Українська культура на експорт: бійка між постмодерном і традицією
Якщо, звичайно, не брати до уваги «страшилку» про Чорнобиль та спортивні досягнення… А все тому, що ми, українці, не вміємо або не хочемо гідно представляти свою батьківщину за кордоном – хоча б заради того, щоб пересічні італієць, араб чи француз захотіли вирушити у подорож Україною.
Україна гуляє по світу з перекривленим обличчям
Мережі культурних установ за кордоном у нас немає. Можемо хіба що мріяти про щось хоча б віддалено схоже на Французький культурний центр, «Бритіш кансл» чи Італійський інститут культури. Згоден, Франція, Італія і Британія – країни заможні, можуть дозволити собі багато; але досить успішно функціонує і Польський інститут, навіть Посольство Грузії регулярно проводить різні культурні акції! У нас же лише мрії. Голова Національної комісії з питань культури і духовності при Президенті України, академік Микола Жулинський зізнається, що мрія, яка всі ці роки тримає його на різних посадах – створення культурно-інформаційного науково-дослідного центру «Шевченківський дім» на території «Мистецького арсеналу». «Тут мала б бути зосереджена вся інформація про Україну – і будь-хто у світі через Інтернет міг би цю інформацію отримати! А потім мала б постати ціла мережа Шевченківських домів по всій землі – в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку…» – марить Микола Григорович. Президент підтримав ідею Жулинського – і два місяці тому підписав знаменитий указ «Про популяризацію класиків», де, серед іншого, на Кабмін покладено завдання виділити кошти на спорудження Шевченківського дому. Відомо, як на Грушевського виконуються укази, складені на Банковій… Тим часом Україна гуляє по світу із, без перебільшення, перекривленим обличчям.
Отже, іноземці знають прізвище Шевченко – але не Тараса Григоровича, а футбольного форварда і приятеля італійського прем’єра Берлусконі. Знають також, що через Україну до Європи часом не доходить російський газ. Знають, що у нас є файні дівки і хвацькі співачки на кшталт Руслани. Але сучасні українські митці (художники, композитори, письменники, режисери) майже не відомі за межами України. До речі, зверніть увагу – про архітектуру (загальновизнаний різновид мистецтва) я взагалі не кажу; в Україні сучасна архітектура представлена хіба що жахіттями а-ля Бабушкін і є зручним і страхітливим знаряддям в руках нищителів історико-архітектурних пам’яток. Тобто аж ніяк не видом мистецтва.
«Наше мистецтво конкурентоспроможне всюди, але базису воно не має. Держава нібито не зацікавлена в тому, щоб її славили, а славиться будь-яка держава через митців. Якщо спитати у пересічної людини: «Що таке Італія?», то вам одразу назвуть кілька визначних художників – Леонардо Да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Не диктаторів – митців! Кожен камінчик, кожна стінка в Італії – музей. У нас нічого цього немає. Та й держави як такої немає, хіба що територія, яку називають «Україна»…» – жаліється художник Іван Марчук. Пан Марчук тривалий час жив у Сполучених Штатах, їздив з виставками по всьому світу. За його словами, такої байдужості до митців, як в Україні, не зустрічав ніде. Ім’я Марчука – у сотні найвідоміших художників світу, поруч із розрекламованим американцем Деміеном Герстом. «Що, українська влада прийшла до мене, пишаючись цим? – скаржиться художник. – Та чи знає влада взагалі про це? Навіть поздоровлення не було!» Нині Іван Марчук не відчуває, що він як митець потрібен державі Україні, тому вже не проти повернутися до Америки. Назавжди…
«Такої автентики, як у нас, у Європі немає…»
І все ж державні органи якось та представляють Україну за кордоном. На вищому щаблі влади чомусь склалося стійке переконання, що завоювати серця європейців, американців та азіатів зможемо виключно традиційним і академічним мистецтвом. «Надзвичайно важливо, щоб Україну пізнавали у світі саме як висококультурну державу, – вважає заступник міністра культури й туризму України Ольга Бенч. – У культурному плані в України прекрасна ретроспектива». Ольга Григоріївна із захватом розповідає про те, як у ХІХ і ХХ століттях сприймали Україну представники іноземних культурних еліт. «Наприкінці ХІХ століття один із найвизначніших чеських славістів Людвік Куба мандрував Центральною Україною, знайомився з нашими традиціями і зауважив: «То за краса! Ніде такого не почуєш, тільки в Україні! І це простий люд!» Після подорожі Україною він видав чотири наукові праці, присвячені українській культурі, – розказує пані Бенч. – А записки Павла Алепського, 1654 рік! Він описував усе, що бачив на українській землі. Українців він так характеризував: «О, який це благословенний народ!.. По всій землі козаків ми завважили пречудову рису, яка викликала в нас подив: усі вони, за винятком небагатьох, уміють читати й знають порядок… Яка це благословенна країна!»
