Люблін і Полтава
Президенти Лєх Качиньські, Валдас Адамкус та Віктор Ющенко стали почесними докторами Люблінського університету, виголосили урочисті промови про нову атмосферу у відносинах своїх країн... Можна сказати, що це гідне завершення політичної кар’єри всіх трьох політиків, один із яких – президент Адамкус – уже готується передати владу наступниці, а двоє інших не мають жодних шансів бути переобраними на другий термін.
А між тим сама історична подія завжди сприймалась у їхніх країнах неодно¬значно. У Литві створення Речі Посполитої і Люблінська унія тривалий час схарактеризовувалися як крах державної незалежності самого Великого Князівства. Навіть до князя Ягайла, який став польським королем і створив династію Ягеллонів, у Вільнюсі протягом тривалого часу ставилися як до втікача, який зрадив власну країну задля чужої корони... А Україна? Адже головною подією національної історії й досі вважається повстання Богдана Хмельницького, яке стало початком кінця Речі Посполитої. І великого жалю в українських істориків це ніколи не викликало. Навпаки – вони вважали такий розвиток подій закономірним.
А тепер спробуємо зрозуміти – чому? І нам знову доведеться повернутися до Люблінської унії. Саме під час її підписання литовські і польські феодали домовилися про обмін землями. Економічно все було обґрунтовано. Проте до складу фактично мононаціональної католицької Польщі потрапили землі з переважно православним українським населенням. У Великого Князівства був величезний досвід розрулювання національних і релігійних суперечностей – безпрецедентний для тодішньої Європи. А у Польщі такого досвіду не було, її еліті здавалося цілком логічним перетворити нові території...на ту ж Польщу. Так поступово і дійшло до Хмельниччини. Проте хто сьогодні дорікатиме за це полякам? І чи будуть поляки згадувати українцям, що повстання їхнього гетьмана знекровило Польську державу? За останні роки українці, поляки і литовці пройшли довгий шлях до порозуміння і взаємної поваги. І навіть їхнім президентам, закоханим в історичну тематику, не спадає на думку повчати сусідів.
На жаль, росіяни й українці такого шляху не пройшли – відзначення ювілею Полтавської битви це чудово продемонструвало. Москва і Київ намагалися нав’язати одне одному – і власному населенню – своє уявлення про історичну подію. І на цьому тлі шведи, які приїхали до Полтави саме за історією, а не за міфом, виглядали мало не інопланетянами.
Хоч як дивно це прозвучить, але росіянам і українцям варто пройти шлях, який уже пройшли українці й поляки. Уявлення про історичні події у кожного народу може бути своє, кожен народ має повне право пишатися своїми героями і своїми битвами. Проте це аж ніяк не повинно позначатися на двосторонніх відносинах, на ставленні одного народу до іншого, тим паче – на діалозі державних діячів. Політикам узагалі варто привчитися читати історичні романи своїм дружинам перед сном, а не ділитися з цілою нацією враженнями від нової інформації чи доповідної записки чергового пристосуванця. І тим більше – не намагатися знайти свою, єдину і державно затверджену, версію історії, як це нещодавно спробував зробити російський президент Дмітрій Медвєдєв створенням спеціальної комісії з боротьби з історичними фальсифікаціями.
У Полтаві не вистачало атмосфери Любліна, атмосфери доброзичливості і взаємоповаги. Урешті-решт – атмосфери небажання наступати на улюблені мозолі. Російські й українські політики просто не навчилися поважати одне одного. І це – важливе завдання на майбутнє наступнику Віктора Ющенка. Можливо, він не матиме неофітського зацікавлення в історії, яке було притаманне діючому Президенту. Проте він зможе хоча б розуміти, як важливо бути обережним на мінному полі історії – не тільки на Заході, а й на Сході...
