Трамплін чи Голгофа?
Хоча незалежності України скоро виповниться 18, процес формування нормативної бази і політичних традицій триває. Вітчизняна політична еліта і досі виконує обов'язкову програму становлення демократичної держави. Президентські вибори як найважливіша кампанія п'ятирічки – не просто ключовий етап у цьому процесі, але і можливість писати подальшу політичну історію країни, не звертаючи уваги на поради інших.
Чому прем'єр-міністри раніше не були активними учасниками президентських перегонів? У кожного своя історія. Вітольд Фокін у 1991 році був значно більше стурбований збереженням бодай номінальної стабільності в країні на тлі руйнування господарських зв'язків. Та й бачення виборчих кампаній тоді якісно відрізнялося від нинішніх уявлень про політичні змагання. Віталія Масола, що поліг жертвою студентської «голодовки на граніті» восени 1990 року, знову затвердили прем'єр-міністром за місяць до обрання президентом Леоніда Кучми. З боку Леоніда Кравчука це був, мабуть, символічний крок, щоб зберегти доброзичливе ставлення старої господарської гвардії, хоча першому президентові це не допомогло.
Фокін і Масол, як відомо, очолювали уряди в ті часи, коли діяла Конституція УРСР. Крім того, за часів їх прем'єрства частка недержавної власності в економіці країни була мізерна. Після ухвалення в 1996 році Конституції незалежної України глава уряду став серйозно залежним від президентської волі. Класичний приклад цього – Валерій Пустовойтенко. Колишній мер Дніпропетровська став активним учасником боротьби проти Павла Лазаренка, за що і заслужив прем'єрський портфель. Валерій Павлович виявився не лише довгожителем на чолі Кабінету Міністрів, на нього були покладені завдання економічного забезпечення переобрання Леоніда Кучми на другий президентський термін. Пустовойтенко то проводив навчання з цивільної оборони з директорами-неплатниками, то в надзвичайному режимі затикав дірки в платіжному балансі країни. Подяка за це виявилася, м'яко кажучи, оригінальна: парламент не затвердив Валерія Павловича як прем'єра, віддавши цю посаду Віктору Ющенку.
У 2004 році Віктор Янукович, тодішній глава уряду, мав чудові можливості для обрання президентом. Він очолював найбільшу Партію регіонів, програма діяльності уряду була затверджена парламентом, сам Віктор Федорович старанно позиціонувався як «міцний господарник» і спирався на підтримку південного сходу країни. На користь тодішньому прем'єрові було і економічне зростання, що дозволяло постійно підвищувати розміри пенсій і соціальних виплат, збільшувати зарплати бюджетникам. Але Янукович серйозно побоювався бути несподівано звільненим Леонідом Кучмою і, що навіть важливіше, не зміг порозумітися з представниками середнього класу, що зароджувався. Згодом багато хто з дрібних і середніх бізнесменів стали «гвардією помаранчевої революції», що боролася якраз проти чинного прем'єра.
Сьогодні очевидно, що Юлія Тимошенко спробує зламати сталу традицію відмови прем'єр-міністра від участі в президентських перегонах або невдалого виступу в ній. Їй на руку і конституційні зміни, що набули чинності в 2006 році, – оновлений Основний Закон перетворив прем'єра на повновагого політичного гравця. Адже не дарма Юлія Володимирівна за будь-яку ціну намагається зберегти коаліцію в парламенті, і двічі вдало відбивала спроби Партії регіонів звільнити її з посади. Розрахунок простий: обрання Тимошенко президентом дозволить її першому заступникові по партії, уряду і по життю, Олександру Турчинову, автоматично стати виконуючим обов'язки шефа Кабінету Міністрів. Президентсько-прем'єрський тандем (легітимація Олександра Валентиновича у такому разі буде питанням технічним) зможе отримати значний простір для політичного маневру. Версія про те, що переможець президентських перегонів віддасть прем'єрський портфель тому, хто програє йому в другому турі, також має право на існування. У розділі політичної фантастики.
Тимошенко постійно доводить, що саме прем'єрський кабінет для неї є сьогодні «аеродромом підскоку» до заповітного президентського крісла. Юлія Володимирівна невтомно демонструє турботу про різні верстви населення. Її уваги вже удостоїлися вкладники ще радянського Ощадбанку («Юлина тисяча»), володарі депозитів у комерційних банках (на прикладі банку «Родовід» прем'єр намагається продемонструвати, наскільки ефективна процедура націоналізації фінансової установи). По сезону лідер БЮТ піклуватиметься і про аграріїв, з важливим виглядом розминаючи колоски на краю пшеничного поля. Завидну стабільність наповнюваності демонструють і Пенсійний фонд, і прибуткова частина Державного бюджету. Деколи здається, що в країні немає кризи.
Та все ж Юлія Тимошенко дуже ризикує. Найголовніше – світова економічна криза безпрецедентна, і ніхто не може гарантувати від другої хвилі, здатної змити «картонну стабільність» з українських реалій. Реальна антикризова програма у Кабінету Міністрів відсутня, і про це обов'язково нагадають опозиціонери. Та й коаліція, на яку спирається уряд у Верховній Раді, вже у вересні може розвалитися. Українська народна партія «вчасно» зажадала виконання президентського указу по використанню нафтопроводу «Одеса – Броди», а комуністам буде не з руки завзято підтримувати «буржуазний уряд» напередодні президентських виборів. Але Юлія Тимошенко вже запустила алгоритм завоювання президентської посади з прем'єрських позицій, і відступати їй нікуди.
Нова редакція Конституції України не лише відкриває прем'єр-міністрові хвіртку до президентського кабінету, створюючи значні преференції в ході виборчої кампанії. Нинішній стан законодавства країни дозволяє припустити, що після президентської кампанії буде зроблено спробу повернути колишній обсяг президентських повноважень або скоротити вплив прем'єра, оскільки українські політики виявилися не здатними жити в системі стримувань і противаг.
