Майкл з іншої Америки
З менш вибагливою і більш вразливою. З Америкою, де таким, як Майкл, не було конкуренції за рівнем шоу, а тепер шоу може організувати навіть політик середньої ланки на кшталт губернатора від Аляски Сари Пейлін, котра навіть у дні прощання з Джексоном не сходить з екранів американських телевізорів у зв’язку з несподіваною заявою про відставку. Водночас з Америкою, де темношкіра людина почувалася настільки некомфортно, що змінювала колір шкіри, як Майкл, або користувалася вибілювальними кремами та випрямляла волосся, як багато інших афроамериканців
Про смерть Майкла Джексона я дізналась у невеличкій крамниці на вулиці Святого Марка в Нью-Йорку, коли старша темношкіра жінка із розгубленим виглядом підійшла до продавчині й напівпошепки промовила: «Помер Майкл Джексон». Та лише обвела пог¬лядом мене і ще кількох покупців і так само розгублено й тихо повторила: «Помер Майкл Джексон. Ви про це щось чули?». Тиша. Жодних «ахів», «охів», «та ви що?».
За двадцять хвилин у мене була зустріч у тому ж нью-йоркському «Східному селі» з одним поважним економічним експертом. Після кількох хвилин розмови він якось мляво та майже байдуже зауважив: «Тут крутять Майкла Джексона. Мабуть, таки він дійсно помер». Потім мій співрозмовник так само спокійно й холоднокровно вийняв із кишені свій смартфон, зайшов на сайт «Нью-Йорк Таймс» і підтвердив свою правоту показаною мені на екрані телефону новиною про смерть співака. Я встигла лише прочитати заголовок. Коли ж збиралась проглянути саму новину, мій співрозмовник уже щось запитував про велику політику в малому українському масштабі. У той же вечір ще двічі чи тричі доводилось чути на вулицях Нью-Йорка прізвище Джексона, і ще раз побачити його кліп в одній крамниці. Усе.
Я ніколи не була палким прихильником таланту цього співака, але легке розчарування від того, що американці так стримано реагували на смерть, як вони самі називають, «короля поп-музики», все ж з’явилося. І лише загострилось після того, як перший сюжет, який я побачила по американському телебаченню, стосувався того, скільки ж грошей у співака насправді було, і хто їх зрештою успадкує. Та й у дні перед похованням Джексона канали один перед одним показували не так підготовку до прощальної церемонії, як кадри про матір двох дітей співака, колишню дружину Джексона Деббі Роу, котра в камеру матюкає журналіста за те, що спитав, чи боротиметься вона за право опіки над дітьми. Хто знає, можливо, це притаманна американцям властивість зустрічати кожну радісну новину гучно, а трагічну – без сліз та істерик, що більш властиво українцям.
Як, власне, і правило «говорити про покійного або добре, або нічого». Крім захоплення, яке в основному не втомлюються висловлювати його колеги по поп-сцені на спеціалізованих музичних каналах, вистачає й критичних ремарок на кшталт того, що Майкл Джексон за всю свою кар’єру значно частіше з’являвся на обкладинках таблоїдів, аніж біля мікрофона. І навіть американські видання, які після смерті співака вийшли зі спеціальними номерами на його честь (журнали Newsweek, Time, газета USA Today) спокійно дозволяють собі коментарі в стилі «старше покоління американців ніколи не пробачить Майклу викуплені ним права на Леннон-МакКартні каталог, а молодше покоління виросло на піснях Брітні Спірс та Джастіна Тімберлейка».
Не бояться на кожному кроці тут згадувати й про одну чи не найжахливішу сторінку в біографії співака – звинувачення його в педофілії. Не втримався і відомий «сіененівський» ведучий Андерсен Купер: у своєму вечірньому ток-шоу напередодні похорону Майкла запитав у друга Джексона Дональда Трампа про цей не надто приємний бекграунд артиста. На що відомий мільярдер зауважив, що Майкл дійсно дуже любив дітей, зокрема багато часу проводив також з його дітьми, але не більше того.
Щоб відчути, що Майкла Джексона дійсно не стало, варто перелетіти зі Східного узбережжя на Західне, а саме до Лос-Анджелеса і Лас-Вегаса. Його кліпи показують на плазмових екранах навіть у кубинських та мексиканських ресторанчиках. Причому настільки часто та інтенсивно, що за два дні ваша покірна слуга мимоволі передивилась ледве не весь відеорепертуар покійного. І доволі символічним видалось для мене те, що невід’ємною частиною всіх таких «прощальних» показів є кліп «Тріллер» 1982 року, в якому Джексон перетворюється на чудовисько. Символічним тому, що так багато граючи вампіра на початку своєї зіркової кар’єри, Джексон перетворився на людину, котра після всіх експериментів над собою насправді візуально стала нагадувати монстра з того відео.
