Грузинська війна: «Це була чиясь велика помилка...»
«Грузію поранили в самісіньке в її серце» - так зараз говорять про країну самі грузини. Адже Південна Осетія розташована в її центрі. Замість зроблених висновків через рік знову з'являються повідомлення про підготовку військових дій. Про причини війни сперечаються й досі: хто почав - вже не так важливо для грузинів, а ось хто закінчить - актуальніше питання. На грузинській землі стає зрозуміло: якщо хтось і хоче війни, то це точно не грузини. У місцях, де торік проходили бойові дії, побував кореспондент "Главреда".
Безробітний Тбілісі і російськомовний Горі
У столиці Грузії звичайний день - тиша і спокій. Вдень - міська метушня, після настання сутінок - на вулиці практично нікого не зустрінеш. Столичні жителі говорять - така депресія, невластива цим місцям. Здається, мешканці цієї країни поринули в свої думки, в буденність із надією розчинитися в ній від думок про те, що якщо таке сталося одного разу, невідомо, чого чекати далі. Навіть погода змінюється - зазвичай у цей час в Тбілісі неймовірна спека, цього разу в аеропорту зустрічає справжня буря. Напередодні річниці початку військових дій в Тбілісі невластива для міста прохолода.
Тбілісці скаржаться - економіка не впала, її просто немає. «Коли у нас були добрі стосунки з Росією, все було нормально, в усіх була робота, торгівля, все було добре. Зараз - немає роботи, кожен викручується, як може. Люди живуть дуже бідно», - розповідає Ніно, вчителька російської мови, мешканка Тбілісі. Будівництво повністю зупинилося, половина будинків у місті ще минулих століть - дуже красиві, але старі споруди, частенько - в аварійному стані. Після війни закрилися деякі кінотеатри, театри. Наприклад, театр Шота Руставелі, центральний, не працював декілька місяців. «Вулиця була перекрита, мітингували, в театр ніхто не міг ходити, так що театр не працював. Деякі кінотеатри після війни так і не працюють», - говорить менеджер театру Ш. Руставелі Ія.
Напевно, єдина добре оплачувана робота в Грузії - робота в поліції. Її реформування - дійсно, значуща заслуга Саакашвілі. Зарплата в поліції - дуже висока. За словами тбілісців, службовець поліції отримує від 800 до 1200 $ на місяць. Для порівняння: зарплата у лікарів і вчителів - до 200 $. Хабарництва взагалі немає. Поліція повністю підпорядкована президентові.
У Тбілісі ми зайшли в національний музей Грузії. Хотіли відпочити. Та ба. Російськомовні гіди вже були зайняті, довелося приєднатися до екскурсії для іноземців. В одному з холів, перед стендами з грузинськими вбраннями і іконами минулого століття жінка похилого віку дуже емоційно розповідала, що росіяни - найагресивніша нація, в якої немає інших інтересів, окрім як захоплювати чужі землі. В очах у жінки кипіла просто люта ненависть. По правді, така поведінка екскурсовода дещо здивувала. Пізніше у приватній розмові жінка перепитала: «А ви звідки? Росіяни? Українці? Та, я говорю російською, я взагалі наполовину росіянка. Моя мати - праправнучка того самого російського художника, який заснував у Росії школу живопису, Венеціанов. Я нормально ставлюся до росіян. А Путіна - ненавиджу! Це він облив багном Росію перед усім світом. Я працюю в музеях все життя. Та і завжди тепер так розповідаю. І для росіян теж, нехай знають правду і знають історію. Подивіться, ким випущені карти, не мною намальовані. Ви не перші, хто запитав мене, чому я так говорю. І що, обурюються, а потім я їм показую все, пояснюю, мовчки кивають, соромно, напевно». Своє негативне ставлення жінка підкріплювала фактами, показуючи ті самі історичні мапи Грузії. На них видно, що раніше Осетія була за хребтом, поза територіями Грузії. Що осетинські села жили на неродючих землях, і пізніше їм довелося змінити житло, після чого і виникла Південна Осетія. Що грузини пустили до себе зрадників, і територія, на якій живуть осетини, - належить Грузії. «Осетини спустилися до нас, рятуючи своїх дітей і жінок від голодної смерті. А зараз вони обернули в наш бік зброю і виганяють нас із нашої землі», - не вгамовувалася екскурсовод.
Попри песимізм, у Тбілісі таки вважають - війни більше не буде. Якихось особливих страхів і спогадів немає. Тільки зараз починають потроху приїжджати туристи. А ще рік тому в країну неможливо було в'їхати, та і виїхати з Грузії було складно. Росіянам доводилося добиратися додому через інші країни. «У мене було двоє квартирантів, із Європи, - розповідає Ніно. - Як тільки почули про військові дії, втекли, вхопивши речі. Ну а ми, що говорити, щодня незрозуміло було, чого чекати, що буде далі... Але війна не повториться».
