Свято факту і великого авансу
Але сьогодні спостерігаю певний розрив між тією планкою, яку ми виставляли із самого початку, і сьогоденням. Тому мене не переповнює почуття гордості за те, як багато ми зробили. І не вважаю, що свято Незалежності остаточно визріло, це свято факту і свято великого авансу.
Мені запам’яталося, як я 24 серпня була в Криму у відпустці – займалася спортом. Вранці на корт прийшов тренер відомого московського тенісиста і привітав мене першим: «Україна як ніхто вистраждала незалежність». Коли всі говорять, як нам зміцнити українсько-російські відносини, насамперед хотілося б, аби більшість росіян були сповнені розуміння, що Україна – вис¬траждала, вона боролася і заслуговує на повагу, адже хотіла мати свою незалежність. Загалом патріотизм – це так природно, як дихати, це нормально.
На жаль, поки що ми мало чим можемо пишатися, бо надто багато шансів за ці 15 років катастрофічно втрачали. Зараз страшенно багато людей відчувають гіркоту від нереалізованих надій. Я ставлюся до цього дещо інакше – вважаю, що разом багато чого досягли. Ми вийшли з Радянського Союзу покаліченим народом. У нас майже не було людей, готових на державному рівні очолити таку трансформацію – з України радянської в Україну європейську. А тих, хто у нас був, ми не оцінили. Можна сказати, що всі наші вибори – це відторгнення розуму. Саме тому, ясна річ, у нас такі кепські справи.
На жаль, ми дуже мало робимо для того, щоб допомогти Заходу дивитися на нас адекватно. Можливо, українська спільнота знає про Ланселота Лоутона – британського дослідника? Він ще в 1930-ті роки написав фантастичну книгу про те, що на континенті ніколи не скінчаться проблеми, поки Україна не об’єднається з Європою. Розумний Захід цю проблему завжди бачив, але потім на перший план виходила велика гра. Інтересами нашої величезної країни жертвували на догоду різним геополітичним союзам.
Невипадково наші українські інтелектуали, журналісти нещодавно написали листа до адміністрації США і до країн ЄС, аби звернути увагу на те, що відбувається. Цей лист з’явився слідом за листом-зверненням видатних європейців... У такому складному становищі наші журналісти повинні більше говорити про речі, які мають високу інтелектуальну планку, а не лише про побутові. Побутові теж важливі, але в інший час.
Сьогодні Захід не бачить в Україні єдиного пориву, мабуть, думає, що країна й досі надто слабка і не настільки визначена у своєму євроатлантичному устремлінні, як треба. Ми повинні зробити більше, щоб переконати: українці дозрівають до європейської відповідальності, а не тільки до користування всіма благами, які дає ЄС. Відповідальність дуже цінується, вона визначає зрілість.
А що я можу сказати про український характер? Це надзвичайна волелюбність, мужність, великий індивідуалізм, інколи у крайній формі, що призводить до своєї протилежності. Індивідуалізм – це надзвичайно сильна річ, вона допомагала нам зберегти свої унікальні риси і правильно будувати господарство, але ми не розуміємо, що нарешті треба зібратися разом. А найгірша риса українців – паскудне рабство, яке було притаманне багатьом поколінням. Культивування нелюбові до свого – це рабська риса. Вона замішана на страху, що повернуться старі господарі й покарають за те, що ти любиш своє. Що може бути гірше?
До речі, у прислів’ї про український хутір – «Моя хата скраю…» – я бачу величезний позитив, тому що це і є індивідуальне життя. Так живуть фермери у США, люди на хуторах усього світу. Чим погана перспектива – союз українських хуторів із високошвидкісним Інтернетом? Не варто постійно повторювати, що ми аутсайдери. Ми так відстали, що за вмілого лідерства можемо бути попереду. Просто впродовж тривалого часу ми не були долучені до того, що відбувалося у світі. Сиділи в «консервній банці» Радянського Союзу, і наш вестибулярний апарат порушений, нас хитає... Але не слід панікувати. Треба зміцнювати національний організм.
Зі святом Незалежності!
