Малобюджетні кандидати: зігріваюча кампанія
Як світова, так і вітчизняна політична практика неодноразово доводила: в ході президентських виборів грають не лише на перемогу, є варіанти, коли кандидати віддають перевагу олімпійському принципу: головне – не перемога, а участь. Сьогодні є підстави вважати, що президентська кампанія може відбутися дуплетом з парламентськими виборами, тому багатьом політикам необхідно нагадати виборцям про себе, заразом здійснивши пробу сил. Високий відсоток виборців, що не визначилися зі своїми політичними уподобаннями, і тих, хто збирається голосувати проти всіх, додає нашим героям додаткових сил.
Вже традиційно ми пропонуємо список імовірних кандидатів у президенти в алфавітному порядку:
Інна Богословська – «неукладена коса». Ветеран парламентських кампаній у складі Команди озимого покоління, партії «Віче» і Партії регіонів вирішила спробувати власні сили в одиночному розряді. Інна Германівна запевняє, що не користуватиметься фінансовою допомогою олігархів і поки що робить ставку на резонансні заяви, на зразок пропозиції про спільне російсько-українське управління Севастополем або педалювання питання статусу кримських татар. Але спостерігачі чекають від Богословської іншого: активної критики Юлії Тимошенко, яка почнеться після реєстрації кандидатів у президенти.
Наталія Вітренко – «останній шанс». Лідерові прогресивних соціалістів не щастить останніх 10 років. Президентська кампанія 1999 року стала лебединою піснею для Наталії Михайлівни, і вже впродовж 10 років ПСПУ в будь-якому форматі не може пробитися у Верховну Раду або показати бодай якісь значущі результати на місцевих виборах. У переговорах представників лівих сил про висунення єдиного кандидата Наталія Михайлівна взяла участь не від доброго життя, а їх провал спробує використати як інформаційний привід. Але серйозних спонсорів і активу на місцях, здатного провести ефективну кампанію, у розпорядженні Вітренко немає.
Анатолій Гриценко – «сильна рука». Екс-міністр оборони віддає перевагу точковим інформаційним вилазкам у тил політичних опонентів. Він дуже багатьом політикам встиг сказати «я б з тобою в розвідку не пішов», на що опоненти єхидно зауважують, що розміри електорального поля Гриценка обмежуються колом постійних читачів «Дзеркала тижня». Якщо говорити серйозно, то серед відомих досягнень політика, що приміряє кашкет і окуляри «українського Піночета», - «Конституція порядку», що пропонує гіпертрофовані президентські повноваження, і домовленість із політтехнологом Сергієм Гайдаєм про ведення виборчої кампанії. Але для перемоги цього явно недостатньо.
Юрій Костенко – «останній націонал-демократ». Лідер Української народної партії раніше за інших представників націонал-демократичного табору заявив про свою готовність взяти участь у президентських виборах. Заразом пообіцяв вивести представників УНП з парламентської коаліції у разі, якщо уряд і надалі відмовлятиметься виконувати указ Президента про експлуатацію нафтопроводу Одеса – Броди. Для Юрія Івановича найголовніше – набрати в президентських перегонах більше голосів, ніж його сват Борис Тарасюк, оскільки про об'єднання націонал-демократичних сил в одну партію ніхто вже й не заїкається. Як консервативна, так і ліва ідеологія стрімко втрачають своїх послідовників.
Микола Мельниченко – «містер компромат». Два роки тому найвідоміший майор країни не зміг кардинально поліпшити результат Партії вільних демократів, які залучили його під свої прапори. Цього разу Мельниченко сповнений рішучості взяти самостійну участь у президентській кампанії, щоб вивести на чисту воду всіх фігурантів «касетного скандалу». Якщо йому вдасться знайти кошти для внесення застави для участі в головних виборах п'ятирічки, багато їх учасників почуватимуться ніяково в очікуванні цебра компроматних мас, вилитих на їхні голови. Але переважній більшості виборців одкровення 10-річної давності навряд чи видаватимуться цікавими.
Олександр Мороз – «майстер-клас від соціаліста». Неодноразовий «бронзовий призер» президентської кампанії, ймовірно, особисто візьме участь у новій сутичці за крісло глави держави, щоб підбадьорити однопартійців. Перетворення СПУ на непарламентську партію серйозно підірвало і позиції її лідера, і спровокувало відхід кількох колись відданих соратників Сан Санича. Тому для нього відмова від участі в президентських виборах буде рівносильна визнанню відходу на політичну пенсію.
Петро Симоненко – «найчервоніший». Петру Миколайовичу трохи легше, ніж іншим кандидатам: для нього найважливіше – не виграти, а показати найвищий результат на лівому фланзі. Соціологи відзначають відносну стабільність рейтингу комуністів, тому Симоненку досить провести кампанію, як кажуть футбольні коментатори, на класі. Навіть після сімейного скандалу перший секретар КПУ виявився незамінним для своїх однопартійців. Правда, після президентської кампанії Компартії належить оперативно орієнтуватися в нових політичних умовах, але це буде вже зовсім інша історія.
Сергій Тігіпко – «перспективний мачо». Колишній начальник виборчого штабу Віктора Януковича також «пішов на підвищення» - він вирішив залишити бізнес задля заняття політичною діяльністю. Вочевидь, Сергій Леонідович робить серйозну ставку на президентську кампанію, принаймні стартував він досить жваво, розігруючи образ головного «мачо» великої політики. Проте анонсовані ним п'ятирічні плани власної політичної діяльності матимуть сенс лише в тому випадку, якщо за підсумками виборів глави держави Тігіпко увійде хоча б до першої п'ятірки. Інакше йому, ймовірно, знову доведеться повернутися в бізнес.
Олег Тягнибок – «надія титульної нації». Визнаний enfant terrible української політики збирається показати своїм колегам по президентському марафону, хто є справжнім господарем на Заході України. У цьому Олегу Ярославовичу можуть допомогти не лише непроста економічна ситуація і розчарування земляків у вчорашніх лідерах громадської думки, але і фінансові ін'єкції Ріната Ахметова. Злі язики стверджують, що таким чином найбагатший українець реалізує власну програму «Схід і Захід - разом». До того ж Тягнибоку не доведеться замислюватися про правила політичного етикету: потреба значної кількості виборців у сильній руці і сприйнятливість до радикальних гасел допоможуть йому залишатися самим собою.
Хоча шанси перелічених вище кандидатів опинитися серед фаворитів президентської кампанії невеликі, їм цілком до снаги зіпсувати настрій і поламати деякі плани лідерів перегонів. Адже недаремно кажуть, що сила української політики – в її непередбачуваності.
