Сучасні виклики безпеці держави Україна
Так, під викликом безпеці розуміється прагнення держави (наприклад, Російської Федерації) до протидії іншій державі (наприклад, Україні) в реалізації національних інтересів. Проте сутність поняття «супротивник» від цього не змінилася.
Для кожної держави існують історичні та тимчасові періоди, коли вона опиняється в ситуаціях, які характеризуються різним ступенем гарантування національної безпеки держави. Значного погіршення стану безпеки держави, окрім іншого, може статися через бездіяльність і некомпетентість влади.
На сьогоднішній день Україні притаманні всі найнебезпечніші сучасні виклики і загрози військовій безпеці. Серед них наявність у Криму російського Чорноморського флоту, відсутність на території облаштованого державного кордону з РФ (а також з Білоруссю і Молдовою), небажання Росії під будь-якими приводами домовитися про встановлення кордону, її територіальні претензії до України в районі Керченської протоки і відкрите небажання Москви вирішити питання про територіальний розподіл акваторії Азовського моря. Також непокоїть наявність по сусідству на південному кордоні сепаратистського регіону Придністров'я, утвореного не без допомоги Росії, а з іншого боку – могутньої держави Росії, яка проводить стосовно України агресивну політику, що не дозволяє інтегруватися в євроатлантичні структури безпеки. також серед загроз безпеці України, що найбільше дошкуляють, є організована Росією інформаційна війна (дезінформаційний потік брехні та чорного піару), класична «п'ята колона» у вигляді деяких партій і рухів, а також наполегливо втілювана російськими властями внутрішня політика у себе в Росії, яка призвела до того, що вже понад 60% російського населення вважають Україну ворожою державою.
Особливістю всіх зовнішніх військових загроз безпеці України є те, що всі вони викликані політикою сусідньої держави, з якою нинішня українська влада не може знайти компромісних рішень.
Головна загроза безпеці України усередині неї
Сьогодні ми змушені зафіксувати найбільшу загрозу безпеці України – нездатність її Збройних сил гарантувати військову безпеку держави. Про це вже відверто, на відміну від своїх попередників, які постійно прикрашали стан військ, висловлюється екс-міністр оборони Юрій Єхануров.
Як же ми дійшли до такого ступеня безвідповідальності за долю України та її Збройних сил?
З 1991-го по 2009 рік вітчизняна «оборонка» в кількісному вимірюванні зменшилася в рази. Особовий склад скоротився в 5 разів - з мільйона осіб до 200 тисяч. Приблизно в стільки ж разів скоротилися звичайні озброєння ЗС. Крім того, було ліквідовано ядерне угруповання. Таким чином Україна, готуючись і намагаючись вступити до Північноатлантичного альянсу, скорочувала війська, але сяк-так (тому що дорого), знищувала зайві боєприпаси, успішно рік од року розпродувала озброєння і техніку. І за ступенем підготовки до вступу в НАТО ЗС були в перших лавах.
Разом з цим спостерігалися падіння престижу і боєздатності армії, які розпочалися за президента Леоніда Кучми. При Кучмі змінилося 6 міністрів оборони і 5 начальників Генштабу. Притому міністрів змінювали в оригінальний спосіб: військового міністра оборони, як правило, змінював цивільний, на місце якого знову приходила людина з ЗС. Окрім Олександра Кузьмука, решта міністрів оборони перебували на посаді від менше року до двох років. Можна припустити, що, загалом, тривав пошук кращої структури управління. При цьому ніхто не брав до уваги того, що за такої частої зміни військового міністра на цивільного і навпаки кожен новий глава Міноборони починає реформи і перебудову практично наново. Цей процес ніким не контролювався і, за великим рахунком, практично не цікавив верховну владу.
