Україна стає лідером. Чи надовго?
Україну вже називають лідером у виконанні цієї ініціативи. Щоправда, Київ має всі шанси завалити свою лідерську роль.
У рамках нової ініціативи ЄС збирається співпрацювати більш тісно з шістьома країнами – Україною, Білоруссю, Азербайджаном, Вірменією, Грузією та Молдовою. «Східне партнерство» - це програма, з допомогою якої Євросоюз збирається допомогти своїм сусідам наблизитися до європейських стандартів. Брюссель, таким чином, переслідує не лише філантропічні цілі: для ЄС вигідно на своєму кордоні мати стабільні процвітаючі демократії. Брюссель прискорив започаткування «Східного партнерства» після минулорічної війни Росії проти Грузії.
Хоча самі єврочиновники наголошують: новий формат партнерства не спрямований проти Росії. Це і правда, і не зовсім. Правда – тому що саме війна в Грузії змусила європейців більш серйозно поставитися до нового виду партнерства. Єесівські дипломати визнають, що зазвичай запуск будь-якої ініціативи в ЄС вимагає більше часу. Саме російські воєнні дії і змусили Євросоюз бути більш активними при підтримці своїх сусідів. Але чи можна назвати підтримку України чи Грузії антиросійською діяльністю? Певно, ні. ЄС хоче всього лише посприяти зростанню рівня життя українців, молдаван чи вірмен.
Що ж конкретно передбачає «Східне партнерство»? Насамперед, країни, які війдуть до цього простору, зможуть підготувати з Євросоюзом нові угоди про асоціацію. У свою чергу, в цих угодах йтиметься про створення зони вільної торгівлі. Крім того, ЄС обіцяє лібералізацію візового режиму зі своїми східними партнерами.
І до чого тут лідерство України? Усе дуже просто. Якщо інші країни, які входять до «Східного партнерства», лише почнуть вести переговори про згадані питання, то Україна вже їх або ж веде, або вони давно закінчилися.
Приміром, якщо говорити про лібералізацію візового режиму, то угода між Україною і ЄС про спрощений візовий режим діє ще з минулого року. Можна нарікати на те, що вона діє не бездоганно – але ж діє. І кількість відмов для українських громадян, які воліють поїхати до ЄС, зменшилася. Фактично половина із прохачів шенгенських віз отримують їх безкоштовно. Більше того – Україна і ЄС уже розпочали переговори про безвізовий режим. Про все це білоруси чи вірмени можуть поки що лишень мріяти.
Певних успіхів досягнула Україна і на переговорах про асоційовану угоду. Президент Віктор Ющенко переконаний, що восени він зможе поставити свій підпис під цим документом. Хоча європейські дипломати, із якими бесідував «Главред», не радять йому цього робити так швидко. Річ у тім, що складовою частиною цієї угоди є розділ про створення зони вільної торгівлі. Ці переговори вимагають особливо кропіткої роботи: від цього залежатиме захист нашого товаровиробника як на українському, так і на єесівському ринках. Швидкість у цій ситуації – не запорука успіху. Хоча, звісно, Віктору Андрійовичу важливо піти на вибори з бодай якимись досягненнями на євроінтеграційному напрямку. У цьому випадку, утім, важливо не забувати про одну річ: чи пройде така угода ратифікацію в парламенті, якщо виконання цього документа може вдарити по інтересам того чи іншого підприємства (читай – по інтересам того чи іншого депутата)... Слід враховувати і те, що встановлення конкретної дати грає на руку ЄС, який, звісно, відстоює інтереси своїх виробників. Мовляв: це ви зацікавлені в швидкій підготовці документа, а тому і підписуйте те, що ми пропонуємо – інакше переговори затягнуться і Президент по голівці вас не погладить.
Утім, усе це тонкощі переговорів. І ці тонкощі можна корегувати. Головне ж, що Україна суттєво просунулася в своїй співпраці з ЄС. За великим рахунком, Києву не особливо і потрібне «Східне партнерство». Україна уже досягла або перебуває на шляху досягнення всього того, що ЄС і пропонує східним партнерам.
ЄС насправді розраховує на Україну у цій програмі. Недарма президент Європарламенту Ганс-Герт Поттерінг, виступаючи в Верховній Раді, наголошував: «Я твердо впевнений в тому, що Україна з її розміром, з її стратегічною важливістю буде позитивним лідером серед східних країн, активно і конструктивно прийматиме участь у виконанні цієї нової ініціативи, нової політики». Адже фактично йдеться про те, що Київ зможе ділитися досвідом своїх переговорів з іншими країнами. Таким чином, ЄС полегшить собі життя – не доведеться іншим східним країнам пояснювати що і як робити; це може зробити Україна.
Українські дипломати ще торік почали співпрацювати з іншими учасниками в рамках «Східного партнерства». На сьогодні відбулося декілька таких зустрічей на різних рівнях: і в Києві, і в Тбілісі, і в Брюсселі... Україна фактично є координатором серед шістки східних партнерів ЄС.
