Вибори та НАТО несумісні?
Це, у свою чергу, відкладатиме консолідацію суспільства навколо одного зі стратегічних зовнішньополітичних курсів держави.
До НАТО – манівцями
Вперше Україна офіційно заявила про курс на членство в НАТО у 2002 році. У травні того року відповідне рішення було ухвалено на засіданні РНБОУ під головуванням тодішнього президента Леоніда Кучми. За кілька місяців після того – 9 липня – президент Кучма та тодішній секретар РНБОУ Євген Марчук офіційно поінформували про цей намір колишнього генсека Альянсу Джорджа Робертсона під час його візиту до України. Головною метою такого рішення РНБОУ було подолати міжнародну ізоляцію тодішнього українського керівництва.
Всі, напевне, добре пам’ятають, що в ті часи тодішній президент Леонід Кучма відвідував з візитами все більше країни Азії та Сходу, аніж західної Європи. А на празькому саміті НАТО перші особи США та Великобританії вимагали розсаджувати представників від країн за французьким, а не англійським алфавітом, щоб, таким чином, британський прем’єр та американський президент не сиділи поряд з українським гарантом. Але це не призвело до зміни курсу України, яка заявила про намір вступити до Альянсу.
Це лише згодом лідер опозиції Віктор Янукович засуджував «лист трьох» на Бухарестський саміт НАТО і казав, що «Партія регіонів завжди наполягала на тому, що втягування України в НАТО наперекір волі народу – це не лише неправильна, а й шкідлива політика і для держави, і для міжнародного співтовариства». А у 2004 році Національним інститутом стратегічних досліджень при президенті України було опубліковано «Стратегію економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 роки «Шляхом європейської інтеграції», загальне керівництво над якою здійснював, як зазначено в самій книжці, «прем'єр-міністр України В.Ф.Янукович». Відповідно до цієї стратегії, надання Києву ПДЧ мало відбутись уже в 2004 році, через два роки Україна повинна була подати заявку на вступ до НАТО, а уже в 2008 році нас мали прийняти до лав Альянсу.
Сьогодні – «так», завтра – «можливо»
Крім того, ще три роки тому Янукович власноручно ставив підпис під Універсалом національної єдності, у якому чітко сказано про «вирішення питання щодо вступу до НАТО за наслідками референдуму». Тоді цей Універсал підписав навіть такий непримиренний противник євроатлантичної інтеграції України, як лідер комуністів Петро Симоненко. Як згодом визнавали в кулуарах окремі підписанти Універсалу, вони ставили свої підписи під цим документом, бо тоді перспектива членства України в Північноатлантичному альянсі видавалась дуже віддаленою та нереальною.
Пікова увага України до НАТО була напередодні відомого Бухарестського саміту Альянсу у квітні 2008 році. Адже саме тоді вдалось домогтися консенсусу щодо інтеграції в НАТО між Президентом Віктором Ющенком, прем'єром Юлією Тимошенко та спікером Арсенієм Яценюком, які направили спільний лист до штаб-квартири Альянсу з метою забезпечити приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО. Після Бухареста, де Україна не отримала ПДЧ, очікування українських євроатлантистів помітно зменшились. А через наближення президентських виборів кандидати в президенти, аби не тривожити чи, більше того, не відлякувати виборців, воліють взагалі не порушувати конфліктну тему НАТО.
Так, кандидат у президенти Сергій Тігіпко, який орієнтується на скептично налаштовані щодо НАТО центральні регіони, однозначно заявив, що Україні не слід вступати в НАТО. Так само неприязно до інтеграції в НАТО ставиться і спікер Володимир Литвин, однойменний блок якого на виборах в 2007 році до Верховної Ради привели саме голоси виборців з Центральної України.
Цікавіше спостерігати, як змінюється позиція щодо НАТО Юлії Тимошенко залежно від електорату, на який вона спирається. На парламентських виборах 2006 року, коли БЮТ в парламент привели голоси виборців з проєвропейськи налаштованих західних регіонів, Тимошенко про перспективи євроатлантичної інтеграції України відгукувалась доволі оптимістично. І лише з дочасних перевиборів у вересні 2007 року, коли БЮТ розширив свою електоральну базу за рахунок центральних областей, Тимошенко почала більш обережно висловлюватись про підтримку курсу в НАТО.
А про підписаний нею «лист трьох» з прохання надати Україні ПДЧ вона зараз і не згадує. Тепер ЮВТ, яка прагне сподобатись ще й на сході країни, розповідає про те, що євроатлантичній інтеграції України перешкоджає відсутність підтримки цього курсу в суспільстві та згоди у цьому питанні серед членів Альянсу.
Не менш цікава тут і позиція двох євроатлантистів, які заявили про намір брати участь у виборах президента, - Арсенія Яценюка і Анатолія Гриценка. Якщо раніше з уст і одного, і другого можна було часто чути про НАТО як про основний стратегічний напрямок України, то тепер вони згадують про Альянс у менш яскравих тонах. Обидва в унісон стверджують про те, що зараз питання НАТО для України є неактуальним.
Нема політичного консенсусу – нема НАТО
Політики і експерти вважають, що напередодні виборів президента України тема інтеграції в Північноатлантичний альянс не на часі. У розмові з «Главредом» народний депутат (фракція Партії регіонів) Леонід Кожара зазначив, що часто тема НАТО є на вістрі політичної боротьби, а відтак стає жертвою політичного протистояння. Директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін, зі свого боку, висловив «Главреду» думку, що саме позиція щодо НАТО Яценюка та Гриценка свідчить про те, що тема НАТО на цих виборах буде відсунута на маргінес.
Тим часом, в українському Координаційному бюро європейської та євроатлантичної інтеграції низьку ефективність інформаційних кампаній про НАТО пояснюють малим фінансуванням з держбюджету. Мовляв, цього року на ці цілі планували закласти в бюджет 15 млн. гривень, але зарезервували лише півмільйона. А в бюджеті на наступний рік через кризу можуть на це взагалі не виділити коштів. Однак у самому НАТО про причини неефективності пронатовської інформаційної кампанії іншої думки. Голова відділу штаб-квартири НАТО в Брюсселі по роботі з країнами-партнерами Альянсу, а в недавньому минулому багаторічний директор Центру інформації та документації НАТО в Україні Мішель Дюре у розмові з «Главредом» без роздумів вказує на відсутність політичного консенсусу серед політичних еліт як на основну перешкоду у формуванні позитивного ставлення в українців до вступу України в НАТО.
З цією думкою згодні й українські євроатлантисти. Автору цих рядків неодноразово доводилося чути від українських прихильників вступу до НАТО про те, що без досягнення політичного консенсусу щодо євроатлантичної інтеграції серед політичних еліт думка суспільства не зміниться. Урешті-решт, саме такий шлях пройшли, зокрема, в Чеській Республіці, Словаччині, країнах Балтії: спочатку була політична згода з цього питання ключових політичних гравців, а вже потім – підтримка такого курсу суспільством.
Зараз же українцям, вочевидь, не варто очікувати, що питання НАТО на порядку денному президентської передвиборної кампанії стане яблуком розбрату. Більш імовірно, що про нього найближчим часом не згадуватимуть взагалі.
