Українська культура на експорт: «геноцид» кіно
Звичайно, під «українським кіно» мається на увазі кінопродукт, знятий (хоча б частково) в Україні українським (хоч би за громадянством) режисером українською (бажано) мовою. Щодо коштів, на які знімається українське кіно, завбачливо замовчимо, адже, коли поставити ще й обмеження на кшталт «гроші української держави чи українських меценатів», то, ймовірно, таких фільмів – одиниці.
«Солдат знайде собі іншого короля…»
«Готової продукції в нас дуже мало, – каже кінорежисер, член-кореспондент Академії мистецтв України, організатор фестивалю українського кіно «Відкрита ніч» Михайло Іллєнко. – Зараз споживчі стандарти на такому рівні, що технологічно ми не відповідаємо нормам. Навіть якщо кіно дуже цікаве, воно зняте не за тими технічними стандартами і – непотрібне». Ситуація в кіно дуже нагадує те, що відбувається зараз у літературі: письменник (і режисер) мусить сам собі бути агентом, не покладаючись ні на кого, навіть на рідну державу. Іллєнко поклався – і тепер жалкує. Його фільм про українця Івана Даценка, льотчика, Героя Радянського Союзу, що став вождем племені індіанців у Канаді, стоїть уже півроку. Фінансувати кіно про «національного героя» взялася держава. «Обіцянки я чую – і навіть готовий у них вірити. Але нічого не відбувається, – жаліється режисер. – Знаєте, коли королівство відрікається від героя, герой знаходить собі іншого короля. Це історія про солдата, який не шукав стати васалом, а сам став королем… Хіба такий фільм зайвий? Тим часом літо минає, а літні епізоди залишаються. Я не можу знімати їх у грудні! Я не виключаю, що 31 грудня скажуть: «Ну от, є гроші. Давайте, знімайте кіно».
За такого фінансування – про яке просування українського кінопродукту за кордон узагалі може йтися? Окрім відомих вузькому колу фахівців імен Сергія Айзенштайна, Олександра Довженка, Сергія Параджанова та Кіри Муратової українське кіно залишається для закордонного споживача суцільною «білою плямою». «У кращому разі пересічний європейський глядач знайомий з найкращими нашими здобутками на Днях українського кіно, – розповідає заступник міністра культури і туризму України, голова Національного центру кінематографії України Ганна Чміль. – Минулого року цей захід відбувся у 12 країнах. У Канаді, приміром, глядачами цієї програми є здебільшого представники української діаспори. Знову ж таки, посередній канадець не є споживачем українського кінодоробку». За словами, Ганни Павлівни, велику суму вже знайдено на фільм «Зупинка на вимогу» про Сергія Параджанова до 85-річчя з дня його народження. Зніматиме стрічку режисер-вірменин Ігор Подольчак. «Європейці чекають на цей фільм. Група авторів на чолі із Сергієм Тримбачем доробляють сценарій», – розказує заступник міністра.
Європейці, американці, японці, корейці – такі ж живі люди, як і українці, тому «годувати» їх виключно фестивальним продуктом не дуже логічно. «До століття кінематографу було складено список ста кращих фільмів. І «Броненосець Потьомкін» Сергія Айзенштайна, і «Земля» Олександра Довженка до нього потрапили. Причому посіли далеко не останні сходинки. Звичайно, список складали фахівці, люди, які знаються на кіно, – зауважує режисер Артур Гураль. – Можливо, пересічний данець або голландець не знає, хто такий Довженко. Але, я певен, 80% киян не знають, хто такий Антоніоні! Трюффо, на їхній погляд – це якийсь механізм, Ґодар – прилад у авті. Що вже казати про Озона… Ще Пушкін писав, що ми ліниві і нецікаві. Оці лінощі і байдужість створюють споживацький спосіб існування».