Інша справа – чи зможе Київ впоратися зі своєю місією. Постійні внутрішньополітичні суперечки послаблюють вагу України в регіоні. Чи буде прислухатися, приміром, Олександр Лукашенко до Віктора Ющенка, який не має підтримки ні в парламенті, ні у населення? Україна вже одного разу намагалася стати регіональним лідером – після Помаранчевої революції: і коли намагалася вдихнути життя в ГУАМ, і коли пропонувала «План Ющенка» для придністровського врегулювання... Проте чим все це закінчилося?
Є і більш банальні причини, чому може провалитися лідерська роль України. Йдеться про брак коштів у МЗС. Уже давно не секрет, що українським дипломатам катастрофічно бракує грошей на здійснення візитів. Грузинські дипломати розповідають, що вони були дуже вражені, коли Україна не могла віднайти грошей для поїздки своїх представників на одну зустріч у Тбілісі якраз із приводу «Східного партнерства». Грузини навіть почали побоюватися: а чи не є це якимось політичним сигналом?
Утім, у ЄС сповнені надій, що «Східне партнерство» все-таки буде успішним. Щоправда, проти цієї ініціативи вже виступила Росія. Конкретних причин своєї позиції Москва не називає. Усе зводиться лишень до того, аби ЄС не розповсюдив свою підтримку на сферу впливу Росії. Можна припустити, що з Москви чинитиметься шалений тиск, аби «Східне партнерство» зазнало поразки. Хоча Росії можуть допомогти і самі країни-учасниці ініціативи своєю бездіяльністю...
Андрій Веселовський: «Треба робити все для того, щоби нас і надалі називали лідером»
Тож, чи справиться Україна зі своєю лідерською роллю в «Східному партнерстві»? Із цим запитанням «Главред» звернувся до Представника України при Європейському Союзі Андрія Веселовського.
Таке поняття, як лідерська роль, не фіксується в жодних документах. І це правильно. Тому що кожна країна в «Східному партнерстві» має свою цінність і свій особливий вимір. «Східне партнерство» зможе мати успіх лише тоді, коли це партнерство буде партнерством шести країн, а не домінацією якоїсь однієї держави. Більша і глибша розвинутість відносин між Україною і ЄС склалася історично. І це дуже добре, що інші можуть брати приклад (із України. – Ред.), якщо вони хочуть. Тому я би тут говорив про домовленість рівних країн.
Але те, що ми маємо більші успіхи, робить нас в ряді випадків природним зразком для наслідування і ми, звичайно, готові ділитися цими здобутками із рештою країн «Східного партнерства». Проте так само ми можемо дечому повчитися і в них, що ми будемо з задоволенням робити.
Чи впорається Україна? Це питання не має відношення до «Східного партнерства». Воно має відношення винятково до нашої діяльності всередині країни. У нас є багато сфер співробітнцитва з Євросоюзом, в яких ми з рівня співробітництва виходимо на рівень асоціації. Це і транспорт, і юридичні питання, і візова сфера і т.д. Якщо ми будемо їх динамічно рухати силами наших міністерств і відомств, силами громадянського суспільства, то автоматично ми будемо залишатися лідером. Якщо ми зупинимося, то інші нас обженуть.
Україна зараз веде переговори з ЄС щодо підписання угоди про асоціацію і про безвізовий режим. Наскільки ці переговори успішні?
Переговірний процес по угоді про асоціацію просувається дуже добре, він успішний. Ця угода матиме чотири складові, чотири важливі розділи. У двох перших – політичні, безпекові питання і свобода і безпека. У нас дуже високий відсоток тексту уже узгоджено. Непогано ми просунулися в сфері секторального співробітництва. Найскладнішим і найбільш, я би сказав, важливим на цьому етапі є четверта частина цієї угоди – про зону вільної торгівлі. Обговорювати цю тему ми почали пізніше, що було пов’язано з нашим вступом до СОТ. Тому тут є певне відставання, але зараз, успішно пройшовши перші три розділи, ми змогли сконцентруватися на цьому четвертому. Тому я дивлюся оптимістично на якість і швидкість того процесу.
Щодо безвізового режиму. У нас на цьому етапі відбувається допереговорний період. У чотирьох робочих групах ми встановлюємо ті елементами, які потрібно виконати країні, що претендує на безвізовий режим із ЄС. Дві робочі групи вже провели свої засідання, і отже, зробили свою оцінку. Ще дві робочі групи зустрічаються через тиждень. Після цього приймається рішення, що саме потрібно Україні виконати для безвізового режиму. Це рішення має бути затверджено в червні. Якщо воно буде позитивним, а ми все для цього робимо, то Україна отримає щось на зразок плану дій, дорожної карти – що потрібно робити всередині держави для отримання безвізового режиму. Безперечно, ЄС буде сприяти здійсненню цих кроків. Якщо будемо рухатися швидше цією дорожною картою, якщо не будемо плутати по дорозі, не будемо давати двозначних сигналів, то я би не говорив, що це далека перспектива.
