Там, де нас нема
Зрештою, як багато жінок її віку. Коли я приїжджаю до батьків, вони постійно переказують ці новини, щоразу поповнюючи список тих, хто не витримав і залишив наші місця. Хтось їде на Схід, більшість – на Захід, у мене іноді складається враження, що лишаються найбільш ліниві, хоча це враження несправедливе. Лишаються люди різні, так само, як і їдуть різні, хоча, на перший погляд, може здатися, що їдуть усі. Кидають обійстя, забувають друзів, лишають по собі пустку, що розростається, мов хвороба. І не те, щоб я когось відмовляв чи переконував. Очевидно, кожен із них наведе безліч аргументів на користь негайної безкінечної мандрівки в пошуках золотих соковитих земель, на яких твоя праця буде щедро поцінована, а серце знайде спокій та рівновагу. Я і так бачу, з якою дивною нехіттю ставляться вони до всього, що відбувається навколо них, як вони гостро відчувають свою тимчасовість, свою невлаштованість і непричетність до цієї країни, з усіма її проблемами, з якими вони не хочуть мати нічого спільного. Іноді мені здається, що вони живуть на окупованій кимось території і просто не хочуть відповідати за наслідки чужої окупації. Вони працюють, мов сезонні робітники, і кохають, як солдати у самоволці – швидко, пристрасно й безвідповідально. Вони намагаються якомога скоріше випхати звідси своїх дітей і щемко розпитують про чужі країни, насамперед про прожитковий мінімум та візові передумови. Може навіть скластись враження, що це частина якоїсь окремої країни, що місцеве населення лише формально можна зараховувати до співгромадян, а натомість ідеальні, адекватні українці живуть деінде, поближче до Польщі, подалі від російських ретрансляторів.
Але ось нещодавно, десь по той бік Карпат, де небо низьке й сповнене запаху трави та тварин, а вода річищами стікає боязко, ніби хтось ступає босоніж по камінню, на гірській дорозі (ну, справді на гірській дорозі, це не метафора) мені трапився такий собі співрозмовник. Працював він сторожем на гірськолижній трасі, себто охороняв лижні спуски, котрі влітку густо позаростали квітами, і на яких паслись, скажімо так, високогірні корови. Дізнав¬шись, що я з Харкова, сторож охоче розговорився, сказав, що їздив протягом тривалого часу до Харкова на заробітки, про місто відгукувався взагалі прихильно і згадував про минуле з відвертою ностальгією. З усього виходило, що грошей йому бракує, і він із задоволенням знову куди-небудь звалив би – як не в Росію, то хоча б до російського кордону, де, як йому видавалось, життя повниться барвами, ріки течуть пастеризованим молоком, а озера повняться медом, прянощами та іншими ментальними ніштяками. Мені й до цього доводилось чути занепокоєння з приводу відсутності серед жителів Закарпаття почуття великого патріотизму – мовляв, вони, ці закарпатці, говорять незрозуміло якою мовою (себто російською), голосують невідомо за кого (себто за регіони) і загалом у переважній своїй більшості мріють про російські нафтородовища. І не те, щоби мене сильно зачіпав їхній вибір, чи їхня мова, чи, зрештою, їхні мрії, а все одно незрозуміло було, про які родовища можна мріяти, дивлячись щоранку на карпатські перевали. Щось тут не так, думалось мені, очевидно, це чергові перебільшення та стереотипи, і насправді жителі Закарпаття до безтями люблять свої гірські дороги та лижні спуски. Аж виявилось, що ні, не стереотипи. Поведінкою соціальних груп, як і раніше, керують передусім економічні пріоритети. А які пріоритети можуть бути на лижних спусках, зарослих травою? Тож хто я такий, аби засуджувати когось за брак патріотизму. Добре вже те, що вони повертаються, врешті-решт, до себе в гори, зберігаючи назавжди солодку тугу за не до кінця викачаними золотими жилами, які лежать на схід від їхніх Карпат.
Перед тим, як попрощатись, новий знайомий почав бідкатись – усе змінюється, сказав, і гори теж змінюються. Ще десять років тому тут – показав навколо – нічого не було. А тепер, дивись – ось база, там – ресторан, за ним – чиїсь дачі. Жодної тобі екології. Ну, нічого, підсумував, хай будують: народу буде що палити. І зі злістю кинув собі під ноги використану пластикову запальничку. Я ще здивувався, як він це поєднує – бажання побільше заробити з бажанням усе навколо випалити. Щодо запальнички він мене заспокоїв – нічого, сказав, екології це не зашкодить. Я не заперечував, проте запальничку підняв-таки, аби викинути до смітника. Добре, подумав, принаймні цього разу він нічого не підпалить.
