Східне позерство ЄС
Першого, кажуть, вивела із рівноваги зустріч з вірменським колегою Сержом Саркісяном, причина роздратування другого залишилась невідомою: він кулею пронісся повз натовп журналістів на підходах до конгрес-центру, де відбувався саміт, ігноруючи шквал викриків «Mister President».
Натомість Віктор Ющенко демонстрував цілковите задоволення тим, що відбувається в чеській столиці. Причому робив це настільки природньо, начебто зовсім не в Києві відверто натякали євросоюзівським колегам, що жодної додаткової вартості в «Східному партнерстві» для України немає, однак є небезпека, що деякі країни ЄС спробують за рахунок нового формату приборкати євроінтеграційні настрої Києва. Адже на фоні п’ятірки інших новоспечених партнерів – Молдови, Азербайджану, Вірменії, Грузії та Білорусі – Україна у своїх домовленостях з ЄС просунулась достатньо далеко. Що на вчорашньому брифінгу визнала і єврокомісар Беніта Ферреро-Вальднер. А те, наскільки у східних партнерів різні інтереси, підтвердила підготовка спільної декларації саміту. Як розповіли «Главреду» безпосередні учасники процесу, було надзвичайно цікаво спостерігати за тим, як азербайджанці й грузини вважали за необхідне вписати пункт про повагу до територіальної цілісності, а вірмени – про право націй на самовизначення.
Віктор Ющенко виглядав настільки задоволено, що начебто й не в українській столиці пробували переконати Євросоюз, що якщо він вже й налаштований запускати нову ініціативу, то вона має щонайменше носити назву «Східно-європейське партнерство», бо інакше в східні партнери можна записати й Китай. Проте, вже стало майже традицією, що як тільки мова заходить про ідентификацію сусідніх країн (особливо бажаючих, як Україна, поповнити в майбутньому євросоюзівські лави), на горизонті з’являються старожили Євросоюзу на кшталт Німеччини та Нідерландів і пильнують, аби епітет «європейський» вживався виключно у правильному, на їх погляд, контексті. Так, подейкують в Празі, було і цього разу: запропонована Україною назва була відкинута. Щоправда, словосполучення «східно-європейські партнери» з’явилось в остаточному варіанті самого тесту підсумкової декларації, але це, швидше, регрес, а не прогрес, оскільки в передостанньому проекті спильного документу країні-партнери були названі «європейськими країнами». Кажуть, що з остаточним варіантом тексту знову ж таки «попрацювали» німці з голландцями, аби в жодної з країн «шістки» не закралось враження, що визнання їх європейськими саме по собі дає право претендувати на членство в ЄС.
Тим не менше, в Празі Ющенко робив вигляд, начебто «Східного партнерства» якраз і не вистачало Києву для повного євроінтеграційного щастя. Що ж конкретно дасть нова ініціатива Україні, «Главред» поцікавився у Президента, як тільки той прибув на саміт. Віктор Андрійович спробував коротко пояснити:
- Можливо, я бачу один із перших документів, до якого немає жодних серйозних претензій з української сторони. Починаючи від генеральної мети... А головна мета цієї платформи - це політична асоціація і економічна інтеграція в рамках Європейського Cоюзу. Є 5 тематик, в рамках яких буде розвиватися весь проект серед країн-учасниць. Є належне фінансування. Іншими словами, це дорожня карта для наших відносин і дуже добре, що Єврокомісія побачила необхідність окремого спілкування з країнами Cхідної Європи.
Настрій українського Президента мав би сподобатись його євросоюзівським колегам хоча б тому, що без бажання Києва брати участь у «Східному партнерстві» останнього просто не було б сенсу запускати взагалі, однак, насправді, не Україна була головним об»єктом уваги в Празі. Таким об»єктом була Білорусь. І нічого дивного в тому, що як тільки Віктор Андрійович закінчив розхвалювати «Східне партнерство», його відразу ж запитали, чи не шкодує він, що на саміті немає Лукашенка. Президента, було видно, це питання заскочило зненацька, проте писля короткої паузи він все ж зізнався:
- Чесно кажучи, шкодую, бо я переконаний, що Білорусь повинна бути в європейських процесах. Місце і роль Білорусі дуже важливе і дуже потрібне. Я, до речі, сьогодні про це говорив з Ферреро-Вальднер, візит якої (в Мінськ – Ред.) було відкладено. Сподіваюся, що це спілкування буде активізовано.