Україні достатньо 5% шедеврів
Так, люди ліниві, але не такі вже й байдужі. «Кіно в Україні люблять. Валові збори зростають», – стверджує пані Чміль. Успіх таких немасових іноземних режисерів, як кореєць Кім Кі-дук, британець Пітер Ґрінвей чи данець Ларс фон Трієр говорить про широкі можливості «розумного», неголлівудського кіно. На жаль, «розумних» фільмів у нас замало. Ними прийнято вважати переважно псевдоісторичні саги, які насправді мистецької цінності не мають. Молодому ж кіно частіше ставлять палки в колеса. «Наше дебютне, дипломне молоде кіно непогано заявило про себе на фестивалях, – стверджує Михайло Іллєнко. – Тож якби технологічно-фінансовий конвеєр працював, то вироблялося б приблизно 75% дурні, десь 20% комерційної продукції і 5% шедеврів».
Мирослав Слабошпицький, автор фільму «Діагноз», возив свою стрічку на Берлінський кінофестиваль і до Канн. Знімав за гроші батька – відомого письменника, виконавчого директора Міжнародного фонду «Ліга українських меценатів» Михайла Слабошпицького – та фармацевтичної компанії «Дарниця». Не за державні гроші досі знімає своїх «Кобзарів» і Петро Борисів. Цілком нормальною є ситуація, коли держава підтримує неприбуткове мистецтво. Проте у кіноіндустрії немає жодного зв’язку між якістю і прибутком. Торохтіння «Трансформерів» і яскрава, але безсенсова жуйка «Хеллбою» приносять десятки мільйонів доларів прибутку, а «Тір» Тараса Томенка (курсова робота, приз за кращий короткометражний фільм у Берліні 2001 року) чи «Мамай» Олеся Саніна (висунуто на «Оскар» у 2004 р.) – жодної копійки.
Можемо пишатися нашими? Безперечно! Крім вище згаданих, «засвітилися» у «європах» Степан Коваль (2003 року мультфільм «Трамвай №9» отримав «Срібного ведмедя» в Берліні), Сергій Михальчук (взяв у 2003 р. у Сан-Себастьяні приз як кращий оператор – фільм Валерія Тодоровського «Коханець»), Валентин Васянович (спецприз журі в Клєрмон-Феррані за картину «Проти сонця» 2005 року), Ігор Стрембицький і Наталка Конончук («Золота пальмова гілка» в Каннах у 2005 р. за «Подорожніх») тощо. Парадоксально, та в самій Україні призів вітчизняному кіно майже не дають.
«Фестивалем «Молодість» керують якісь хворі люди, – не стримує емоцій сценарист, письменник, лауреат Шевченківської премії Леонід Череватенко, – причому хворі не лише морально, а й, вибачте, фізіологічно. Ніби навмисно не дають призів українському кіно!» Певно, Череватенко натякає на переважання в програмі фестивалю стрічок на лгбт-тематику… Поміркованішої, але глибшої позиції дотримується Михайло Іллєнко: «Для того, аби знищити державу, необов’язково вводити танки – можна нищити її культуру, руйнувати її витоки, легенди, заморозити її міфи… Кіно ж – один із найбільш потужних міфогенних інструментів. Зараз навіть більший, ніж література. Адже тепер усі глядачі, не читачі. Таким чином, невиділення коштів на мій фільм – не злочин проти мене особисто; це злочин проти держави, спроба окупувати її».
Утім, не варто так уже й нарікати на державу. Були б ідеї – гроші знайдуться. «У нас досі немає добрих фільмів, здатних привернути увагу людей, – оцінював ситуацію відомий режисер Роман Балаян в одному з інтерв’ю. – Щоб зацікавити інвесторів, потрібен, напевно, блокбастер на кшталт «Нічної варти». Та поки ми з нашим кіно знаходимося на роздоріжжі. І у найближчій перспективі я не бачу жодного шансу з нього піти».
Виживання спільно з Європою?
