Культурна реінкарнація
Тридцять років тому в центрі Парижа за проектом архітекторів Ричарда Роджерса та Ренцо Пьяно звели споруду в новомодному тоді стилі хай-тек. Це була конструкція зі скла, заліза й бетону, ущерть розцяцькована різнокольоровими комунікаційними трубами. Чудернацький витвір архітектури нарекли Центром Помпіду й розмістили в ньому художні експозиції. Так розпочав свою роботу найбільш авангардний музей сучасного мистецтва ХХ століття. Він «забив» на старосвітський канон щодо облаштування музейного простору лише в старовинних палацах і маєтках. Точніше, красномовно роз’яснив, що вишукані покої з колонами та ліпниною – це для Вермеєра та Рембрандта, а творіння Дюшана та Поллока потребують категорично іншого контексту – з бетоном та металевими балками. І тому величезні коробки виставкових залів Центру Помпіду – а-ля заводські цехи – постали чудовим обрамленням до творів представленого там сучасного мистецтва.
Але 2000 року британці змудрували ще цікавіше. Коли лондонська галерея Tate вирішила виокремити із загальної колекції твори митців ХХ століття, питання про витратне будівництво для цього нових хай-текових площ не стояло. Бо розгорнути експозицію вирішили у приміщенні старої лондонської електростанції. Швейцарські архітектори переобладнали її для виставкових потреб (зберігши при цьому первинний вигляд), і невдовзі турбінну залу та котельню електростанції заполонили твори сучасного мистецтва. Так постала найбільш авангардна галерея ХХІ століття – Tate Modern. Вона проголосила новий виставковий формат – експозицію модерного мистецтва на виробничих площах старих промзон та започаткувала на це світову моду.
За короткий час новітня тенденція проникла навіть на пострадянський простір і успішно стартувала в Москві. Піонером став московський Центр дизайну Artplay – він першим освоїв корпуси текстильної фабрики «Красная роза». Далі конгломерат галерей «АРТСтрелка» окупував гаражі шоколадної фабрики «Красный октябрь». Слідком за ними у старезному цегляному цеху оселився Державний центр сучасного мистецтва. Але наймасштабніший осередок модерного мистецтва в Москві постав у приміщеннях старого винзаводу. Саме там – у великому виносховищі, у коньячному чи вермутному цехах – відбуваються сьогодні найбільш знакові виставки та мистецькі акції російської столиці.
У Москві також можна побачити все найкраще з того, що народжується у творчих майстернях Києва. На хвилі патріотично-мистецької спраги ще можна чкурнути до Відня, Базеля чи Берліна і в тамтешніх музеях та галереях дозволити собі задоволення споглядати полотна сучасних українських митців. Але в українській столиці на подібне не розженешся. Більше того, Київ – єдиний з усіх європейських столиць не має музею сучасного мистецтва. У діючій експозиції Національного художнього музею частково представлені лише роботи митців 1920–1940-х років. А художні надбання всього подальшого періоду запаковані у сховищах. Безталанні шедеври мали побачити світ у новому корпусі музею, який кільканадцять років будували в центрі міста. Але минулого літа міська влада передала недобудовані культурні площі під площі офісно-торговельні й цим самим кинула в Лету всі надії на розширення мистецького простору в центрі столиці. Бо зрозуміло, що за нинішніх економічних негараздів грошей на нове музейне будівництво чекати марно, тим паче, що вся земля давно розпродана.
І можна було б із сумом опустити всі культурні вуха країни, коли б не знаття, як то воно у світі ведеться. А у світі, як було зазначено вище, ведеться економічно вигідно та історично шанобливо, коли музеям та галереям віддають приміщення старої промислової забудови. Із таких об’єктів у Києві збереглося декілька збудованих на межі ХХ століття пивоварних заводів, парових млинів і будівель старого водогону. Більшість із них уже давно недіючі й перебувають у запустінні. Почати культурну реінкарнацію можна було б, приміром, із парового млина Яновського, що на Набережно-Хрещатицькій. Ця елегантна п’ятиповерхова споруда у стилі модерн є пам’яткою інженерної архітектури й перебуває під охороною закону. Тим не менше, минулої осені якісь здичавілі інвестори зірвали з неї дах. І тепер вичікують, коли, озброївшись вердиктом «відновленню не підлягає», пам’ятку можна буде зрівняти із землею задля побудови на цьому місці чергового офісного монстра. Міністерство культури вкупі зі своїми пам’яткоохоронними звитяжцями – Кучеруком та Кухаренком – з цього приводу традиційно анічичирк. Хоча закон у ситуації такого безпардонного ставлення до об’єктів культурної спадщини вирішує проблему «примусовим відчуженням з мотивів суспільної необхідності». І, апелюючи до нього, державні пам’яткоохоронні інстанції можуть врятувати від знищення цю вишукану будівлю. А далі у повноваженнях Мінкультури – виступити з ініціативою щодо облаштування у старовинному млині фасонистого арт-центру.
Ще один історичний комплекс промислової архітектури на Набережному шосе – будови першого київського водогону. Упродовж багатьох років вони в запустінні, хоча зносити їх поки що не наважуються – як-не-як пам’ятка національного значення. То чому не віддати це митцям і, вдихнувши нове життя в поважні стіни, перетворити цим занедбану столичну набережну на богемний заповідник з галереями, дизайнерськими бутиками, клубами та кафе? Саме магічною силою мистецтва у збазареному нині Києві можна здійснити справжній прорив до світових культурних стандартів. Бо як би патетично не вмотивовували сьогодні будівництво у місті нових висотних комплексів і торговельних центрів, реалізація саме таких мистецьких проектів може повернути древньому граду шарм і стильність. І – головне – додати правдивості в означення «європейська столиця».