У глибинках Горі все трохи інакше. Там втрачені не лише робочі місця. Там війна забрала життя звичайних мирних людей.
Рік тому на площі Горі розірвалася ракета. Про це розповідають ті, хто бачив це на власні очі. Вся площа була всіяна осколками, будинок навпроти теж постраждав від бомб. Зараз подекуди ще видніється кіптява, а в деяких будинках - сліди бомбардування - відбитки снарядів і осколків на стінах місцевого муніципалітету. Один незайманий снарядами кам'яний диктатор незворушно і задумливо дивиться вдалечінь, ніби посміхаючись.
Місцеві жителі на приїжджих поглядають скоса - прислухаються. Жодного разу не довелося чути щось недружнє на аресу російськомовних людей. У магазинах добре розуміють російську, таксисти завжди питають, звідки. Коли ми говоримо, що з України, деякі вигукують: «Україна?! О, я служив в Україні… ».
Опозиційний Тквіаві
Але найбільше ми побачили в Тквіаві, грузинському селі в районі Горі. Саме на нього рік тому були скинуті бомби. Це село атакувалося і обстрілювалося осетинами. За кермом машини, в якій ми їдемо, - житель Тквіаві, К. Ми не називатимемо його ім'я, бо за те, що нам розповіли, можна отримати до декількох років ув'язнення. А почули ми багато чого. Нам розповідали про випадки, коли місцевих жителів, депутатів обласних і районних рад ув’язнювали на декілька місяців - щоб не брали участі в організації опозиційних мітингів. Держслужбовців, які відкрито або таємно виступають проти чинного президента Михайла Саакашвілі, намагаються звільнити з роботи. На екрані телевізорів у новинах час від часу показують, як якісь активісти закидають яйцями урядові будівлі, а поліція відразу намагається схопити людей. Тут, у Тквіаві видно: чим далі в глибинку, тим більше негативно налаштовані грузини проти діючого уряду.
Ближче до кордону з Південною Осетією уподовж дороги частіше видно дивні селища. На місці дідівських будинків вервечкою в’ються однакові білі будівлі. Цілі селища. Нам пояснюють - це спеціально побудовані села для біженців з Осетії, адже їх житло зруйноване. Виявляється, тепер вони живуть ось у таких будиночках - 4 на 6 метрів, побудованих на гроші різних міжнародних організацій. «Потрапити туди не можна, вони контролюються урядовою службою безпеки», - попередили нас.
Здалека селища виглядають як табори, тільки з невеликими городами. Довкола - пустища. Досі жителі згадують, що коли бомбили Тквіаві, ніхто не потурбувався про евакуацію. «Люди самі втікали з сіл у Тбілісі або хто куди міг. Першими відвезли дітей і жінок. Слідом за російськими танками йшла друга хвиля армії - осетинські мародери, вбивці зі своїми власними мотивами. У Горі в деяких будинках під бомбардуванням залишалися чоловіки. «Вбивали в основному в будинках по краю вулиці, вглиб не йшли», - розповідають місцеві жителі.
Біля входу в один із будинків нас зустрічають родичі нашого гіда. Запрошують до будинку. Там - бригада робітників займається ремонтом. «Ось, дивіться, - говорить наш провідник, - на стінах і стелі зяють діри від куль, такі ж в меблях. У вікна скло ще не вставили, так і лежать, вибиті».
У дворі зустрічаємо літню жінку. Ламаною російською нам розповідають, що перед нами - справжній герой. «Вона там, у будинку, пролежала три дні, не встаючи. Коли прийшли осетини, хотіли її вбити, а потім побачили, що стара - і вдарили просто по голові та по спині», - розповідають нам жителі будинку. Старенька бабуся, на вигляд - за 70 років, дивиться на нас добрими карими очима, ледь розуміючи російську. Те, що її знайшли, встигли надати допомогу - врятувало старенькій життя, ще порадіє внукам.
Грузія зовні і Грузія зсередини – два боки однієї медалі. Весілля в дворах, столи, що вгинаються від страв, танці і пісні жителів села, на вулиці ватага веселих дітей, гілля дерев, які гнуться від персиків, краса центральних вулиць Тбілісі - це те, що може побачити око глядача. Далі, за «завісами», як висловився один із жителів села, за нашвидку побіленими стінами - чорна туга, депресія і смуток радісного і гостинного народу гірського селища, яке раптово підкосила війна. Ще минулого року, коли господарі почали повертатися додому в свої розгромлені, розграбовані будинки, з жахом намагалися зрозуміти, як тут жити далі.
«Що ви напишете про нас? - поцікавився місцевий житель Вахо. - Що у нас тут все добре, чи все погано? Сказати, що пережили? А ми ще не пережили все це».
Трохи пройшовши вулицями Тквіаві, можна побачити будинки в руїнах, сліди бомбардування. «Он у тому будинку вбили чоловіка, в цьому загинуло двоє. А тут у жінки вбили чоловіка...» - розповідає по дорозі наш провідник.
