Стан – критичний
Досвідчений дипломат з вельми шанованої європейської країни, він перейнявся співчуттям до нас, українців. Співчуттям і сердечним теплом. І відразою – до політичної кухні України, як він висловлювався, «брудної, від якої тхне».
Ми говорили з ним довго. Відверто, без перекладача. Він ставив запитання, гострі й жорсткі. Я – відповідав, як міг. Говорили і про ставлення українців до НАТО. Наприкінці розмови він запитав мене: «Як би ви організували агітацію населення України, аби сформувати у ваших людей більш тверезе ставлення до цієї організації?». Я відповів імпульсивно і, як мені здалося, жартівливо: «Знаю простий та ефективний спосіб. Наш Президент повинен щодня, вранці й увечері, звертатися до свого народу з екрана телевізора з єдиною тезою – просити громадян у жодному разі не підтримувати вступ України в НАТО. І все вийде, за три-чотири місяці все вийде».
Він пильно на мене глянув. Довго мовчав. І відповів лише однією фразою: «Колись в університеті я вивчав теорію формування і поширення повідомлень. Ви маєте рацію, цілком, і в цьому трагізм української політичної ситуації».
Ми говорили і про яскраві, болючі теми внутрішнього життя України. Про тотальну корупцію, про політиків, які безсоромно брешуть, про невміння чи небажання громадян контролювати владу. На різні теми, болючі для мене і, як виявилось, доволі болючі й для нього, іноземця, який завдяки своїй професії призвичаєний до переїздів з країни до країни. Зрозуміло, що я завів розмову про стан української системи охорони здоров’я. Як я тоді висловився, про її агонію. Виявилось, дипломат дуже добре знав усі перипетії справи професора Проданчука, якого влада призначила «цапом відбувайлом» у проблемі вакцинації. Він, не лікар за фахом, розповідав мені про практику вакцинації у своїй країні, про жорсткі правила і не менш жорсткі гарантії. Він, батько трьох дітей, чудово орієнтувався в цій темі, адже влада його країни всіма можливими способами, навіть доволі екзотичними, інформувала своїх громадян і про необхідність профілактики інфекційних захворювань, і про можливі ризики. Там, у Європі, невідомий наш суто радянський феномен: погано освічені лікарі фальсифікують записи в медичній документації про нібито зроблені щеп¬лення, щиро вважаючи таку професійну поведінку благом для конкретної дитини. Звісно, не відмовляючись від підтвердження своєї «доброти» подарунками від вдячних батьків.
Дипломат розповів мені, що особисто знайомий із професором Проданчуком, відвідував його інститут із групою європейських фахівців, які тоді зауважили: «Це єдина в Україні наукова установа, що працює на рівні світової медичної практики».
Він – поїхав. Працюватиме високим чиновником у міністерстві закордонних справ своєї країни. Формуватиме ставлення своєї країни до України. Ми прощалися із сумом і надією на майбутні зустрічі. У великій європейській столиці з’явилася ще одна людина, яка добре розуміє нас. Симпатизує нам. Незважаючи на наше невміння користуватися цілющими плодами з дерева європейської демократії. Ще один друг залишив нашу країну. Ще один друг готовий допомагати нам наблизитися до Європи.