Ті смутні роки початку нового століття запам'яталися військовим ще й тим, що тодішній прем'єр-міністр Віктор Ющенко почав зменшувати для військових заслужені пільги, оклади і пенсії. Сотні, якщо не тисячі, військових масово пішли до судів і відсуджували свої пільги. Цей процес був принизливим і в підсумку знижував рівень поваги і довіри до армії та військових. Сьогодні Ющенко критикує низькі соціальні можливості в армії, не розуміючи того, що він сам - найбільш відповідальна особа за стан армії - Верховний Головнокомандувач ЗСУ.
На той час, мабуть, було передчасно прагнути виконати європейський стандарт – мати цивільного міністра оборони. Армія, та й суспільство, не були готові сприйняти цю новацію. Тепер же цивільний міністр оборони може відповідати обстановці та завданням, що покладаються на військове відомство. Головне, щоб це була відповідальна, обізнана людина, досвідчений менеджер - керівник оборонного відомства.
Треба сказати, що до міністра оборони, як до повноцінної політичної фігури, в Україні почали ставитися, мабуть, з приходом на цю посаду Євгена Марчука. Його спадкоємці на цій посаді Анатолій Гриценко та Юрій Єхануров за формою і змістом призначення були, безумовно, фігурами політичними. Це й відіграло головну роль як під час їх призначення, так і під час звільнення цих людей з посади. І Гриценко, і Єхануров стали заручниками політичної ситуації, яка складалася на той конкретний момент. Принаймні вважаю, що звільнення з посади міністра оборони України Юрія Єханурова – це невиправданий акт, який шкодить справі зміцнення ЗС держави.
Виняткова важливо у військовій ієрархії і те, щоб начальника Генштабу не міняли так само часто, як політичних керівників. Адже начгенштабу, на відміну від політичної фігури міністра, - військовий професіонал на чолі професійної команди. За президента Кучми елемент постійності в Генштабі почав виконуватися наприкінці його діяльності, коли начальником Генштабу було призначено генерала Кириченка.
1996–2004 роки були для армії смутним періодом. В цей час було продано величезну кількість озброєння і техніки, за рахунок чого багато цивільних і військових «командирів» раптом стали мільйонерами. Тоді в цій галузі фігурували величезні цифри: «продано на 60 млрд. дол., а підтвердилося тільки 30 млрд. долл.»
Коштувало великих зусиль і аргументів, наприклад, довести, що для сучасної маневреної армії танки - це добре, але головне – зберегти літаки і мати високоточні ракети. Бездарне керівництво відомого міністра, що перебував на посаді двічі, а загалом шість років, і відсутність бодай мінімального, але професійного контролю за його діяльністю призвели навіть до того, що льотне військове училище почало випускати льотчиків–лейтенантів без єдиної години нальоту. Напевно, тут певну роль відіграло й те, що тоді вдалося дуже вигідно продати кілька сотень танків Пакистану. Складалося враження, що комерційна діяльність у Міністерстві оборони – це головне завдання армії, а бойова підготовка, можливо, і зайва, адже вона не дає прибутку вищому керівництву.
Цей час характерний і тим, що тоді було присвоєно сотню генеральських звань, ще більше полковників і підполковників, яких у підсумку стало більше, ніж лейтенантів–капітанів. А в цей час престиж армії падав. Цьому сприяла і низка надзвичайних ситуацій: через обстріл оперативно-тактичною ракетою житлового будинку під Києвом загинули 3 людини, протиповітряна ракета влучила в іноземний цивільний літак ТУ-154 з 78 людьми на борту, падіння СУ-27 під Львовом на глядачів. Два останні випадки, окрім іншого, відрізняються і тим, що в першому - відповідальний за цей інцидент міністр Кузьмук від правосуддя сховався в парламенті. У другому – винний льотчик, який дивом вижив, таки був ув'язнений. Крім того, родичам пасажирів збитого іноземного літака українська влада сповна виплатила мільйонні компенсації, а ось потерпілі від трагедії під Львовом чекають компенсації досі.
