Грузинський розкол
Чинний президент Михайло Саакашвілі – фігура украй неоднозначна і суперечлива, - створив «вітрину демократії» в Грузії одним із перших на теренах СНД, наскільки популярний на Заході, настільки неприйнятний у своїй країні, опинився на роздоріжжі влади.
Загальнонаціональна акція протесту опозиційних сил 9 квітня стала відправною точкою в новітній історії Грузії. В лавах опонентів політики Саакашвілі опинилася і екс-спікер парламенту Ніно Бурджанадзе, яка була одним із головних наставників Саакашвілі та ідейним натхненником «революції троянд». Наслідком непопулярних політичних рішень чинної влади стало розчарування ряду ключових політичних фігур у Грузії в президентові, який «своєю політикою завів країну в безвихідь. Кожний день його перебування при владі створює Грузії нові проблеми». Колишні соратники президента, творці «революції троянд» опинилися по інший бік барикад, зокрема екс-глава МЗС Грузії Саломе Зурабішвілі, що очолює опозиційну партію «Шлях Грузії», рішуче налаштований на повалення президента і зміну демократичного режиму.
Головною прикметною особливістю нинішнього політичного бліцкригу є не зміна політичного режиму і форми правління (на початку 90-х на хвилі націоналізму прийшли прихильники Звіада Гамсахурдіа, в середині 90-х влада перейшла до адміністративно-номенклатурного правління Едуарда Шеварднадзе), а міждвидова боротьба всередині одного політичного табору за владу.
Відбувається розкол усередині одного демократичного ядра на різні полюси, які, заручившись в різний час підтримкою зовнішньополітичний сил «продавлюють» свої інтереси з відома зовнішніх сил. Втім, у опозиції немає яскравої особистості, яка користується підтримкою мас, хоч би наближеною до тієї, якою користувався «золотий» хлопчик Михайло Саакашвілі в 2003 році. Колишні соратники чинного президента - Іраклий Аласанія, колишній постійний представник Грузії в ООН; Ніно Бурджанадзе, колишній спікер парламенту; Зураб Ногаіделі, колишній прем'єр-міністр і колишній міністр оборони Іраклій Окруашвілі «великоваговики» за іменами, але кожна з цих політичних фігур не розглядається окремо як наступник влади.
Відсутність чіткої і злагодженої комбінаційної гри вже призвела до поразки опозиції на парламентських і президентських виборах на початку 2008 року та придушення вуличних мітингів, коли роль лідера об'єднаної опозиції покладалася на Левана Гачечіладзе. У нинішній ситуації опозиція має набагато сильніший кістяк і яскравіших лідерів, але навіть відставка президента не призведе до кардинальної зміни політики Тбілісі, причому як зовнішньої, так і внутрішньої.
Чинному главі держави вдалося зберегти певну зовнішню підтримку і популярність на Заході не стільки своїми методами управління, скільки завдяки постійній увазі з боку Заходу до проблематики врегулювання конфліктів і російській пропаганді в «бунтівних» автономіях.
Після війни на Кавказі до нього можуть пред'являти серйозні претензії, вважати "кульгавою качкою" і не запрошувати в західні клуби, проте старий принцип "свій сучий син" ніхто не касував. Недовіра соціальних мас (піднесена капуста і морквина) стали алегоріями «боягузтва» в ході нинішніх акцій протесту.
Політична, економічна і військова криза стала наслідком політики, що проводиться владою в Грузії, і наочним посібником затягування «проблемних вузлів»:
- силова політика відносно Абхазії та ПО зі спробами надання федерального облаштування;
- деструктивна політика («політика ультиматумів») відносно Кремля;
- соціально-економічна криза.
Разом з тим, за правління Саакашвілі відбулися і помітні успіхи в реформуванні економіки та судової системи, антикорупційна програма щодо боротьби з хабарництвом у різних ешелонах влади, силових відомствах.
Зовнішньополітичний пасьянс
Загальногрузинські протестні акції мають чітко розроблений сценарій, згідно з яким конфлікт керується ззовні, а акції проводяться з відома різних зовнішньополітичних сил (у Тбілісі навіть розкрутили ідею про те, що гроші на фінансування опозиції видає Москва).
Представники Білого дому відмовили в підтримці влади, що діяла, пославшись на те, що криза є "внутрішньою справою Грузії", і закликають уряд Грузії та учасників акцій протесту діяти мирно, демократично, уникаючи насильства, що є «важливою частиною демократії, розвитку якої сприяє діалог всіх політичних сил і виконання узятих зобов’язань». Таким чином, на відміну від зіткнень між різними політичними силами 90-х років, нинішні акції протесту в повному форматі керуються представниками зовнішньополітичних сил і мають зразково-показовий формат антидержавницьких виступів.