Про відсутність Лукашенка жалкував не лише Ющенко, а й багаточисленні європейські журналісти, які приїхали, як вони самі зізнавались, «заради бацьки» (хоча білоруському президенту чехи начебто акуратно натякнули, що Білорусь має представляти не він особисто, але ніхто не виключав можливих сюрпризів), й білоруська діаспора в Європі, яка влаштувала перед місцем проведення саміту міні-маніфестацію з плакатами на кшталт «Ні лукашизму в Європі!» і «Хто відповість за політв”язнів?». Можливо, шкодували й самі організатори події – якби Лукашенко таки завітав, їм би, можливо, було значно легше пояснити відсутність президентів Саркозі, Качиньського, чи прем’єр-міністрів Брауна і Берлусконі: не всі європейські лідери готові наразі подати руку «останньому диктатору Європи». А так в Празі дізнались, що для Берлусконі на даний момент важливіший процес розлучення з дружиною (саме так він офіційно аргументував свою неспроможність відвідати весняну Прагу). Що французький президент, швидше за все, своєю непоявою «відплатив» чеському прем’єр-міністру Чехії Тополанеку за відсутність останнього торік на інаугураційному саміті головного на даний момент зовнішньополітичного дітища Франції – Середземноморського союзу. І що за офіційним і напрочуд благородним поясненням канцелярії Президента Качиньського – мовляв, на саміті «Східного партнерства» Польщу має представляти уряд, який безпосередньо опікувався цією ініціативою – насправді було приховане небажання польського президента залишати хвору маму, котра якраз перебуває в лікарні, і яку він начебто щодня провідує в обов’язковому порядку. Не з’явився у чеській столиці й жоден з традиційних адвокатів України – президентів країн Балтії. Начебто з поважних причин. Таких, як, наприклад, візит іспанського короля до Литви та його зустріч з найбільшим «балтійським» другом Віктора Ющенка Валдасом Адамкусом.
Зрештою, Прагу відвідали лише чотири президенти та сімнадцять прем’єр-міністрів. Ця статистика настільки жваво обговорювалась в кулуарах саміту, що навіть на підсумковій прес-конфереції добра половина питань до чеського прем’єр-міністра Мірека Тополанека так чи інакше стосувалась саме не найбільш репрезентативного складу учасників.
І якщо ще перший закид з цього приводу прем”єр Чехії витримав з достоїнством, то другий викликав у нього досить нервову реакцію: Тополанек назвав таке питання «дещо образливим» й почав поіменно перераховувати всіх, хто приїхав запускати «Східне партнерство». Поведінку Мірека Тополанека можна було зрозуміти: вчорашній саміт мав стати ключовою подією не тільки чеського президенства в ЄС, але й чеського президентства за його прем’єрства: із сьогоднішнього дня функції глави тамтешнього уряду починає виконувати інша людина, а саме Ян Фішер. Все, нагадаємо, через чеський парламент, котрий, незважаючи на головування Чехії в ЄС, одним махом відправив прем’єра у відставку за те, що той начебто недостатньо добре боровся з проявами фінансової кризи в країні.
Взагалі, політична турбулентність на момент саміту в Чехії досягла таких масштабів, що один з тамтешніх дипломатів, який добре знається і на українських політичних реаліях, в розмові з автором цих рядків чесно зізнався: «Навіть не знаю, кого зараз трясе більше – Чехію чи Україну». Отож, той факт, що «Східне партнерство» запускалось саме в Празі, певною мірою символічний: кому, як не чехам, розуміти, що відбувається в інших політично нестабільних молодих демократіях. І не дивно, що й самі чехи, не втомлюючись, повторювали: «У 89-році ми й подумати не могли, що через двадцять років комуністична Чехія на правах головуючого в Євросоюзі буде запускати програму для інших посткомуністичних країн».
Символічною була й присутність Ангели Меркель, яка на початку заходу виглядала дещо розгубленою, проте вже досить швидко про щось мило щебетала з віце-прем’єром Білорусі Семашком (Віктор Ющенко, натомість, постійно провадив бесіди з присутніми на саміті представниками ГУАМу - Міхеїлом Саакашвілі та Ільхамом Алієвим). Чеські організатори не приховували свого задоволення з того, що канцлер Німеччини відразу дала зрозуміти: на її участь в заході вони можуть розраховувати.
Така зацікавленість Німеччини пояснюється кількома причинами. Зокрема тим, що Німеччина вважає «Східне партнерство» найбільш адекватною на сьогодні формулою взаємодії між ЄС та такими країнами, як Україна чи Грузія, а канцлер з амбіціями лідера якщо не західного, то європейського світу просто зобов’язана щось протиставити створеному Францією Середземноморському Союзу, а відповідно, й претензіям на аналогічне лідерство Саркозі.
