Кримсько-татарська карта в майбутній передвиборній грі
Про демократизм того чи іншого суспільства можна судити з того, як воно ставиться до людей похилого віку, дітей. Або, наприклад, до національних меншин.
Кримські татари – в цьому сенсі – лакмусовий папірець стану демократії в Україні. Крим – їхня історична батьківщина. Повернення і проживання на своїй землі – їхнє невід'ємне право.
Політик Інна Богословська, яка оголосила про свою участь у виборчій кампанії, раптово перейнялася проблемами кримських татар. У статті «Крим: перезавантаження» («Українська правда», 4 серпня 2009 року) Інна Богословська стверджує, що Україні треба припинити прийом репатріантів–кримських татар до моменту створення інфраструктури їх прийому, і вказує на невизначеність позиції Меджлісу кримсько-татарського народу відносно національно-культурної автономії, вбачаючи в ній загрозу територіальній цілісності України.
Звісно, кожній мислячій людині зрозуміло, чому Інна Богословська перейнялася проблемами кримських татар саме напередодні президентських виборів. Аби я був злостивцем, який цинічно не бажає Інні Богословській добра, я оголосив би її технічним кандидатом проти Віктора Януковича у Криму, що розраховує на голоси антитатарськи налаштованих виборців. Адже інфраструктуру для прийому кримських татар можна готувати вічно, грошей на це з держбюджету викачати неміряно, та й вирішувати, готова інфраструктура чи не готова, буде конкретна людина, чиє рішення теж можна мотивувати. Але я не злостивець, ще й до того – впевнений у своєму читачі.
З передвиборним розігруванням кримсько-татарської карти доводиться стикатися вже не вперше. До речі, в оточенні Леоніди Кучми в 1994-1996 були люди, що відстоюють позицію: «Україна не повинна допомагати кримським татарам, ми їх не депортували, вони зміцніють, а потім почнуть нас різати». Політолог Юлія Тищенко має рацію (http://www.cidct.org.ua/ru/news/12.html): «діалог кримських татар з владою за часів Л. Кучми ніби й був, але часто мав несистемний характер, що можна було пояснити не тільки чиновницьким безладом чи браком політичної волі, а й такими банальними речами, як наявність у АП певної частки татарофобів».
Той час минув. Але немає жодних підстав вважати, що Віктор Ющенко врахував помилки попередника.
Слід сказати, що Україна ніколи не мала виразної державної політики щодо майбутнього кримських татар. Політики позитивної, а не такої, в якій би не проскакувала латентна ксенофобія. Українська і кримсько-татарська спільноти – дві значною мірою паралельні реальності. Вони перетинаються в політиці, перетинаються спорадично, наприклад, під час виборів, коли вітчизняні націонал-демократи використовують голоси кримських татар проти російськомовної більшості.
Історія не стоїть на місці. Не отримуючи гідних умов реалізації в Україні, кримсько-татарська спільнота знаходить свої можливості розвиватися. Їй у цьому, схоже, «помогають». Цей розвиток, як і ця «допомога» – не завжди на користь Україні.
12 травня 2009 року прес-секретар СБУ Марина Остапенко заявила про результати спецоперації, проведеної службою безпеки України, з «викриття спроби іноземців створити вперше на території України осередок міжнародної терористичної організації «Хізб ут-Тахрір»». За її словами, до складу угруповання входили дев'ятеро осіб, які в різний час пройшли спеціальну диверсійну підготовку в таборах на території держав Близького Сходу.
Раніше про те, що молоді кримські татари проходять підготовку в таборах «Хезболли» повідомляли джерела, близькі до уряду Ізраїлю.
Упевнений, що екстремістськи налаштованих, чи схильних до таких настроїв кримських татар небагато. Але їхня кількість неминуча зростатиме, якщо ми, Україна, не запропонуємо кримським татарам виразну програму.
Є два можливі варіанти розвитку подій. Перший – терпляче чекати результатів політики відпущення на самоплив, а вони, запевняю вас, будуть для нас вельми неприємними. Другий шлях – активно взяти участь у подіях, що відбуваються. Запропонувавши кримським татарам програму не асиміляції, а інтеграції в українське суспільство.
Що це може бути? У різних країнах світу накопичено достатній досвід вирішення подібних проблем. Це може бути просування представників кримсько-татарської інтелігенції (а там чимало високоосвічених людей) у державних структурах. Квотування для кримсько-татарської молоді місць у вишах Києва, Харкова і Львова. Коротше, той, хто хоче, шукає можливості, хто не хоче – шукає причини.
Якщо ця політика не буде сформульована і реалізована, Україна, не виключено, рано чи пізно отримає на своїй території справжню «гарячу точку». Я не беруся передбачати, як у цьому випадку розвиватимуться події і які ще країни отримають користь з цього.
Розігрування ж кримсько-татарської карти напередодні виборів принципово неприйнятне для демократичної держави, оскільки є свідомим налаштовуванням частини суспільства – російськомовної більшості Криму – проти іншої його частини, кримсько-татарської меншини. Зрозуміло, що все це робиться для досягнення результату на виборах.
Україна не може відбутися як повноцінна держава, поки ми як суспільство і як держава не навчимося давати відсіч тим, хто перед виборами свідомо розпалює взаємну ненависть великих соціальних груп громадян України. Тому оцінку заявам про мораторій на повернення кримських татар додому має давати Центральна виборча комісія. І не тільки їм. Газета «Дзеркало тижня» 17 травня 2007 року писала про передвиборні ініціативи українських правих з ВО «Свобода» відносно ревізії кількості пам'ятників радянським воїнам на Західній Україні. Конкретний російський досвід, наприклад, демонтаж у підмосковному місті Апрелівка пам'ятника льотчику, українцеві за національністю Василю Пойденку, загиблому при обороні Москви від гітлерівців 1941 року, не може бути прикладом для України як демократичної держави.
Можливо, зняття з реєстрації у передвиборних перегонах осіб, які будують свою передвиборну кампанію на експлуатації проблем, які роз'єднують країну, остудить бажання ці теми експлуатувати? Хіба це неможливо в сучасній Україні, яка пережила і третій тур президентських виборів, і дострокові парламентські вибори 2007 року, законність яких так до сьогодні і не встановив Конституційний Суд України.
