Прес-конференція радника Секретаря РНБО Лідії Смоли

«Главред», 07.07.09 // 13:20

Стенограма

«Главред»: Назвіть, будь ласка, найпоширеніші проблеми, з якими стикається сучасна українська сім’я.

Лідія Смола: Окрім того, що українська сім’я стикається, перш за все, з матеріальними проблемами, житловими проблемами, українська сім’я стикається з особистісними проблемами всередині. Головна проблема – виховання дітей, і статистика про це говорить.

На жаль, сьогодні українська сім’я, як і все наше суспільство, має дуже багато проблем. Почну з кричущих цифр: понад 100 тисяч дітей в Україні – це є діти, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування. Серед цих дітей лише 10% - це діти, батьки яких померли. Решта – діти, які мають живих батьків. Кожна п’ята дитина в Україні народжується поза шлюбом. 21% дітей живуть в неповних сім’ях. Понад 60 тисяч сімей живуть у складних життєвих обставинах – де батьки не працюють, вживають алкоголь, або мають проблеми з наркозалежністю.

Окрім цього, станом на початок року в країні понад 8 тисяч неповнолітніх перебувають за гратами. За останні десять років кількість ВІЛ-інфікованих дітей зросла від 94 до майже 2 тисяч дітей.

Інститут, який я очолювала, проводив ряд опитувань. Третина дітей-школярів відповідали, що їх батьки не люблять. 25% говорили про те, що їх вдома постійно б’ють, і вони навіть не завжди знають, за що їх б’ють. Окрім цього, близько 30% дітей відмовились відповідати на питання, чи здійснюють проти них насильницькі дії.

Попри те, Інститут більше десяти років проводив опитування молоді у віці від 17 до 35 років щодо того, що є для них найбільшою цінністю у житті. Сім’я завжди входила у трійку найголовніших цінностей. Згідно опитувань останніх трьох років, 93-98% сказали, що найбільше у житті вони хотіли б створити хорошу сім’ю. Коли питали про те, для чого вони хочуть створювати сім’ю, відповіді були різноманітні – від того, щоб мати спокій, законний секс, позбавитися потреби когось шукати, до «це роблять усі» і «як же без сім’ї? Треба, щоб діти народжувались у законному шлюбі».

Але, не зважаючи на це, кожний другий шлюб в Україні розпадається. Статистика свідчить, що кількість розлучень подружжя віком 23-25 років становить понад 80%.

З одної сторони, сім’я як цінність є надзвичайно великою для громадян України. Але, з іншої сторони, побудувати цю сім’ю, зберегти її, створити умови, щоб діти, які народжуються, відчували захист і безпеку, - цього немає.

В чому причина? Причин дуже багато. На превеликий жаль, є ілюзія – «я хочу мати хорошу сім’ю». Але ЗМІ подають досить спотворений підхід до сімейних стосунків. Вони подають моделі, які люди підсвідомо переймають.

Найбільша проблема української сім’ї в тому, що українці щодо внутрішніх сімейних проблем не мають з ким поговорити. В кращому випадку, це можуть бути друзі, подруги, які скажуть: «Він козел, знайдеш кращого». Або: «Ти так стараєшся, а він!..» У більш рідкісних випадках це похід до священика з проханням якоїсь чудодійної молитви, яка вирішить ситуацію. Основний міф, основна хиба полягає в тому, що немає розуміння, що ні одноразовий похід до священника за молитвою, ні одноразовий похід до психолога не вирішать ситуацію. За день не відбувається розбудова сімейних стосунків. Потрібен тривалий час, щоби їх відбудувати.

Ще одна проблема – в Україні, на жаль, соціальні служби не задовольняють у повній мірі потреб, які є у суспільстві. В Україні, на жаль, не розвинута культура спілкування з психологом. У нас залишився рудимент радянської системи, коли на людині, яка була інакомислячою, вішали клеймо божевільного, його відправляли у психіатричну лікарню і народ від нього шарахався як від прокаженого. Похід до психолога у великій мірі ототожнюється з певними психічними захворюваннями. Люди не розуміють, що є дуже велика різниця між психологом і психіатром.

Іти до психолога у нас вважається чимось екстраординарним, з однієї сторони, і в нас, на жаль, на сьогодні немає мережі психологів, вартість послуг яких була б доступна для широкого загалу. Ця послуга вже користується популярністю у певної категорії більш забезпечених людей, які розуміють, що в такій допомозі є велика необхідність. Але, на жаль, фінансова  складова не дозволяє.

Виникає певне замкнене коло.

«Главред»: Напевно, ви не будете заперечувати, що український політикум в якійсь мірі можна також назвати родиною. Як Ви оцінюєте психологічний стан всередині цієї «родини»?

Лідія Смола: Україна – фантастична країна і в неї, відповідно, фантастичні політики.

«Главред»: Якщо розглядати Верховну Раду України як велику родину, які проблеми ви б назвали?

Лідія Смола: Я би сказала, що у наших депутатів є велика «кнопкозалежність". Ці люди не уявляють, як вони можуть жити без цього маленького клаптику картону, на якому написано «Посвідчення» і тих кнопок, на які вони нажимають. Багато хто з них вважають, що, якщо цих атрибутів не буде, то життя зруйнується і не буде існувати.

Але загалом я би не назвала це сімєю. Я б це назвала театром. Тому що більшість з них грає ролі за наші гроші. Якщо брати політику загалом, серед них є статисти, масовка, яких ми не бачимо, не знаємо їх імен, але вони відіграють такі загальні ролі. Є актори другого плану. Серед них є досить яскраві актори з своїми амплуа, є актори першого плану.

Про акторів кажуть, що вони настільки зживаються з образом, що вже не можуть вийти з нього, образ їх поглинає. Це певна трагедія для акторів. Але якщо раніше театр обмежувався лише Верховною Радою, то зараз у них виникла можливість виїздними трупами перебувати на певних каналах, «Свободах», і продовжувати грати ці ролі.

Мені здається, що вони настільки часто повторюють ту ж саму п’єсу, що скоро глядачі захочуть купити білети на інших акторів.

Шановні читачі! Відповіді на ваші запитання будуть опубліковані на цій сторінці найближчим часом. Слідкуйте за оновленням!