Якщо говорити про музику, то до Європи Мінкультури везе переважно оперне мистецтво. Хорову капелу «Думка» постійно запрошують на фестивалі до Польщі та Франції. «Є потреба, аби наші співаки озвучували твори тамтешніх композиторів, – з гордістю розповідає Ольга Григоріївна. – Безумовно, величезний інтерес викликають наші ще збережені автентичні пісенні традиції. Адже в багатьох країнах Європи їх уже, по суті, майже немає. На Сході ми презентуємо наше народне традиційне, переважно ужиткове мистецтво. Народні промисли, обряди в окремих регіонах України дуже споріднені з традиціями інших країн. Скажімо, український Великдень та іранський Навруз – це, по суті, тотожні свята. І у нас, і у них є крашанки. І у нас, і у них випікають святковий хліб, який ми називаємо паскою. В Індії, наприклад, великий інтерес викликають танці, зокрема гуцульські, як аркан. Це те, що віддзеркалює ритмічну, інтонаційну подібність України до країн Сходу».
Хотілося б спитати – на кого розраховані всі ці заходи? Можливо, на вузьке коло поціновувачів, на інтелектуальну і наукову еліту. Тоді це прекрасне починання, варте заохочення і продовження.
Але спробуймо міркувати логічно. Культурні установи на кшталт Ґете-інституту чи Французького культурного центру несуть культуру своїх держав до чужоземних народних мас не з альтруїстичних чи гуманістичних міркувань, а з цілком практичною метою – популяризувати свою країну. Слідом за митцями приходять банкіри і підприємці. І довіра до них тим більша, чим більше людей знає і любить культуру тієї чи іншої країни. Так уже сталося, що до опери і на виставки народно-ужиткового мистецтва ходить меншість, а не більшість. Отже, якщо наголос робити саме на ці напрями, то нема чого й розводитись про якусь «популяризацію». Безумовно, і в Україні є люди, які знають, хто такі Марінетті, Бунюель чи Трюффо, але переважній більшості відомі не ці, а інші імена – Луї де Фюнес, Тото Кутуньйо, Адріано Челентано, Фредерік Беґбедер. Тобто представників масової, а не елітарної культури. Подивіться лишень, на чому побудовано успіх того ж таки Деміена Герста – це видовище, шок, шоу. «Сьогодні з будь-якого художника можна зробити генія, – переконаний Марчук. – Геніальність Герста, приміром, – у комерційній вартості. Та коли я йду до нашого чудового Зоологічного музею, то бачу там багато Герстів, причому абсолютно безкоштовно! Різниця тільки одна: в музеї корів багато, у Герста – одна».