Економічні виклики обороноздатності країни
Парадоксально, але факт – за всі 18 років незалежності ЗСУ жодного разу сповна не отримали належний їм мізерний бюджет. Величина цього бюджету була в межах одного відсотка від ВВП, хоча в Законі України «Про оборону України» стверджується зовсім інше – не менш як 3% від ВВП. У абсолютній величині український оборонний бюджет щорічно становив до одного мільярда доларів. Для порівняння: в Польщі з 142-тисячною армією бюджет Міноборони становить понад $10 млрд.
Ті роки, особливо за міністра Кузьмука, були характерні й тим, що відпрацьовувалася велика кількість «паперових» програм і планів з реформування, трансформації військ тощо, які за рік-два перероблялися через те, що не виконувалися. Притому все це вважалося за нормальне явище. Найцікавіше було те, що міністри бадьоро доповідали про зростання боєздатності армії. Хоча ні в кого з військового керівництва не визріла думка про те, що країні, яка так легко відмовилася від ядерної зброї, для гарантування безпеки і запобігання нападу слід мати зброю стримування в її звичайному (неядерному) варіанті. І лише в 2008 році заговорили про це більш-менш предметно, проте лише на рівні проектної документації.
З приходом на Банкову на початку 2005 року нової і у військовому плані украй непрофесійної влади, стан справ в армії тільки погіршувався, про що відкрито і неодноразово заявляв колишній міністр оборони Єхануров. При восьмому міністрові оборони Анатолії Гриценку негативні оцінки стану військ були стриманіші. Позитивним було те, що всі військові структури організаційно стали досить швидко перелаштовуватися на натовські стандарти, які широко афішувалися. Сміливо, але безвідповідально вказувалися навіть терміни, що вже в 2008-2009 роках ми зможемо вступити в НАТО і що в першу чергу до цього будуть готові ЗС, які дійсно поступово опановували західні стандарти, що винятково позитивно позначалося на бойовій підготовці. Цей процес дедалі гостріше відображав величезну різницю в питаннях соціального і матеріального забезпечення українських і західних військовослужбовців, а також прірву у військово-технічному забезпеченні військ.
Влада активно декларувала гасла про швидкий вступ до НАТО, хоча практично в цьому напрямі майже нічого не робилося. Водночас антинатовська пропаганда була організована у величезних масштабах. Росія, відчувши для себе недобре, почала проводити проти України реальну «мережеву» війну. Все це українська влада проґавила.
Стан справ в армії досяг точки падіння, що загрожує втратою її боєздатності. Ніхто, за винятком представників громадських організацій, гостро не ставив питання про те, що передові стандарти західних армій мають сенс і спрацюють лише в умовах сучасної техніки, яку наша армія ніколи не отримувала.
Явною помилкою був перехід у 2005 році на один рік строкової служби за призовом. Головне, це зриває підготовку мобілізаційного резерву для країни, тому що за рік-півтора солдат-строковик не спроможний опанувати сучасну техніку.
Перехід на один рік служби виявив непрофесіоналізм і авантюризм тодішнього міністра оборони Гриценка і нерозуміння верховною владою наслідків переходу на один рік служби. Адже один рік служби запроваджують лише за умовно «завтрашньої» перспективи мати професійну армію і скасування призову.
Таким чином, на свій 18-й рік незалежності українська армія є напівзлиденною, має застарілу зброю і техніку, частково боєготові окремі бригади і батальйони, має трохи більш як 50 % сержантів і рядових на рівні професіоналів. Тільки зараз створено новий навчальний заклад для підготовки сержантів-професіоналів різного рівня, розпочалася робота над створенням високоточної зброї стримування агресії; але 42 тисячі офіцерських сімей не мають власного житла.
У колах фахівців немає єдиної думки з приводу того, як у вишах, наприклад, вивчати ймовірного «супротивника». Адже окрім курсу в НАТО у нас є ще як мінімум три шляхи: зближення з Європою, але без НАТО; ніякого НАТО, лише зближення з Росією, а там як буде; і незрозумілий позаблоковий нейтральний стан, який ми без успіху опановуємо вже 18 років.
Підстав сподіватися на те, що обставини довкола розглянутих вищезазначених проблем найближчим часом наблизиться до їх розв’язання, немає.
