«Горобці співають ахінею», або Кому потрібен День книги?
Один з Капранових – вони настільки однакові, що немає сенсу їх розрізняти, – хитро мружиться і щось втовкмачує журналістам на честь Всесвітнього дня книги. «Їх» - значить, політиків. Чомусь усі хочуть примусити державних мужів і жон зануритися в мудровані вихиляси художніх текстів. Причому – зазначимо – що саме повинні читати політики, не озвучується. Певно, письменницька «братія» ще й сама достоту не визначилась зі списком. Себе, улюблених, ставити до нього, певно, соромно, а іншим – зась!
14 років тому ЮНЕСКО прийняла рішення відзначати 23 квітня Всесвітній день книги та авторського права. Мотивація головної культурно-освітньої організації світу була доволі стихійна: мовляв, у цей день померло (!) чи не найбільше письменників. Отже, хай буде свято! Що ж, свято у день смерті – таке визначення чи не найкраще пасує до теперешніх святкувань, улаштованих «капрановим панством». Звелося все до автопробігу на чолі з уже добре відомим киянам зеленим «запорожцем». Стартували письмаки з Контрактового майдану, де щойно відкрилась нова книгарня – «Могилянська». Фінішували за адресою Хрещатик, 26, де колись розташовувалась чудова книгарня «Мистецтво». Сконалу кілька років тому книгарню вшанували квітами.
Справді, Україна досі не святкує День книги на офіційному рівні. А якби й святкувала – то чи є для того привід? І так небагатий асортимент українських видавництв через кризу скоротився настільки, що його ніяково навіть «куцим» назвати. Частка україномовної книжки на українському книжковому ринку до кризи ледь дотягувала до 30% (це притому, що за радянських часів, коли, як зараз навчають у школі, Україну «гнобили», цей показник ніколи не спускався нижче 40%), а тепер навряд чи стане більшим. Адже, за даними опитування видавців, проведеного Українською асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів у лютому 2009 року, більшість видавництв пішли шляхом скорочення як кількості нових назв, так і середнього накладу. Середні показники цих скорочень складають відповідно 60-65% за назвами і 48-50% за накладами. Тобто удвічі.
На цьому тлі більш ніж дивним видається намагання учасників прес-конференції «Вплив кризи на книжковий ринок України: зміни, тенденції, перспективи» довести: не все так погано, навіть навпаки – все окей! Головний аргумент: «українська книжкова галузь має унікальний шанс усунути свого основого конкурента на власному ринку – російські видавництва». Присутній на заході росіянин Ігор Степурін, директор видавничого дому «Самміт-Книга», скептично посміхався. В Україні не звикли вживати ринкових термінів; «усунути» – слово з бандитського лексикону, яке жваво підхопила медійна громада. Звичайно, російські видавництва і видавці – головні конкуренти вітчизняного видавничого простору. Так, їхнє нахабство часом вражає; але де ж наша коректність, панове!? Для того, щоб, нарешті, «усунути», ми користуємось з кризи, а не з прийнятих законів і не з державного сприяння українській видавничій галузі. Адже (може, ви не в курсі?) Українська Держава цього року на культуру ні копійчини не виділила. І розпіарену програму «Українська Книга» скоротила удвічі. І такого виразу, як «стратегічні видання», ні на Банковій, ні на Грушевського, ні на Прорізній не чули (тим часом, у Німеччині держава щороку замовляє близько 700 найменувань книжок, у Росії – близько 1000). Але «усувати» - це ж не будувати!
Існує думка – її останнім часом доводилось чути неодноразово: мовляв, нащо виділяти на культуру кошти? Адже все одно вони підуть не на добрі й корисні справи, а на добробут окремого навколокультурного панства. Справді, бюджет у нас здебільшого розглядають як (пам’ятаєте відомий анекдот?) шафку, звідки можна безкарно брати кошти – і не повертати, ніби забуваючи. Так чинять майже всі. Але ж це не означає, що треба покинути культуру напризволяще! Варто змінювати систему, ретельніше стежити, жорсткіше карати; адже література справді є стратегічно значущою галуззю. Вона виховує, змінює громадську думку, карбує імідж держави, підносить її авторитет в очах сусідів.
Але хто і що виховує у нас? На Контрактовій взяти участь у автопробігу зібралися різні письменники – талановиті і не дуже. Коли читав вірші один з лауреатів Шевченківської премії, почувся такий рядок: «Горобці співають ахінею…» Вразило, по-перше, те, що автор такого рядка, лауреат найпрестижнішої премії, а по-друге те, наскільки влучно ці кілька слів характеризують дійство. Справді, ахінея. Узагалі, як не дивно, перехожі на «мітинг» уваги не звертали; цікавились хіба зеленим «запорожцем» Капранових. Купка студентів Могиляки гаряче сперечалися, скільки може коштувати таке авто. Інші, хльостаючи пиво, хвацько підтанцьовували в такт бравурним ритмам, що линули з встановлених на «запорожці» колонок. Отже, думок про книжку і літературу акція не викликала.
Чому? Тут можна робити різні припущення. Халепа, що до розумних піар-акцій в Україні ніколи не долучаються справді вартісні автори, яких читають розумні читачі, спроможні на активні дії в напрямі розбудови інтелектуального простору. Ні заявленої у прес-релізі Марії Матіос, ні Валерія Шевчука, ні Василя Герасим’юка, ні Іздрика, ні Василя Шкляра, ні Володимира Єшкілєва серед учасників видно не було. І, певно, ми їх не побачимо ніколи. А ось Антон Санченко явно почувався не у своїй тарілці. Зрозуміло, чому – адже більшість присутніх журналістів, напевне, книжок його не читали і не прочитають ніколи.
Українська літературна громада, навіть створюючи якийсь «інтелектуальний» проект, не може вилізти з попси і заговорити серйозною мовою. От, скажімо, амбітний і вартий схвалення проект «ЛітАкцент», створений, знову ж таки, у Могилянці. Професор Володимир Панченко, очільник проекту, робить прекрасну справу залучення широких молодіжних верств до літературної критики; проект існує у двох вимірах – друкованому і віртуальному. Піар також вибудовано непогано: так, напередодні Дня книги було проведено прес-конференцію на тему «Книга і віртуальний простір». Тема цікава і актуальна. Журналістів, щоправда, на захід прийшло небагато – все ж книжки, якщо це не попса, не викликають у нас такого ажіотажу. Але! Більшість авторів «ЛітАкценту» - початківці. І називати їх «експертами» - це, знову ж таки, занурення до попсовості. І премія «Золота булька», яку вручили Ірені Карпі за «Добро і зло» - також загравання з попсою.
І останнє. Пам’ятаєте, головною метою ідеологів автопробігу було примусити українську владу зробити День книги офіційним святом. Питається: ну, проголосять, а далі що? Хіба від цього стан книговидавничої сфери покращає? Здається, ніхто не заважає усім закоханим України святкувати неофіційне свято Дня святого Валентина. І автопробігів на кшталт «Дайош Адама і Єву форева!» ніхто не влаштовує. Звідси сумний висновок: автопробіг був потрібен «капрановому панству» з іншою, набагато менш альтруїстичною метою. Якою, здогадайтесь самі…