Наодинці з системою
Не можна сказати, що сучасні українські митці зовсім не потрапляють до чужоземних культурних просторів. Потрапляють. Але хто і як? Скажімо, якщо пересічний європеєць захоче скласти уявлення про нашу літературу з наявних у книгарні в його місті (Мюнхені, Парижі чи Стокгольмі) книжок, то у найкращому випадку знайде Андруховича, Дереша або Куркова. Хто займається чудовою справою – їхнім просуванням? Приватна організація, заснований одним із провідних політиків фонд. Чому обійшли увагою набагато більш європейських Прохаська, Єшкілева, Шевчука, Майданську? Нашу етніку хочете нести в європейські маси? Будь ласка, перекладайте Матіос, тим більше що на російському ринку вона вже успішна.
Проблема в тому, що митець, який хоче показати себе і свою творчість за межами України, лишається сам-на-сам із системою. Агенцій, які б займалися просуванням вітчизняних артистів за кордон, не існує – жодної. Що стосується літератури, то в Парижі, наприклад, сидить лише один агент, який обслуговує всі тамтешні видавництва з українського і російського напрямів, та й то ця пані виключно російськомовна. Уявляєте, яку літературу вона б воліла просувати?! «Українська книжка на світовому ринку представлена недостатньо, – говорить директор Департаменту видавничої справи та преси Держкомтелерадіо Валентина Бабилюлько. – Сьогодні не існує добре злагодженого підприємства, яке б здійснювало експорт книжки. Її возять у сумках, відправляють літаками незрозумілих авіакомпаній, продають і купують в Україні, але цього недостатньо. Зараз дуже актуально відновити той експорт книги, який Україна мала за радянських часів. Лише тоді, коли ми налагодимо цей експорт і створимо пропозицію в повному обсязі, зможемо говорити про те, яка саме книжка потрібна за кордоном і який саме прибуток вона зможе приносити видавцям».
Звичайно, ніхто не говорить, що треба відмовлятися від представлення традиційного українського мистецтва та академічної культури за кордоном. Щороку етно стає у світі дедалі популярнішим. І у самій Україні фестивалі етнокультури - часте явище. Лише за минулий тиждень у Київській області минуло два – «Країна мрій» і «Трипільське коло». Та краще вже справді зачекати створення Шевченківського дому, систематизувати весь наявний матеріал, розробити стратегію, а не возити до Лондона та Нью-Йорка лише писанки і трипільську старовину.
«Главред» розпочинає дискусію-обговорення «Українська культура на експорт». Ми, звісно, за допомогою поважних експертів, спробуємо з’ясувати, хто і як будує культурний імідж України за кордоном.
Артур Гураль, кінорежисер
Окремі явища, поза сумнівом, своєю оригінальністю, автентичністю можуть викликати цікавість. Але ж і культура індіанців Папуа-Нової Гвінеї теж скажено цікава! Є поодинокі приклади успішного виходу певних українських культурних явищ на Захід. Але не можна виключати і більш масовий «похід». Через дилетантський менеджмент зовнішнє подання української культури спростилося до «шароварщини» і набуло кітчеподібного вигляду. Розумних людей на Заході це аж ніяк не надихає. Звісно, я маю на увазі передусім тих, хто серйозно цікавиться Східною Європою. На жаль, немає виваженого державного менеджменту. Потрібен структурований, чітко викладений на папері підхід. Це як кіновиробництво – важить усе: від першого рядка в літературному сценарії до останнього склеєного кадру. А у нас часто буває так: якщо я маю гроші, тоді поїду на бієнале і повезу свої вишиванки.
Діана Клочко, директор видавництва
На жаль, наша держава тільки починає розуміти, наскільки важливо «пробивати» такі тунелі. Це робота не одного року. З іншого боку, дивіться: передали Венеціанський бієнале з державних у приватні руки – і ми нормально про себе заявили. Держава повинна усвідомити: хоче вона грати в гру під назвою «культурна присутність» чи ні? Головне тут – свідомість найвищих чиновників. Наприклад, чи хоче Україна, щоб альбом із зображеннями скульптур Йогана Пінзеля був у Ватикані? Якщо так, то що для цього треба зробити?
