Андрій Єрмолаєв: «Новий Президент не йтиме з першого дня на війну з парламентом»
Яка вже тут економіка: адже для стабілізації ситуації необхідні болючі реформи, а в період виборчих кампаній політика затягання пасків та інші непопулярні в народі заходи подібні до політичного самогубства. А на українському політичному Олімпі, мешканці якого розраховують на виборах за рахунок цього самого народу зберегти владу (а хтось, можливо, навіть і примножити) самогубців немає. Дві кризи – економічна і політична – планують зустрітися восени, коли тенденції в економіці посиляться, а країна офіційно увійде у президентську кампанію. Наскільки сильним буде «подвійний удар» для країни, послабленої багаторічною політичною боротьбою, ніхто точно прогнозувати не береться. При цьому виникають сумніви щодо того, чи настане після виборів Президента довгоочікуване політичне перемир'я і консолідація, чи війна «всіх проти всіх» захлесне український політичний п'єдестал з новою силою.
Про можливі сценарії розвитку політичної ситуації і перспективи подолання викликів у економіці «Главред» поспілкувався з директором Центру соціальних досліджень «Софія» Андрієм Єрмолаєвим.
Зараз з вуст багатьох економістів лунають заяви про нову хвилю економічної кризи нинішньої осені. Про те, що криза в Україні триватиме ще близько півтора року зізналася навіть прем'єр Юлія Тимошенко. Наскільки осіннє «загострення» загрожує країні, яка до того ж стоїть на порозі кампанії з виборів Президента?
Особливістю чергової хвилі є те, що у кризу втягуватимуться нові сегменти глобальної економіки. І разом з проблемами, з якими зараз зіткнеться сфера виробництва, виникне ключова проблема – так званих інститутів «довгих» грошей. За великим рахунком, у глобальній економіці є два інститути довгих грошей: це накопичення в широкому розумінні цього слова, які реалізуються через різноманітні ринкові інструменти (фондові, пенсійні, інвестиційні і так далі і тому подібне) і «довгі» гроші крупних глобалістських структур. «Довгі» гроші здатні рухати технологічні революції в умовах нинішньої дуже динамічної економіки. Тому той факт, що криза зараз може підірвати основи «довгого» кредитування глобального розвитку може поставити під загрозу розвиток будь-якої національної економіки. Криза почалася з окремих сегментів, а закінчується системними проявами. Для країн, що розвиваються, це означає, що найближчими роками вони втратять шанси працювати за довгостроковими програмами інвестування. У них не буде ресурсів не тільки для модернізації, а навіть для поточних локальних програм підтримки свого виробництва. Тому що вони працюватимуть зі «знеструмленими» слабкими банківськими системами, які втратили підтримку накопичувальної глобальної фінансової олігархії. Саме це є проблемою наступної хвилі кризи. У нас вона виявлятиметься, перш за все, в реальній економіці. У нас і без того слабкий внутрішній ринок, який віддається зараз імпорту. Також підірвані експортні галузі, які нині втрачають шанс на подальший розвиток, а ресурси українських олігархів, попри великі цифри, насправді вкрай слабкі і не можуть рухати велику промисловість. Тому ці гроші, зазвичай, є або оборотним ресурсом, або ресурсом для особистого споживання, неспроможним виступити «довгими» грошима інвестиційного ресурсу.
Якщо системні ризики проявляться вже восени, то їхні конкретні бюджетні, соціальні та інституційні наслідки проявлятимуться нерівномірно. На мій погляд, Україна дуже швидко відреагує на нову хвилю кризи. Перш за все, тому, що у нас реактивний ринок: тільки зупинилося підприємство – і відразу страждає цілий регіон, тисячі робітників. У нас немає компенсаційних галузей, які можуть перерозподіляти робочу силу. Головна проблема України в умовах кризи глобального капіталізму полягає в тому, що у нас дуже низький рівень інтегрованості національного капіталізму, що призводить до того, що всі крупні виробничо-фінансові ланцюжки зав'язані на зовнішній ринок у системі кредитування, постачання, субпідряду або продажу. Тому будь-яке зовнішнє потрясіння приводить до ефекту доміно.