«Ми користуємося попитом хіба в ролі робочої сили, – зітхає Михайло Іллєнко. – Чимало фахівців, підготовлених у нас, знаходять роботу або там, або тут, але в чужих групах. Таким чином, ми спонсоруємо інші держави. Це я вам кажу як колишній декан і як організатор фестивалю «Відкрита ніч». Через наш фестиваль проходить багато людей – і всіх їх я знаю. Скажімо, непоганий режисер Віра Яковенко знімає кіно на російські гроші. Чому б не скористатися, коли людина може і хоче? З цієї точки зору – ми на експорт працюємо. Безкоштовно, бо, ясна річ, жодної контрибуції за цих фахівців Україна не отримає. А поставити на ноги фахівця – великі гроші. Адже той, хто вчився в інституті, мав зняти принаймні три фільми. Це дорого».
Проте ідеї щодо виходу є. Спілка кінематографістів на чолі з новим керівництвом малює перед журналістами утопічну картину самовідродження. Але вже тепер зрозуміло, що творчі спілки – імперський механізм, створений свого часу для зручнішого керуванням мистецькою елітою – зі зміною держави і державного світогляду вичерпали себе і стали непотрібними. «Наші можновладці, на жаль, слово «культура» просто забули, – зітхає Іллєнко. – Останнім часом у мене таке враження, що, у зв’язку з виборами, зокрема, витратити гроші Міністерству культури на кіно, а не на вибори, дорівнює нецільовому використанню коштів». Ще гостріше висловлюється продюсер, директор анімаційної студії «Фрески» Володимир Кметик: «Люди, які декларують, що понад усе люблять українську культуру, вже майже її задушили у власних обіймах. Насправді ж, все, що не пахне газом, нафтою, банківськими асигнаціями, у них не викликає особливого серцебиття».
Все ж таки в Міністерстві культури і туризму про вихід думають. Ганна Чміль розповіла, який задум виношується у надрах відомства. Кожна з європейських держав по-своєму виборює право власної кінопродукції бути споживаною у себе ж в країні. У цьому протистоянні європейські країни об’єдналися. Було створено компанію EurImage, що об’єднує всіх виробників і розповсюджувачів кінопродукції. «Для нас на сьогоднішній день дуже важливо стати членом EurImage. З одного боку, можна достукатись до коштів європейських фундацій, а з іншого – розширити ринок реалізації», – вважає Ганна Павлівна. – За умовами, має бути не менше трьох європейських країн, які вкладають кошти і спільно виробляють певний фільм. Продукт адаптується до мовної специфіки, до умов сприйняття тієї країни, де він демонструватиметься.
«Цього року ми зробили важливий крок у бік EurImage: у березні Україна підписала Європейську конвенцію про спільне кіновиробництво. Отже, основна умова виконана, – продовжує голова Національного центру кінематографії. – Друга умова – надати інформацію про інфраструктуру і умови кіновиробництва у нашій країні. Треба довести, що кіно в Україні люблять. Ці документи готові і у вересні будуть передані до комісії EurImage». Та чи не жахнуться європейці, почитавши про нашу «інфраструктуру»? У Києві, щоправда, кінотеатрів більш ніж достатньо – самих муніципальних аж 14. А що в регіонах? Стосовно ж муніципальних кінотеатрів виникає закономірне запитання – чому не використовувати для популяризації вітчизняного кінопродукту їх? Тут не треба просити, вмовляти – просто наказати, скажімо, щоб 50% усіх фільмів, що демонструються, були українського виробництва. Не вистачить? Отже, буде стимул знімати більше! А поїзди? Хіба «Укрзалізниця» - закрита приватна імперія, де не треба враховувати національних інтересів? Чому, приміром, у експресі «Київ-Дніпропетровськ» протягом 6 годин показують російське або радянське кіно? Чому б не показати українські стрічки – класику, сучасні художні, короткометражні, документальні фільми?
Провал «культурного капіталу»
Володимир Кметик до ініціатив Мінкультури ставиться скептично. 2006 року на екрани вийшов знятий під його керівництвом анімаційний серіал «Лис Микита» – відтоді студія Володимира Івановича практично нічого не знімає. «Ми намагалися вийти з українськими проектами, підтриманими європейськими виробниками, на західний ринок, – розповідає продюсер. – Наближався ювілей Гоголя – достатньо відомого в Європі письменника, тож ми вирішили зробити телевізійний анімаційний фільм «Тарас Бульба». Продуцентом виступала Європейська мовна спілка (ЄМС), яка підписала угоду з нами і з Національною телекомпанією. Коли ж влада помінялася з патріотичної на ще більш патріотичну, то пріоритети дещо змінилися. Фактично Україна відмовилася від проекту телефільму, який пройшов би по телеканалах країн Європи. Ми були змушені повернути ЄМС вже отримані на це кошти».