«У мене будинок зруйнований, ходімо, покажу», - говорить Еліко, жінці трохи більше п'ятдесяти, але вона вже сива. Запрошує у двір. З дверей вибігає дівчинка, років десяти, соромлячись, прагне вислизнути від відвідувачів. «Це дочка мого брата, маму її вбили 8 серпня, загинула при бомбардуванні. А брат мій сидить зараз у в'язниці, йому лимонку в кишеню поклали, сказали, що його - і все». Еліко і дівчинка живуть удвох, в зруйнованому будинку. Дах над головою є, ледь залатані діри в будівлі. «Я не говорю, що ми добре живемо, але, слава Богу, живі. Треба в собі силу знайти, щоб жити далі. Я так роблю».
Поруч будинок - пофарбований, відремонтований. На стіні табличка - будинок відремонтований за підтримки таких-то організацій.
Отже є повністю відновлені будинки, а є зруйновані, наполовину або повністю. Якщо будинок зруйнований, можуть виплатити компенсацію, до 15 000 $. Але під програму компенсацій потрапляють не всі. Люди, в яких будинок «не зовсім» зруйнований, можуть її взагалі не отримати. «Я не кажу, що мені потрібно 15 тисяч», - говорить Еліко. - Хай хоч чимось допоможуть, у мене маленька дитина, сирота. Але вони говорять - у тебе будинок не дуже зруйнований, ми ремонтуватимемо - і не ремонтують, і компенсацію не виплачують. Хоч я не добре живу - але щасливо, у сусідів будинок цілий, вони можуть допомогти».
За словами місцевих, пріоритетність виплат компенсацій від держави незрозуміла. Комусь пощастить, комусь - ні. Програми компенсацій швидко закінчуються, а коли і як проводитимуться наступні виплати - невідомо.
«Багато людей виїхало після того, як все це сталося», - розповідає шістнадцятирічна Ганна. Її сім'я теж переїхала з Тквіаві. У момент нашого візиту дівчинка була в гостях на весіллі. - «Не можуть жити тут, важко і бідно, тут не можна почуватися в безпеці. Я не можу тут залишатися, не можу бути впевнена, що це не повториться, і ніхто тут людям не допоможе. Є відчуття, що тут може бути щось жахливе»
У всьому, що сталося - звинувачують грузинську владу. У людських жертвах, у відсутності плану евакуації з розбомблених сіл. Звинувачують люди уряд в тому, що сьогодні люди, які втратили близьких, які втратили будинки, не можуть жити своїм нормальним життям і не почуваються захищеними.
«Війна - вона між декількома людьми, - говорить Вахо. - А ми, прості люди, ні з ким не воюємо. Хай люди хоч українські зрозуміють, ми тут любимо одне одного, що ось вона (Вахо показує на Еліко) - осетинка, мені що, з нею воювати, чи що? У неї там були родичі, мені що, воювати з ними?! Це не ми воюємо! Це воює декілька інших людей, які чомусь, з незрозумілих нікому причин, досі перебувають при владі»
Про самого Саакашвілі часто можна почути: «Ніхто його тут не любить. Запитайте будь-кого, але якщо почнуть говорити вголос - відразу посадять за грати».
Політичні репресії - щось буденне в Грузії. Під маскою демократа з екрану телевізора показують лідера Саакашвілі, тоді як опозиціонерів зазвичай садять до в'язниці, без пояснень, так з метою «профілактики». На мітингах рік тому грузини носили його фото на прапорах, тепер в голосі селян - образа на владу. Зопалу один із селян висловився, що «краще б при владі були росіяни, а не той, хто зараз».
Вдивляючись у доброзичливі обличчя людей, які відчиняють двері свого будинку гостям і готових всю душу вивернути навиворіт, аби гість залишився задоволений, так складно уявити, як же з ними могло таке статися, за що ж вони постраждали. Та вони і самі цього не розуміють. Як діти, вони дивляться на нових людей-прибульців із іншої країни і намагаються знайти відповідь - що буде далі. «Це була чиясь велика помилка...» - говорить Вахо, і дивиться на мене з питанням.
А що далі - ніхто не знає. Поки ж окремі політичні діячі, для підтримки тонусу і, ймовірно, пояснення своєї присутності на території Південної Осетії, продовжують погрожувати новими військовими діями, нескінченно звинувачуючи одне одного в обстрілі. Територію Південної Осетії грузини хочуть повернути, але мирним шляхом, якого поки ніхто не запропонував. У розумінні звичайних людей з того ж Тквіаві, все це - не більше ніж політична гра, в реальності - ніхто не компенсує людям втрат, яких вони зазнали під час війни. Більше того, лише невиправні оптимісти досі впевнені, що такого ніколи не повториться.
«Сьогодні вночі стріляли, чули? - на ранок сказала мені Еліко. - Всю ніч не спала... Страшно».