Тому для України наслідки нової хвилі кризи будуть доволі швидкими і, радше за все, виявляться у зростанні безробіття, подальшому падінні реальних доходів. І друга протестна хвиля буде сильнішою і організованішою. Якщо півроку тому розмови про кризу супроводжувалися досить шапкозакидальними обіцянками, мовляв, нічого страшного, пройдемо, здолаємо, то ці півроку показали, що неефективна, невміла і короткозора влада, на жаль, не дозволяє розраховувати на перспективу. Тому буде дуже добре виражений інстинкт боротьби за виживання. Чи почнеться ця протестна хвиля вже в жовтні-листопаді чи взимку, залежатиме від динаміки економічних подій у світі.
Як це вплине на вибори? Враховуючи те, що українська політика завжди була доволі цинічною, то наші політики «технологізують» протест, тобто користуватимуться ним.
Які ще можуть бути варіанти розвитку подій і вираження цього протестного потенціалу?
Перш ніж говорити про те, які є варіанти на майбутнє, слід врахувати те, які варіанти ми втратили. На мій погляд, ми втратили дуже ефективний варіант зміни влади навесні 2009 року. Говорю про це з жалем, оскільки вважав, пропонував, і навіть якоюсь мірою агітував за проведення дострокових парламентських виборів. Це дозволило б встигнути вже в першому півріччі кризового року сформувати інший склад парламенту, життєздатнішу і тверезішу коаліцію, яка думала б не про портфелі і не про виживання за будь-яку ціну, а про виживання країни. І уряд був би значно прагматичнішим. Простіше кажучи, ми б встигли реалізувати нові антикризові програми і збалансувати бюджет до другого півріччя цього року. Цей шанс з різних причин втратили. Я думаю, що просто не захотіли, побоялися. Зараз дуже маленька можливість для маневру. Швидше за все, осінь ми проходитимемо у стані політичного конфлікту, подальшого послаблення влади. Тому що навряд чи чинна коаліція з такою кількістю кандидатів у президенти буде дієздатною у вересні-жовтні. Конкуренція кандидатів прирікає цю коаліцію на розпад. Отже, уряд реалізовуватиме модель «обложеної фортеці». Тому Тимошенко «відстрілюватиметься» по периметру і переконуватиме в тому, що тільки вони, їхні ідеї і їхня впевненість у завтрашньому дні врятують країну. Лінію «обложеної фортеці» уряд вестиме до виборів. Відповідно, такій фортеці необхідна війна і не випадково уряд зараз багато говорить про майбутню жорстокість виборчої кампанії, хоча, здавалося б, особливих передумов для жорстокості немає.
Наскільки непримиренною буде війна на виборах, враховуючи розуміння головними політичними гравцями того, що Конституцію міняти все одно треба, а без опонента 300 голосів для внесення змін не знайти?
Я назву набір умов, реалізація яких дозволила б взагалі зняти проблему війни. По-перше, суспільство, незважаючу на певну дезорієнтацію і розчарування, все-таки орієнтоване на те, що час так званої «окопної» політичної війни пройшло. У суспільстві є дуже серйозний запит на політичну і соціальну рівновагу, на політичний мир. Але цей запит припускає, що політики мають пропонувати суспільству інший тип конкуренції. Не військовий, а, якщо хочете, діалоговий, коли перемагає сильний не на татамі, а сильний у дискусії і ухваленні рішень. Наскільки наші політики зможуть поводитися таким чином цієї осені, питання, здається, риторичне. Другий момент – для недопущення політичної жорстокості на цих виборах необхідно «розрулити» ряд питань, які зараз підривають ситуацію. Третє питання – це спекуляція навколо Конституції. Ну не врятує зараз країну жодний референдум. Тому якщо політики зуміють вийти на початок виборів з ідеєю конституційного договору, який буде зобов'язанням реалізувати цю реформу – це означатиме виведення конституційної теми за дужки виборів. Ми вже зараз бачимо, що всі політичні сили на передвиборні прапори повісили Конституцію. Тому питання про ведення переговорів щодо конституційної реформи теж риторичне. На відміну від виборів 90-х років, останні вибори – це вибори партій. Це дозволяє дискутувати на рівні колективних ідеологій, а це означає і відповідні формати, наприклад, договори. Що заважає ключовим політичним гравцям вийти на формат, який зобов'язує їхні партії, їхніх спікерів не допускати в ході виборчої кампанії певного типу агітацій, певної конфліктної для суспільства тематики, не допускати використання тіньових інформаційних технологій? Такий договір про «Fair play» на виборах був би хорошим сигналом і для суспільства, і для самих політиків. Зрозуміло, що спокуса використовувати такі методи залишився б, але і скандал від цього був би більшим. Але навряд чи наші політики на цій підуть. А якщо так, то, швидше за все, політична боротьба нагадуватиме сюжети 2006-2007 років.
