Юрій Кононенко: «В Росії є «чорні списки» нев’їзних, і вони поновлюються»
До такої думки підштовхує інцидент, що стався нещодавно з заступником голови Об’єднання українців Росії Юрієм Кононенком. Днями йому відмовили у в’їзді на територію Росію, де він, незважаючи на наявність у нього українського паспорта, має право на проживання.
Це вже не перший подібний крок російської влади проти української діаспори в Росії. Зокрема, в квітні минулого року, після десяти років роботи, приміщення Українського освітнього центру під приводом відсутності дозволів було опечатано та закрито. За декілька місяців до закриття центру сумним передвісником цього став резонансний розгром активістами Євразійського союзу молоді виставки «Голодомор в Україні», що проходила тоді в центрі.
Крім того, вже притчею во язицех стала в Росії ситуація зі школами з українською мовою викладання. Як відомо, у північного сусіда, всупереч наріканню української діаспори, поки що не з’явилося жодної такої школи. Тим часом в Україні на кількість шкіл з російською мовою викладання нарікати не доводиться.
Про це та про інші проблеми життя українства в Росії в інтерв’ю «Главреду» розповів сам Юрій Кононенко.
У вас є якісь припущення про те, через що вас не пустили до Росії?
Припущення, звичайно, є. Це продовження історії з Українською бібліотекою ще з 2007 року. З 1988 року ми в Москві ініціювали її створення. Це був великий проект, який здійснювався усі ці 20 років за допомогою, звісно, України, інших бібліотек, видавництв, приватних осіб і органів державної влади Росії. У 20-30-х роках в Москві вже була Українська бібліотека, але в 1938 році її було ліквідовано. В 2006 році мер Москви Юрій Лужков виділив для бібліотеки нове приміщення. Її відкриття було дуже помпезним, були слова про дуже серйозну дружбу тощо. Проте буквально за декілька місяців після цього почалися незрозумілі події. Вони (місцева влада Москви. – Ред.) фактично «розгромили» бібліотеку. Вони не закривали її. Просто майже всіх українців, які створювали її та працювали там, «викинули». Це було не одномоментно, а в хитрий спосіб. Спочатку звільнили директора. На його місце призначили людину, яка взагалі не знає української мови. Тобто директором української бібліотеки стала людина, яка не знає української мови. З новим директором прийшли й нові працівники, які теж не знають української. Я працював там заввідділом. Тоді був великий резонанс у пресі, до якого підключились навіть наше посольство, МЗС і міністерство культури, але це нічого не дало. Фактично, цей «розгром» було здійснено.
Кажуть, в Росії є певні «чорні списки», до яких записують людей, які «наносят ущерб» Росії. Вам про це щось відомо?
Зрозуміло, що вони є. Але я ж не можу говорити про існування якихось списків. Я можу говорити лише про факти. Факт полягає у тому, що мені заборонено в’їзд до Росії. А я ж не можу знати, кому ще заборонено. Очевидно, що ці списки є. Думаю, ці списки поновлюються. Ви ж знаєте, як воно буває. Спочатку взаємно відмовляються від них, а потім вони знову з’являються.
Як ви взагалі плануєте повертатись додому в Москву?
Я взагалі не збираюсь туди повертатись. Коли усе це у 2007 році відбулося з бібліотекою, то я встав, зібрав речі і приїхав в Україну. І я там уже рік не був. У мене там дружина працює та донька, а нещодавно батьку виповнилось 75 років. Тобто туди я їхав просто на декілька днів на батьковий день народження. Все, що можна було там зробити, ми за 20 років зробили. Після того, як кардинально змінився режим та іншими стали пріоритети, то сенсу в цьому немає. Мені, звісно, легше, бо я громадянин України. А наша діаспора, звісно, перебуває у дуже складному становищі, бо з усіх позицій відбувається певний прес. Тому повертатись туди я не збираюсь, але це аж ніяк не означає, що я не повинен мати права туди поїхати взагалі.
Як плануєте вирішувати проблему?