Українська анімація, між іншим – найболючіше місце з-поміж усіх екранних мистецтв. Попит на неї є в силу її відсутності і в силу певної традиції. Традиції «нашої» анімаційної естетики, що закладена кількома поколіннями митців. На жаль, скільки в Україні в рік виробляється анімаційних фільмів – невідомо. «Я намагався зрозуміти цю систему і співпрацювати з Міністерством культури, – пояснює Кметик. – Там діє – принаймні саме так публічно задекларовано – принцип конкурсного відбору проектів для включення в перелік державного замовлення. Дворічна епопея закінчилася листом-повідомленням з Мінкульту, що наш проект пройшов конкурс і для укладання контракту ми маємо надіслати перелік необхідних документів. Так ось, ми вже двічі такі документи надсилали, але жодної відповіді впродовж чотирьох років так і не отримали. Нас навіть не запросили до участі в тендері. На мій погляд, там діє стара совєцька система абсолютного крутійства, обману та окозамилювання. Тому скільки впродовж року виготовляється мультфільмів в Україні не скаже нині ніхто. Бо немає такої чітко сформованої програми». Не на диктофон, буквально на пальцях Володимир Іванович показує, як можна заповнити ефір телеканалів вітчизняним серіальним і анімаційним продуктом. Дванадцять фільмів – один на кожен місяць. Це цілком можливо – але потрібні гроші. Не такі вже й великі.
Крім EurImage, є в Міністерстві й інші, не менш цікаві ідеї. «Оптимальний вихід – запровадження багатоканальної системи підтримки. Або шляхом прямого бюджетного фінансування, або шляхом дотації на квиток при показі національного фільму, або збір на підтримку кіно, – роз’яснює Ганна Чміль. – У Прибалтиці й Скандинавії існують закони про культурний капітал. Цей «культурний капітал» наповнюється процентом від акцизного збору від реалізації алкоголю, тютюну та від азартних ігор. В Естонії, зокрема, такий закон діє ще з 1936 року. Плюс пряма бюджетна підтримка, плюс кінофонд». Голова Комітету з питань банківської справи Верховної Ради Сергій Терьохін зареєстрував законопроект «Про загальнодержавний збір на підтримку кіно і театру». Перед цим схожий проект подавав депутат-регіонал Нестор Шуфрич, але, на думку пані Чміль, проект Терьохіна – прогресивніший. «Збір концентруватиметься на спецрахунку, розпоряджатиметься яким Рада по управлінню коштами; складатиметься вона порівну з представників держави і творчих спілок. Законопроектом передбачено і стимулювання показу національного кіно в кінотеатрах шляхом введення дотації на квитки», розказує вона.
Їжачок у тумані – приблизно так можна охарактеризувати сучасний стан українських кіно та анімації. Штучний цей туман чи природний – питаннячко не з легких. Але поки не дамо ладу всередині галузі, говорити про поширення українського кінопродукту за межами країни рано. Тим більше, що таких шедеврів, як «Їжачок…» ми давно не продукуємо. Не продукуємо тому, що доладної системи підтримки кіноконвеєру ніяк не складемо (ох ці вже виборчі й газові клопоти!), а потенціал у вигляді фахівців, за відсутності інтересу з боку рідної держави, перетікає до держав інших…
Так уже сталося, що я взявся писати сценарій. Ще до того, як почав збирати матеріал до цієї статті. Та поступово, слухаючи режисерів, у яких опустилися руки, сценаристів, що пишуть «у стіл», мультиплікаторів, які змушені розчаровувати інвесторів, зрозумів: писатиму краще роман або повість. Продукт подвійного призначення. Бо просто сценарій приречений на шухляду…
