Післясмак
Біс із тим, що широка коаліція за участі БЮТ та ПР і долучених не відбулася. Залишилися запитання і деякі висновки.
Українські політики, наприклад, виявилися не такими страшними авторитаристами, як їх малюють. Якщо вірити Юлії Тимошенко, точніше, якщо хтось ще наважується їй повірити, то у разі створення великої коаліції вона цілком могла б мирно співіснувати з президентом Віктором Януковичем. Ще пару років тому годі й уявити було, що ці двоє підуть до вітру на одному полі, а тепер вони погоджувалися розділити владу одне з одним. Тобто не заграбастати собі усю її повноту, а поділитися. Цей факт вельми оптимістичний, бо ж політикум досяг таки того дитячого віку, у якому пасочку можна обміняти на лопатку.
Щоправда, ложку дьогтю в неіснуючий коаліційний мед додав той факт, що кризу долати таки нікому. Ніхто не плекав особливих надій, що після змін до Конституції нею хтось таки займатиметься, але з черговим політичним загостренням ми втратили бодай надію на антикризову риторику. Наповнення бюджету немає, на показники ВВП не можна дивитися без суму, а можновладці продовжують думати, як гуртом відколошматити батька.
До речі, факту радощів з приводу провалу коаліційних перемовин Президент не приховував. Можна розділити з главою держави його захват, бо ж треба сподіватися, що Віктор Андрійович радів не самому політичному розбрату, а збереженню суспільної моральної цнотливості. Очевидно, в ті три години, поки Президент роздумував на зеленій галявині, де проходила його прес-конференція, він мав на увазі, що народ дурити не можна. Шкода – і це факт – що часом думки Віктора Ющенка втрачають сенс за формою.
Та з сенсом і формою все гаразд у Юлії Тимошенко. Приблизно на п’ятій хвилині її телезвернення, їй-Богу, хотілося повірити у все те, що вона говорила після блискучого «Пропало все!». Повірити і забути. Про економічний популізм, про реприватизації, про чудесні голосування за участі комуністів, навіть про спробу написати найбільш тоталітарну у світі Конституцію. Юлії Володимирівні все ще хочеться вірити, хоч – і це факт – її обіцянки-цяцянки дедалі менше викликають довіру.
А вона ой як знадобиться прем’єрці під час прямих президентських виборів. Бо ж її виборці, у більшості своїй бідні та малоосвічені, навряд чи робитимуть свій вбір, керуючись розумом. А «голосувати серцем» можна лише підсвідомо. Чи залишається Юлія Тимошенко уособленням української надії? І це запитання чи факт?