У Голлівуді можна відразу здогадатись, де зірка співака на відомій алеї слави – за натовпом людей та поліції, котра цей натовп пильнує. На цьому місці – квіти, листи, іграшки. Але знову ж таки – жодних плачів та істерик, свідком яких Майкл був за свого концертного життя. Кілька хлопців та дівчат, одягнених у чорно-білому «джексонівському» стилі – капелюх, шкіряні напіврукавички, – весело про щось гомонять, вичікуючи чергову жертву для фотосесії. Проте, здається, «жінка-кішка» наразі має більший попит у туристів, аніж віддалені копії Джексона.
Поруч хлопець філіппінської зовнішності продає тури на вілли багатих та знаменитих. Серед них – і зупинка біля вілли Джексона. «Якось відкоригували свій маршрут у зв’язку зі смертю Майкла Джексона?» – запитую в нього. «Ні, маємо стандартний набір – знак Голлівуда, Беверлі Хілс, вілли Мадонни, Тома Круза і Кеті Холмс, Дженет Джексон, Майкла Джексона. До речі, сьогодні робимо знижку. Замість $36 всього-на-всього $20, їдете?» – плавно переходить до справи мій співрозмовник. Чемно відмовляюсь.
Значно краще справи йдуть у продавців невід’ємного атрибуту всіх сувенірних магазинчиків упродовж останніх двох тижнів – футболок із зображенням Майкла Джексона. Найпопулярніша з них – чорного кольору з обличчям співака на фоні його біографії, котра закінчується словами про те, що причина смерті Джексона досі невідома.
І якщо перед Днем незалежності Сполучених Штатів така футболка на Алеї зірок у Лос-Анджелесі коштувала приблизно $20, то за день до похорону співака її вже можна було знайти в деяких місцях за психологічно-рекламною ціною – $9,99, а в Лас-Вегасі навіть пропонували дві за таку ціну. «Добре розходяться футболки з Майклом Джексоном?» – запитую у продавчині в одному з таких сувенірних магазинчиків. «Дуже доб¬ре», – каже мексиканської зовнішності жіночка. «І хто їх переважно купує: американці чи іноземні туристи?» – продовжую розпитувати. «Різні люди. З усього світу. Вчора завезли цілу гору, а сьогодні вже – бачите, скільки залишилось», – показує мені на стенд із може півсотнею футболок і запитує, звідки я. На відповідь «із України», реагує доволі несподівано: «А у вас же теж знають Майкла Джексона?». «Звісно», – відповідаю. І в ту ж мить замислююсь, де насправді Майкл Джексон мав більший ефект: у самій Америці чи за її межами?
Власне, футболки – єдине, що нагадує про смерть Майкла Джексона в туристичних місцях. На вулицях американських міст доводилось бачити хіба кілька осіб із зображенням покійного співака на улюбленому літньому гардеробі. Це, скажімо, значно рідше, аніж із зображенням Барака Обами.
У цьому теж є певний символізм. Коли Майкл Джексон створював свої шоу у 1980-ті чи 1990-ті роки – йому, безумовно, не було жодної достойної конкуренції. І, до речі, якщо говорити про шоу-бізнес, то так і не з’явилось. Однак після останніх президентських виборів у США найпопулярнішою американською «рок-зіркою» (як його називають навіть серйозні політики та дипломати) і в самих США, і за їх межами став Барак Обама. Саме завдяки йому політика в Америці перетворилась на більш захоплююче і масове шоу, аніж концерт будь-якого поп-співака.
І зауважимо, ця зірка має колір шкіри, від якого свого часу відрікся Майкл Джексон. Чи знав тоді співак, що через якихось два десятки років він житиме в Америці, в якій темношкірий політик стане президентом? І чи змінив би він колір шкіри, якби довелось приймати таке рішення сьогодні? Тим паче, що в молодого Обами теж був складний період самоідентифікації, пов’язаний саме з власною зовнішністю, і це описано в його мемуарах.
Майкл Джексон був, безумовно, одним із головних елементів американської «м’якої сили» (soft power) у світі. Разом із МакДональдсами, доларом, кока-колою та попкорном у кінотеатрах. Ослабленій рецесією, невдалим використанням «важкої сили» у вигляді танків та двома поточними війнами, Америці бракуватиме подібних образів, аби дипломатія «м’якої сили» зробила її знову приваб¬ливою для решти країн, адже жоден інший представник американської індустрії розваг (крім, частково, Мадонни) так і не зміг дорівнятись до Джексона за популярністю. Він був ідеальною «пропозицією» США для світу, оскільки міг запропонувати щонайменше «три в одному»: американську музику, шоу і стиль. Він навчив кілька поколінь танцювати місячну ходу, носити чорні капелюшки та напіврукавички, оздоблені блискучими камінцями, робити відеокліпи, котрі нагадують міні-фільми. Він представляв нове втілення американської мрії, будучи людиною між расами та між статями (у візуальному сенсі цього слова). Хоч і був до певної міри штучним персонажем – зі штучною зовнішністю, штучними персонажами у своїх кліпах та дещо штучним голосом.
У новій Америці, яка майже маніакально переймається всім натуральним та органічним і цілком, здається, задовольняється співаками та хітами-одноденками, – він, судячи з усього, почувався чужаком. Чужаком, якого ця нова Америка зрештою проковтнула.