Чи збільшать ці вибори розкол України?
Навряд чи вдасться повторити сценарій 2004 року, оскільки той розкол по Дніпру, що його допустили у великий політичний грі, зараз навряд чи можливий. Але потужні ідеологічні конфлікти в таких питаннях, як зовнішня політика, конституційна реформа, криза і її подолання будуть.
Мені здається, вже немає реальної загрози державницького розколу України. Той урок і той шок, який країна пережила у 2004-2005 році, вже послужив свою службу. У суспільстві сформувався достатньо стійкий імунітет до політичних спекуляцій, від розведення країни на різні кордони.
Але є нові ризики глибших і гостріших соціальних розколів. Тому що в умовах кризи загострюються суперечності між бідними і багатими, між власниками і найманою працею, між соціальними утриманцями і працюючим класом.
Які ви бачите поствиборні сценарії розвитку України?
Після дискусії про дату президентських виборів і після тверезішого погляду на економічні події майбутньої осені, настрій ділового і політичного класів змінилися. Тепер можливості дострокової парламентської кампанії 2009 року різко знизилися. У будь-якому випадку, парламент з приводу дострокових виборів визначатися буде, але вже після президентських виборів 2010 року. Ґрунтом для цього буде майбутній формат взаємодії нового Президента з існуючим парламентом.
Переможець зможе переформатувати під себе чинний парламент?
Переконаний у тому, що майбутній Президент не йтиме з першого дня на війну з парламентом. Швидше за все, новий Президент спробує знайти якусь платформу взаємодії. Найімовірніше ця платформа буде пов'язана з ідеями подолання кризи, посткризовими моделями економічного розвитку та з ініціативами соціальної стабілізації. Якщо в парламенті буде досягнуто якийсь консенсус між Президентом, провідними парламентськими силами і опозицією, тоді буде оформлена і нова коаліція під іміджем «широкої», і буде сформовано новий уряд, швидше за все з іміджем компромісу. І парламент отримає шанс попрацювати ще як мінімум рік.
Якщо ж, як в українській політиці завжди буває, війна триватиме і після виборів, то конфлікт між Президентом-переможцем і парламентом неминучий. Враховуючи, що дотого часу, вочевидь, у парламенті не буде сформовано жодних коаліцій, то будуть усі підстави для рішення про дострокові парламентські вибори. І в останньому випадку парламентські вибори будуть навесні 2010 року десь у контексті логіки виборів місцевого самоврядування.
Чи можливий у близькому майбутньому період політичної стабілізації в Україні? Коли, на вашу думку, він може настати і що для цього необхідно?
Україна зустріла глобальну кризу в умовах внутрішньої нестабільності і неконсолідованості. Необхідно відмовитися від вузьких націоналістичних і популістських доктрин, відмовитися від простих рецептів швидкого входження до нових альянсів. Тому що епоха простих рецептів країн нової Європи минула безповоротно. Зараз кожна нова еліта проходить тест на компетентність і виживання. І від того, наскільки українська політична еліта в найближчі півроку зможе вийти за межі війни доктрин, на якийсь політичний баланс інтересів, і залежатиме досягнення політичної рівноваги. Мені видається, що найближчі кілька років будуть перехідними і лихоманити нас буде ще довго. Зараз я в середовищі українських політичних еліт не бачу потенціалу для глибокого, розумного і концептуального компромісу. Максимум, чого можна чекати, це компромісів корпоративних, кар'єрних і компромісів виживання, а вони, зазвичай, недовговічні.
Що стосується проблеми оновлення, то слід міняти не осіб, а концептуальну начинку. Тому що зараз українська політика нагадує хворого на милицях. Думаю, що зміна забере кілька років і, швидше за все, суспільний запит формуватиметься на більш інтелектуальну, концептуальну політику, орієнтовану мінімум на десятиліття вперед.
