«Faіled state» Україна і візит Патріарха Кирила
Що ж до сфери політики, то із самого початку було зрозуміло і те, що громадяни України отримали в особі Патріарха Кирила харизматичного співрозмовника з переконаннями, які він уміло, доказово і послідовно обстоює. І те, що йому буде надано протидію не менш послідовними ідеологічними супротивниками.
Концепція так званої «націонал-демократії» (що є оксюмороном, оскільки не буває демократії для окремої нації), як відомо, свідчить: Українська православна церква з центром у Москві – «п'ята колона» Білокам'яної в Україні, її священики спекулюють на реально існуючих проблемах, маніпулюють свідомістю віруючих, спрямовуючи її у вигідний Росії бік.
Зрозуміло, що при цьому причину підміняють наслідком. Неможливо спекулювати на неіснуючих проблемах. Але із наслідком боротися легко, його легко «упаковувати» в образ ворога.
Україна в своєму нинішньому стані фактично є «Faіled state» ("держава, що не відбулася"), тобто неспроможною, невдалою державою, не здатною проводити ефективну внутрішню і зовнішню суверенну політику на користь своїх громадян.
Податковий інспектор сприймається переважною більшістю українців не як суспільно корисний держчиновник, завдяки діяльності якого вчасно виплачуються гідні пенсії, а як грабіжник, що оббирає підприємця до нитки.
Рядового міліціонера ми схильні сприймати як джерело загрози, а не захисту наших прав.
Наша армія не лише не захищає народ, але і є перманентною загрозою і для своїх, і для іноземних громадян. Докази: трагедія на львівському аеродромі Скнилів під Львовом 27 липня 2002 року і катастрофа 4 жовтня 2001 року літака ТУ-154М, рейс № 1812 "Тель-Авів - Новосибірськ", збитого над Чорним морем ракетою С-200 українських ППО.
Профспілки в Україні нікчемні, а громадянському суспільству після його торішнього мовчання під час знецінення гривні вдвічі треба виписувати свідоцтво про смерть.
Глава уряду на офіційній прес-конференції 10 липня 2009 року заявляє, що: «транш МВФ становить 3,3 млрд. доларів; з цих грошей абсолютно точно 1,9 млрд. дол. буде спрямовано на погашення зовнішніх боргів України», після чого оголошується про плани реструктуризації (тобто не заплатити вчасно) грошей за зовнішніми зобов'язаннями «Нафтогазу України».
Глава держави нехтування верховенством права зробив нормою. 12 квітня 2007 року, у відповідь на питання, що він робитиме за умови негативного для нього рішення Конституційного суду про законність проголошених виборів, Віктор Ющенко відповів: «не на це треба робити акценти». На що треба робити акценти, стало зрозуміло після одинадцяти днів, коли СБУ 23.04.2007 «раптом» розкопало компромат на суддю КС С.Станік, а сам Конституційний суд був оголошений «скомпрометованим з двох сторін».
Нарешті, держава не може захистити не лише своїх громадян, а й себе: Україна зазнає територіальних втрат. Рішення Міжнародного суду ООН в Гаазі, яким під юрисдикцію Румунії відійшло понад 79% спірних територій у Чорному морі, масова роздача румунських паспортів у Буковині, дискусія про відкриття американської дипломатичної місії в Криму – все це ілюстрації того, що Україна перетворилася з суб'єкта на об'єкт міжнародної політики.
Я не ідеалізую режим Леоніда Кучми. Ідеальних політичних режимів ніколи в історії не було, немає і бути не може. І за Леоніда Кучми МВС і Податкова адміністрація не були демократичними інституціями. Трагедії, у яких винна армія – з того ж часу. Не були впливовими профспілки, обмежувалася свобода слова, були трагічні вбивства журналістів – теж.
Але дечого при режимі Леоніда Кучми не було. Не було тотальних звільнень держслужбовців – «золотого кадрового резерву» будь-якої країни. Не заборонялися, як зараз, фільми і книжки (останній приклад - фільм «Бруно», заборонений Міністерством культури і туризму України). Була працююча економіка. Україна втратила вигідний на той час контракт на участь в споруді Бушерської АЕС в Ірані, але ми були серед тих небагатьох країн, які увійшли до міжнародного консорціуму Sea Launch.
Народ не грабували шляхом «стрибків» у девальвації гривні, оскільки економічний популізм не був змістом політики. За «допомаранчевих часів» неможливо уявити нестримного зростання платежів за комунальні послуги. У січні-вересні 2008 року відпускні ціни на газ для населення зросли на 35%, з 1 вересня 2009 року ціна на природний газ для населення зростає ще на 20%. Все це – лише малою мірою результат світових процесів; Україна платить за непродумане і непрораховане протистояння Росії.
Таким чином, я зовсім не стверджую, що «ось раніше було краще». Ergo, якщо ми хочемо перетворити Україну з «Faіled state» на справжню державу, треба проаналізувати поточний стан речей, найкраще, що було, треба розвивати, залишивши найгірше його власній кармі. Треба послідовно вирішувати накопичені проблеми. А не списувати їх на «зовнішні чинники».