А як складається співпраця України з іншими п’ятьма партнерами по «Східному партнерству»? Чи немає з їхнього боку, скажімо так, ревнощів до України? Оскільки, хоч ви це і скромно заперечуєте, Україну все одно називають лідером у групі цих держав...
Справа не в тім, що я це заперечую, якщо вже говорити про мене особисто. Я не дуже люблю цей термін «лідер». Цей термін повинні використовувати інші, а не ти сам. Чим більше ти використовуєш термін «лідер», тим більше ти викликаєш сумніви у своїх партнерів – а хто ж вони такі? Я би цього уникав. Те, що нас визнають лідером, дуже добре, приємно. Не звертаючись до цього терміну, треба робити все для того, щоби нас і надалі так називали. Чи є ревнощі? Ні, ревнощів немає – відповім абсолютно твердо. У якоїсь окремої людини, у окремого бюрократа це може бути в душі, але ніколи на жодному переговорному рівні, на жодних формальних чи неформальних зустрічах таке не виявлялося. Інше питання, що кожна країна має свою стратегію і в рамках такої стратегії країна може мати пріоритети, які необов’язково збігаються з нашими. Але це природно, країни різні.
Наскільки нам відомо, Україна вже намагалася координувати свою співпрацю з іншими п’ятьма країнами «Східного партнерства», навіть не чекаючи празького саміту?
Так, ми постійно це робимо, на всіх можливих рівнях. Перша зустріч, власне, відбулася, як тільки пролунала тема «Східного партнерства» - одразу тут у Брюсселі зустрілися посли наших шести держав і ми проговорили в основному, чого ми можемо очікувати від ЄС і що ми плануємо отримати від ЄС. А далі відбулося ряд зустрічей і на рівні директорів департаментів, і на рівні заступників міністра, до речі, в Києві. Цю тактику так само застосовує і ЄС: час від часу представники Єврокомісії, Європарламенту зустрічаються з представниками шістьох країн. До речі, тиждень тому одна з політичних груп Європарламенту проводила такі переговори. Ці групи в Європарламенті навіть змагаються між собою за проведення зустрічей із нами. Під час таких зустрічей вони представляють інтереси своєї політичної сили і намагаються, скажімо так, підняти свій авторитет. Це теж дуже приємно. Тобто у нас іде і ділове співробітництво між нами шістьма, і між шістьма країнами й окремими частинами чи центрами впливу в Євросоюзі.
Як Україна ставиться до приїзду Лукашенка на саміт у Празі? Існує дуже багато думок із цього приводу: аж до того, що нібито в ЄС є розкол...
Я би не сказав, що є поділ в ЄС щодо того, як до цього ставитися. Як ставляться в Україні? Мабуть, не мені про це говорити з Брюсселя... Але скажу інше, нещодавно міністр закордонних справ головуючої в ЄС Чехії Карл Шварценберг відвідав Мінськ, вручив запрошення на саміт і мав розмову з Президентом Лукашенком. Після цього білоруська сторона абсолютно чітко заявила, що вона ухвалить рішення, хто приїде. Шварценберг не заперечив. Отже, я думаю, що довкола цього питання занадто багато накручено. Я би сказав, що ми починаємо надто багато займатися формою, забуваючи про суть. Жоден Президент чи прем’єр-міністр чи яка б то не була особа не бере участь в «Східному партнерстві». У ньому бере участь країна. Якщо ми виходимо з цього, то знімається і питання – чи хтось приїде чи не приїде.
Але чи є офіційна позиція України щодо цього питання?
Кожна країна сама визначає рівень своєї присутності.
Чи є припущення, чому Росія жорстко відреагувала на «Східне партнерство»?
Мені складно сказати це за Російську Федерацію. Єдине, що можу сказати: ми вкрай розчаровані таким негативним ставленням. Ми не знаходимо пояснень, а їх сама російська сторона не дає. Отже, це питання провисає в повітрі.
Тобто для України позиція Росії була і неочікуваною, і незрозумілою?
Незрозумілою.
А очікуваною була?
Очікуваною для кого? Давайте запитаємо у керівництва МЗС: чекали цього чи ні? Якщо ви говорите про офіційну позицію країни, то вона з самого початку була чіткою в цьому плані. «Східне партнерство» - це виклик для шести держав, чи можуть вони кожна в тій мірі, в якій вона хоче, наблизити свої суспільства до європейських стандартів і створити на цьому просторі шести держав зону стабільності і передбачуваності – як в економіці, в політиці, так і в безпеці. Декотрі з них хочуть іти настільки далеко, щоби стати членами ЄС. «Східне партнерство» цього не заперечує і дає на це право. Яка мала б бути реакція сусідніх держав? Мені здається, якщо на твоїх кордонах створюється передбачуване, більш демократичне, збалансоване, краще організоване і правове суспільство, то це твоя вигода. До речі, інший великий сусід, Туреччина, прореагувала саме так. Тому очікувати на негативну реакцію РФ не було жодних підстав. Хтось міг гадати, вгадувати: як вони до цього поставляться? Але логічних підстав немає. Росія до цього часу не пояснила, чому висловила своє «ні».
