Гласність, дубль два
Бабурова співробітничала із виданням і загинула разом із адвокатом Станіславом Маркеловим. Зустріч Медвєдєва із Муратовим та колишнім президентом Радянського Союзу Михайлом Горбачовим – він вважається одним із співвласників видання – розцінили як президентський сигнал: новий глава держави гратиметься у ліберала. Проте Медвєдєв пішов ще далі. «Новая газета» стала першим російським друкованим виданням, з керівництвом якого він зустрівся. Та ще й пояснив чому: це видання нікого не вилизувало. Очевидно – на відміну від інших? І як потім розцінювати нові інтерв’ю президента російським ЗМІ – як демонстрацію лояльності чи як нагороду за самостійність. Адже «Новая газета» стала першою саме завдяки своїй самостійності...
Сам текст розмови президента й головного редактора виглядає радше як перелік банальностей, ніж серйозна розмова про майбутнє Росії. Муратов намагається ставити гострі запитання, проте, не чує відповіді. І не дивно: Медвєдєв – чиновник, а не політичний діяч, і чекати від нього відвертості, емоцій, реалістичних оцінок не варто. Тож цікавим є сам факт інтерв’ю. Він переконує – російські лідери замислюються про гласність.
Зустріч із Горбачовим з цього погляду також була символічною. На межі економічного провалля – знижувалися ціни на нафту – Михайло Сергійович спочатку експериментував із прискоренням, потім – із гласністю. А згодом почалася перебудова. Дмітрій Анатольєвіч також експериментує. Він усвідомлює, наскільки важливим є діалог зі збіднілим та розчарованим суспільством, яке не сьогодні, так завтра зрозуміє, який шанс воно втратило у «жирні» нафтові роки завдяки некомпетентному і спрямованому на самозбагачення керівництву сп’янілої від нафтодоларів номенклатури. І хто тоді відповідатиме? Президенту вже зараз треба довести суспільству, що він усвідомлював небезпеку, попереджав, радився. Адже в день публікації свого першого інтерв’ю в російській пресі Дмітрій Медвєдєв зустрічався із активістами громадських організацій і погоджувався із ними – законодавство про діяльність некомерційних організацій є ще недосконалим. Варто нагадати, що після «кольорових революцій» у Грузії та Україні російське керівництво сприймало громадський сектор як п’яту колону й робило все можливе, щоб обмежити активність зарубіжних просвітницьких та благодійних структур. І за це російський президент також відповідати не бажає. Щоправда, є шанс, що відповідатиме все ж таки не президент, а глава уряду. Адже саме він обіцяв процвітання, підвищення ВВП, саме він під час свого президентства зробив усе можливе, аби суспільство перестало не те щоб конт-
ролювати владу, а взагалі замислюватися про те, що відбувається у країні. Поки що не можна сказати, щоб у Білому домі щось змінювалося.
І з редактором «Новой газеты» Владімір Путін також зустрічатися не поспішає – а колись, на початку свого президентства, навіть зустрічався із «зірками» тоді популярного телеканалу НТВ. Щоправда, не для розмов про демократію, а готуючись до перетворення каналу на додатковий рупор кремлівської пропаганди. Путін і зараз вірить, що пропаганда сильніша за реальність. І продовжує свої телевізійні подорожі підприємствами й регіонами, всім обіцяє допомогти, всіх заспокоює – а гроші закінчуються, і на схудлому обличчі національного лідера вже немає того знайомого виразу впевненості у завтрашньому дні, який був брендом його президентства. Проте Путін – гнучка людина і теж може почати змагатися із Медвєдєвим у грі в гласність. І тоді в Росії скресне крига політичного паралічу й почнеться перебудова, яка навряд чи допоможе швидкому економічному одужанню країни, проте сприятиме закінченню кар’єр усіх тих випадкових людей, що прийшли до влади з ласки Бориса Єльцина та його родичів наприкінці 1999 року й перетворили величезну країну на безпомічну заручницю нафтового курсу...