А що я можу вирішити? Я звернувся до нашого МЗС і до посольства РФ у Києві. Оскільки я прожив у Росії 40 років, то мені добре відома уся ця система, особливо те, що відбувається зараз. Тому я не плекаю якихось ілюзій. Швидше за все, не буде жодної відповіді або буде загальна відповідь, мовляв, відповідно до такого-то закону в’їзд вам заборонено. Хіба щось зміниться, відбудеться потепління українсько-російських відносин, і вони (російська Влада. – Ред.) відмовляться від цих списків. Бо це було зроблено свідомо. Але ж це дурість несусвітня. Я просто, так би мовити, «тащусь» від своєї значущості для їхньої безпеки. Бо це неадекватні дії.
Чим Українська бібліотека в Москві так дошкулила російській владі? Чи не тим, що там була література, зокрема, про ОУН-УПА?
Там була різна література. В Росії у статті 8 закону про бібліотечну справу сказано, що цензура бібліотечних фондів забороняється. І коли ця бібліотека створювалася, то до певного часу на це взагалі ніхто не звертав уваги – УПА, то УПА. Мазепа, то Мазепа. Так само байдуже було до літератури про Петлюру та Бандеру. Оскільки в законі сказано, що цензура забороняється, то офіційно сказати про це не можна. Не можна прийти і сказати, що, на приклад, якась книжка непотрібна. Але за нашою інформацією (у цій бібліотеці ще залишилось двоє українців) ці книжки поступово зникають.
Як це «зникають»?
Їх просто списують. Тобто списують як стару, потріпану літературу. А під це можна підвести все що завгодно. У нас був унікальний газетний фонд. У кінці 2007 року новий директор повністю його знищив. Тобто людина не розуміє, для чого потрібні ці старі газети.
Як, за вашим спостереженням, змінилося становище українців у Росії протягом останніх років?
Десь до 2002-2003 років все було більш-менш нормально, тобто було так, як і раніше. В Росії зовсім інші підходи до нацменшин. Не такі, як у нас. Скажімо, в Україні існують російські школи, держава готує для них вчителів та друкує книжки. Тут в Україні також є російські театри. У Росії свого часу також були українські театри та школи. Всі їх було ліквідовано ще в 30-х роках. Тому, аби все це відтворити, потрібно не просто бажання людини. У Росії відсутність українських шкіл пояснюють тим, що українці не хочуть у них навчатися. З одного боку, це правильно. А з іншого – як вони захочуть там навчатися, якщо їх там нема взагалі?
Чи існує попит на такі школи з боку діаспори?
Існує система недільних шкіл, в 9 школах в Башкортостані вивчається українська мова. Тобто попит існує. Але тут неадекватні підходи. Сама держава повинна робити деякі кроки для того, щоб відновити цю систему. Звичайно, що в теперішніх умовах вони не хочуть і не будуть робити цього. Тобто підтримка держави є мінімальною. Дають якісь гроші на фестивалі та конкурси, та й то дуже рідко і лише на місцевому рівні. Російська влада не зацікавлена у відкритті українських шкіл. Для них це прагнення взагалі незрозуміле. Для них, наприклад, зрозуміло, що скажімо, є Республіка Татарстан. Тому там є початкові школи з татарською мовою викладання, бо це окрема автономна республіка. Тепер через перманентну кризу в українсько-російських відносинах російські ЗМІ здебільшого негативно подають інформацію про Україну і, відповідно, це впливає на людей.
Чи є зараз політичні переслідування українців у Росії?
Тут як сказати. Щоб стверджувати це, потрібно мати факти. З 2002 року було вбито трьох наших активістів. Але підвести під це національні причини важко.
А як щодо закриття Українського центру в Москві?
Його було закрито під приводом неправильно оформлених документів та малої кількості відвідувачів. Але все це вилами по воді писано. Тобто російська влада діє таким методом. Вони (російська Влада. – Ред.) фактично унеможливлюють цю діяльність.
Під час газової війни між Києвом та Москвою в січні цього року в російських ЗМІ проскочила інформація про те, що в одній з московських шкіл начебто побили сина українського дипломата саме через те, що його країна, мовляв, крала російський газ. Скажіть, чи в Росії останнім часом змінилося ставлення до українців на неформальному рівні?
Українця сприймають не так, як, скажімо, вірмен чи азербайджанців. Ці люди у взагалі страшному становищі. А в українців явних ознак походження нема. Тим більше, наші люди, на жаль, схильні до інтеграції аж до цілковитої відмови від своєї ідентичності. На національному ґрунті в побутовому плані ворожості щодо українців не спостерігалось і, гадаю, не спостерігається. Однак загальна атмосфера є ненормальною.
