Кавказький смертник
Знаменитий лист Медвєдєва його колезі Віктору Ющенку тільки посилює це враження – саме тому із російським президентом полемізує не тільки Ющенко, але й численні українські політики і політологи, а українські ЗМІ залюбки цитують тих російських експертів, хто обговорює можливість нападу Росії на Україну – ну хоча б із намагання отримати Крим. Між тим із самої Росії ситуація виглядає інакше. І не тільки тому, що економічна криза ще не закінчилася і таких можливостей, як у роки скажених цін на енергоносії, Кремль більше не має. Економіка – справа серйозна, і від неї потерпає не тільки Росія, але й інші країни. Проте в Росії є своя «ахіллесова п’ята», яка робить нову ситуацію особливо загрозливою. Це – Північний Кавказ.
Російське керівництво переконувало власне населення і світ у стабілізації на Кавказі ще за часи Владіміра Путіна. Медвєдєв офіційно закінчив антитерористичну операцію в Чечні. Офіційно вважається, що жодного серйозного підпілля на Кавказі немає, є окремі угруповання бойовиків, що зменшуються з кожним днем. Проте останні події в регіоні – справжня хвиля насильства, яка опанувала Кавказ, – дозволяють поставити ці твердження під сумнів. Йдеться вже не про поодинокі жертви, а про десятки жертв. Незахищеними відчувають себе і правозахисники, і чиновники, і представники правоохоронних структур. І не тільки в Чечні та Інгушетії. Президент Дагестану Муху Алієв нещодавно порівняв ситуацію в регіоні із 1999 роком. Тоді, нагадаю, бойовики Шаміля Басаєва і Салмана Радуєва здійснили напад на територію Дагестану – після чого й почалася друга чеченська війна. І з дагестанським президентом можна погодитись. Адже йдеться якщо не про звичайні військові дії, так про добре організовані терористичні акції. Поодинокий снайпер не може просто так вбити міністра внутрішніх справ Дагестану із суперсучасної зброї – до цього потрібно довго і ретельно готуватися. Поодинокий смертник не може знайти вибухівку в кількості, потрібній для знищення міліціонерів у центрі столиці Інгушетії. Правозахисників у Чечні також не вбивають просто тому, що комусь не сподобались їхні виступи. До того ж, йдеться не про якусь організацію, що планує і здійснює всі ці та інші вбивства. Це – справжній хаос організованої ненависті, війна всіх проти всіх.
Так на наших очах нищиться великий міф кавказької стабільності. І поруч із цим великим міфом руйнується кілька маленьких. Ну, скажімо, міф про те, що молодому чеченському президенту Рамзану Кадирову вдалося вирішити проблему протистояння у республіці й перетягти бойовиків на свій бік, стати справжнім національним лідером. Кадиров і справді намагався проводити переговори із тими, хто виступав за незалежність Ічкерії. І продовжує це робити – його останні намагання домовитися із Ахмедом Закаєвим, головним парламентером вбитого президента Аслана Масхадова, можуть бути успішними. Проте ті, хто готовий визнати Кадирова, – ветерани саме сепаратистського руху. Дві чеченські війни призвели до його радикалізації, до появи в Чечні прихильників радикального ісламу, тих, кому потрібна не незалежність, а ісламський порядок і джихад. З ними Кадирову домовлятися немає про що – і він обіцяє бути нещадним. А це призводить до зростання терору. Додамо до цього безробіття – на Кавказі його рівень тільки зростає, бо вихідці з регіону зараз повертаються додому на тлі деградації російської економіки, корумпованість влади, посилення ісламістських настроїв не тільки в Чечні, Інгушетії та Дагестані, але й в інших республіках Північного Кавказу. І зрозуміємо, наскільки серйозними є проблеми регіону, наскільки важко їх вирішити навіть професійним і адекватним політикам. Російське керівництво доклало чимало зусиль для того, щоб Кавказ виглядав стабілізованим хоча б по телебаченню – це особливо важливо хоча б тому, що поруч із потенційним театром військових і терористичних дій Кремль збирається проводити зимову Олімпіаду. Проте зараз насилля стало таким очевидним, таким всеохоплюючим, що навіть підконтрольні владі ЗМІ не можуть його приховати.
А це означає, що у Дмітрія Медвєдєва є набагато більш серйозні проблеми, ніж необхідність вирішувати, з яким українським Президентом він спілкуватиметься, а з яким – ні. Якщо на час президентства Медвєдєва випаде повна дестабілізація на Кавказі, він увійде до історії як людина, якій не вдалося використати спадщину попередника. Ніхто не вважатиме, що Владімір Путін побудував декорацію кавказької стабільності, яка просто впала на його спадкоємця. Росіяни знову будуть чекати на політика, який зможе якщо не повернути їм химерний добробут років нафтодоларів, то хоча б заспокоїти ситуацію в бунтівному регіоні. І тоді Медвєдєву не варто буде навіть і мріяти про другий термін: до Кремля або повернеться Путін, або еліта шукатиме новий символ «сильної руки». Ось це і є сьогодні головним для російського президента, якими б листами він не переймався.