У той же час, Німеччина в будь-який момент може дати зрозуміти: вона підтримала цю ініціативу, але не ініціювала її. Отож, якщо СП реально не запрацює, потрібно буде спитати в його безпосередніх авторів. Тобто, Польщі та Швеції. А конкретно - міністрів закордонних справ Радослава Сікорського та Карла Більдта. Хоча насправді, стверджують наші поважні польські співрозмовники, ідея виокремити східних сусідів Євросоюзу від південних народилась в польському МЗС ще коли його очолювала Анна Фотига та її заступник Павел Коваль. У Варшаві подейкують, що саме останній разом з тодішнім керівником впливового у Польщі Центру східних студій Яцеком Чіхоцьким виносили цей проект кнцептуально, перш ніж він потрапив до рук Радослава Сікорського.
Польща, яка на той момент сама ледве освоїлась в Євросоюзі, вирішила подбати про опікунство Брюсселя для своїх східних сусідів з кількох міркувань. По-перше, вона, на відміну від деяких інших новичків ЄС прекрасно розуміла, що кожна країна, яка хоче бути важливою та корисною в Євросоюзі, повинна мати свою вузьку спеціалізацію. Варшава мала намір бути головною по Сходу. Точніше, вона бажала бути головною по Україні, але трохи згодом стало зрозуміло, що її постійні клопотання про неблагонадійний в інтеграційному плані Київ викликає у старих країн-членів щораз більше роздратування лише тому, «що знову про Україну говорять поляки». Отож, потрібно було взяти в компаньони того, хто таких роздратувань не викликав, а саму Україну «подати» Євросоюзу під іншою обгорткою. Такою обгорткою стало «Східне партнерство», а таким компаньоном - Швеція, яка вже давно намагалась офіційно засвідчити свою євроінтеграційну підтримку Києву, але її перша серйозна спроба зробити це виявилась не досить вдалою. Йдеться про ініційовану шведами разом з британцями політику сусідства, в яку, за наміром Стокгольму та Лондону, насправді мали входити якраз сусідні країни ЄС на Сході – Україна, Молдова та Білорусь. Тобто, своєрідне Східне партнерство наші північноєвропейські друзі винесли на порядок денний ще 7 років тому. Але лише східним завадила йому стати Франція: президент Ширак і компанія наполягли на приєднанні до цієї ініціативи ще й південних сусідів ЄС і благі сподівання Швеції на більше ангажування Євросоюзу в справи України трансформувались у недолугу Європейську політику сусідства.
Звісно, зіграв на руку «Східному партнерству» й особистий фактор. Обидва міністри закордонних справ – Радек Сікорські та Карл Більдт – дипломати з претензіями на міжнародну кар’єру. Зрозуміло, що вдало запущений проект Східного партнерства зможе принести їм у майбутньому додаткові дивіденди. І якщо Сікорські після невдалої проби на генсека НАТО, швидше за все зробить деяку паузу в тому, що стосується виходу на велику політичну арену, то Карл Більдт вже за результатами цьогорічних євросозівських виборів претендує обійняти місце Хав’єра Солани. Тим паче, якщо історія з ратіфикацією Лісабонського договору ЄС закінчиться успішно, то йтиметься вже про посаду міністра закордонних справ Євросоюзу. Міністра, який би ідеально влаштував і Україну.
Однак, це питання майбутнього. Питання сьогоднішнього дня, які так чи інакше витали в залі та кулуарах празької зустрічі, звучать дещо інакше. А саме:
- Чи дійсно в Євросоюзі мають намір в своєму діалозі з шістьма пострадянськими країнами опиратись передусім на двосторонній діалог, а не на «Східне партнерство»?
- Чи дійсно ЄС та «шістка» зможуть стати партнерами, або ж Євросоюз виходитиме виключно з власних интересів у регіоні?
- Чи вдасться зламати дисбаланс у фінансуванні між східними та південними сусідами ЄС, яких опікує Франція?
- Наскільки серйозно націлена вставляти палки в колеса цій ініціативі Росія, і чи є неприїзд до Праги молдавського президента Вороніна початком такої кампанії?
- І чи відступить Євросоюз під тиском Росії в енергетичній співпраці з країнами партнерами по невигідних для Москви проектах, як-то Одеса-Броди-Гданьськ, тим самим підриваючи одну з ключових платформ «Східного партнерства» - енергетичну?
- Чи не загальмується діалог про безвізовий режим з огляду на ті ж вибори в Німеччині і очевидний у Празі відкат ЄС у візовому питанні для країн-партнерів? (Наскільки нам відомо, останнім часом Німеччина та Франція почали жорсткіше поводити себе з українцями в цьому питанні).
- Чи варто вважати одним з ключовим висновків празького саміту те, що вперше пострадянські країни (включно з Вірменією та Білоруссю) продемонстрували: вони здатні взаємодіяти з ЄС без традиційної оглядки на Кремль?
Проте, це був лише інаугураційний саміт, реальна робота попереду.
AJnj^ Vbrjkf Kfpfhtyrj