Тим більше, посилюючи існуючі проблеми новими, створеними на догоду політичній доцільності. Повертаючись до візиту Патріарха Кирила - хіба не має рації він, заявляючи: «голод, посилений ще й природними катаклізмами, призвів до того, що загинула величезна кількість людей, - в Україні, Поволжі, на Північному Кавказі, Південному Уралі, в Західному Сибіру, Казахстані» (я не згоден зі словами про «природні катаклізми»)? Потрібно визнати, що Голодомор був не геноцидом етнічних українців, а засобом знищення економічно самостійних власників, - у тому числі і в Україні, де від нього загинули не лише етнічні українці.
Цитата з виступу Патріарха Кирила на «Інтері» 28 липня: «Які такі цінності може запропонувати нам західна цивілізація? Ми йдемо туди не за цінностями. Ми йдемо туди, щоб ситно їсти». Оцінка Олени Щоткіної в газеті «Дзеркало тижня»: «Європейські цінності не зводяться до споживчої культури, як намагаються нас переконати патріарх Московський і його команда». Іншу думку висловила в газеті «День» Людмила Філіппович: «коли я слухала Патріарха, я солідарна з багатьма думками, висловленими ним. Зокрема, щодо кризи сучасного суспільства».
Моя думка така. Звичайно, на Заході чимало людей, дії яких виходять далеко за рамки споживчої культури. Але важливо пам'ятати, що Патріарх говорив про це в Україні. Хіба не споживча складова культури Заходу приваблює більшість українців? Українські «заробітчани» їдуть на будівництва Москви і Лісабона, щоб відвідати місцеві театри?
І тут знову доречно говорити, що перетворення України на нормальну державу з «Faіled state» означає, зокрема, і створення умов для функціонування достатньої кількості гідно оплачуваних робочих місць громадян України. Патріарх Кирил говорить про інше. Про його «профільний» – «хліб духовний».
Нам важливо розуміти: у тому, що комусь щось подобається чи не подобається в словах і діях духовних осіб, традиціях тих або інших церков, немає нічого незвичайного. Швидше, це норма.
«У різних державах - членах Євросоюзу існують різні традиції і культури того, як люди ставляться до релігії, залежно від особливостей того або іншого суспільства і держави», - заявляв Ганс-Герт Петтерінг, голова Європейського парламенту. Комусь не подобаються католицькі норми, що практикуються, стосовно заборони на розлучення, хрещення дітей, народжених поза шлюбом, застосування протизаплідних засобів. Комусь подобається те, що в Німеччині та країнах Скандинавії легалізовані одностатеві шлюби – адже церкви в Німеччині публічно виступили проти цього. Проти одностатевих шлюбів, до речі, виступив і Патріарх УПЦ КП Філарет на засіданні Ради церков України 13 липня 2009 року. Тому якщо акценти Патріарха Кирила комусь не подобаються – це нормально. Важливо тільки враховувати, що Російська православна церква критикує ідоли споживчої культури вже не один десяток років, і, мабуть, не одне сторіччя.
Про єдину помісну православну церкву. Про неї говорить не лише Віктор Ющенко, про неї говорив, до речі, і Леонід Кучма, наприклад, 30 квітня 2000 року. При тому, що обидва президенти повинні керуватися конституційною позицією про відокремлення церкви від держави; це, звичайно, не забороняє їм висловлювати особисту думку. Позиція Патріарха Кирила: «Помісна церква вже 2000 років існує. Є Помісна церква в Україні, якби її не було – не було б сьогодні України». Є думка, висловлена в газеті «Лівий берег» журналістом Віктором Єленським: «православна екклесіологія, тобто наука про природу і особливості церкви: у територіальному розмежуванні помісні церкви узгоджуються з політико-адміністративним розподілом, з державними і адміністративними кордонами. Причому в підручниках неодмінно наводиться 38-ме правило Трулльського Собору: «Аще царскою властию вновь устроен или впредь устроен будет град, то гражданским и земским распределениям да следует и распределение церковных дел».
Я не маю підстав не довіряти думці авторитетного релігієзнавця Віктора Єленського, але я пам'ятаю й інше. Наприклад, цитату з Послання Апостола Павла: «нет ни Иудея, ни язычника; нет раба, ни свободного; нет мужеского пола, ни женского: ибо все вы одно во Христе Иисусе».
Але питання, скільки церков має бути – для демократичної держави абсурдне. У Національну раду церков США (The National Council of Churches USA) входять тридцять п'ять протестантських, англіканських, православних, історично афро-американських і етнічних церков. До того ж, ряд сучасних держав - Великобританія, Швеція, Данія, Греція (це лише окремі приклади) - зберігають державну церковність - причому деякі з них мають не одну державну Церкву: у ФРН - Католицька і Євангельська Церкви, у Фінляндії - Лютеранська і Православна - користуються однаково державним статусом.
Наявність безлічі церков в Україні нітрохи не робить її менш європейською. Більш того, вона повністю вписується в рамки України як країни ліберальної демократії, де кожен має право молитися своєму Богові, там і так, як вважає за потрібне зважаючи на своє уявлення і освіту.
Але - перефразовуючи відому приказку, «щасливі церкви щасливі однаково, нещасні – нещасні по-своєму». Церква не може вирішити проблеми держави, але не може не реагувати на проблеми пастви. І поки Україна залишатиметься «Faіled state», завжди знайдуться ті, які нарікатимуть на дзеркало, відкладаючи візит до хірурга.
