшого у Союзі заводу. Зверхнє ставлення до політичних партій і прагнення підім'яти «суміжників» з парламенту - рудименти директорського минулого. Втім, Леонід Данилович швидко призвичаївся до президентського кабінету, набув необхідного політичного досвіду. Як і належить главі держави, неодноразово змінив команду, з одними прем'єрами конфліктував, інших оточував увагою і турботою. Відносини з Верховною Радою у другого президента ніколи не були простими, зокрема, прийняття Конституції стало компромісом з парламентарями, а введення гривні - новим імпульсом до реформування економіки. Саме при Кучмі частка державної власності значно скоротилася, а з її падінням зійшов нанівець і вплив покоління «червоних директорів».
Немає нічого дивного у тому, що президентські вибори у 1999 році пройшли за обкатаним за три роки до того у Росії сценарієм - Леонід Данилович вважав кращою за демарш на адресу Кремля прагматичну співпрацю у форматі багатовекторності. Напевно, завдяки цьому він витримав «політичне родео» 2000-2001 років, хоча за збереження свого крісла був змушений уважніше прислухатися до побажань «старшого брата». За 10 років перебування Кучми при владі країна пізнала і кризу неплатежів, і економічний підйом, пережила трагедію Скнилова і драму Коси Тузла, познайомилася з «темниками» і «плівками Мельниченка». «Злочинний режим» Кучми фактично було реабілітовано подальшим президентством Ющенка, і сьогодні другий президент не проти повернутися у велику політику.
Віктор без перемог
Аналізувати президентську каденцію Ющенка намагалися вже неодноразово. І той факт, що оцінки дають, не чекаючи відведеного Конституцією терміну повноважень глави держави, свідчить, що небагато хто вірить у продовження президентської кар'єри Віктора Андрійовича. Напевно, він має рацію, говорячи, що найбільш об'єктивну характеристику його президентству дадуть історики. Але поки можна констатувати, що найяскравішим і найдраматичнішим моментом політичної біографії діючого Президента була його боротьба за перемогу у президентських перегонах. Отруєння і революція на Майдані забезпечили Ющенку місце в українській історії, хоча він так і не зміг реалізувати дані сотням тисяч прихильників обіцянки.
Можливо, річ у тому, що Віктор Ющенко, за всієї неоднозначності свого характеру, ніяк не може претендувати на звання «пронози і шахрая» великої вітчизняної політики. Глобальні плани частенько зазнавали невдач через дрібні тактичні прорахунки. Прагнення вирішити проблеми малою кров'ю, сибаритське ставлення до виконання президентських обов'язків і необачне розставання з основними гравцями своєї політичної команди без натяку на їх заміну позбавили Віктора Андрійовича шансів на успішне президентство. Своєму наступнику Ющенко передасть урізані президентські повноваження, і передчуття можливості їх наростити вже провокує нетерплячих політичних гравців на спроби переписування Конституції за партитурою політичної доцільності.
Четвертий інкогніто
Ім'я четвертого президента ми дізнаємося наступного року, але вже сьогодні можна сказати, що президентська булава буде для цього політика не дуже зручною й малоефективною. Прем'єр-міністр збереже свій портфель (якщо сама не буде обрана главою держави), а розпуск парламенту на хвилі президентського тріумфу малоймовірний. Тому новий президент фактично опиниться у ворожому середовищі, яке зі скрипом і незадоволенням реагуватиме на виявлену виборцями довіру і зрозумілий ентузіазм новообраного президента. Новому лідеру країни доведеться непросто, адже існуюча система виборів відірвала депутатський корпус від підживлення новими соками, а закликати ефективних управлінців з бізнесу не завжди доцільно.
Невтішний прогноз: президентська каденція четвертого президента не триватиме відведені Конституцією п'ять років, його чекає запекла боротьба не стільки за розширення, скільки за збереження існуючих повноважень. Політичний шпагат, в якому Україна опинилася після конституційної реформи, зробив еластичною нормативну базу країни, але не додав їй внутрішньої сили. І президенту - першому лицарю української державності - доведеться першим відчути всю недосконалість перекроєного законодавства і ворожість політичної еліти.