«Декоративність» протестних виступів натрапляє на конституційні розбіжності. Згідно з Конституцією, чергові президентські вибори відбудуться тільки в 2013 році і, швидше за все, різкий крах влади в Тбілісі невигідний як Вашингтону, так і Москві, які за допомогою карт-бланшу, виданого опозиції, сподіваються вирішити питання зі зміною влади. Фактично на той час фігура Саакашвілі втратить ще більше довіри серед населення і просто виявиться «списаною» в політичній грі.
На відміну від «революції троянд», коли Москва мала важелі впливу на Тбілісі, а екс-глава МЗС РФ Ігор Іванов просив колишнього президента Грузії Едуарда Шеварднадзе поступитися постом Михайлу Саакашвілі, нинішні важелі дії зводяться до «нуля».
Разом з тим амортизуюча присутність представників Євросоюзу і Сполучених Штатів вселяє в Саакашвілі упевненість і у власних силах. Американські експерти, що уважно стежать за тим, що відбувається в Грузії, заявили, що демонстрація опозиції 9 квітня не повинна вийти за рамки чинної конституції. «Підтримка США для Грузії життєво важлива. Це їй потрібно, щоб країна була незалежна і було продовжено розвиток демократії. Що ж до думки, що Саакашвілі повинен залишити пост, можливо, у цієї ідеї теж є прихильники і на Заході, проте президент Грузії є президентом, обраним народом демократичним шляхом, і вимога про його відставку є надмірною», - заявив, виступаючи в понеділок на конференції у Вашингтоні, директор Інституту Центральної Азії і Кавказу Сванте Корнелл, до думки якого в Білому домі дослухаються.
Зміна керівництва в Білому домі найближчим часом також позначиться на зовнішньополітичній ділянці роботи на Південному Кавказі. Незважаючи на запевняння Вашингтона про продовження політики «старим курсом» (зовнішньополітичною сферою займається Гілларі Клінтон, на посту міністра оборони залишився Роберт Гейтс), поза сумнівом, відбудуться зміни зовнішньополітичного курсу по відношенню до Тбілісі. Зміцнення впливу США в регіоні витікає з Хартії про стратегічне партнерство між США і Грузією, підписаної в січні поточного року. По суті, в документі в завуальованій формі передбачається посилення ролі Вашингтона, підкреслюється посилення співпраці «між оборонними відомствами і збройними силами двох країн», а також спільна підтримка зусиль Грузії забезпечити її легітимні потреби у сфері оборони та безпеки, включаючи розвиток відповідних і здатних до взаємодії з НАТО збройних сил».
У Тбілісі, схоже, усвідомлюють, що за зміцненням співпраці стоять інтереси Вашингтона: посилення свого впливу в регіоні, зміцнення військово-політичного домінування і гарантування безпеки транспортних коридорів Каспія, ніж бажання з відкритим забралом протистояти Москві.
У ЗМІ якийсь час мусирувалася інформація про кимось стримуючий «антиплан» із розміщення США своїх військових баз на території Грузії як превентивні заходи нової адміністрації Білого дому відносно Москви на Південному Кавказі. У Тбілісі після спростування інформації про створення американських баз у Поті та Марнеулі заявили «про гарантування безпеки» шляхом передислокації американської бази «Манас», у тому разі, якщо Москва не відмовиться від планів із розміщення своїх баз на «окупованих територіях». За словами автора плану заступника держсекретаря Білого дому Метью Брайза, існує співпраця з Грузією «в галузі безпеки, енергетики, економіки», а також «заохочення Грузії до розвитку реформ, що підсилюватиме партнерство наших країн і допоможе Грузії відповідати критеріям для вступу в НАТО.
У Тбілісі заявляють про те, що всі останні дії Москви по відношенню до Абхазії і Південної Осетії є «порушенням міжнародного права», і бачать переговорний процес в «урізаному» форматі, наполягаючи на присутності Абхазії та ПО тільки в неформальних зустрічах, а не як повноцінних суб'єктів переговорного процесу.
Протягом 2009 року в російсько-грузинському напрямі спалахнув новий виток інформаційної війни, обопільні звинувачення з боку Грузії в «російському імперіалізмі», а також у спробах зруйнувати державність країни шляхом «анексії території Грузії (Абхазії та ПО)». МЗС Грузії звинуватив російську сторону в спробах перевірок військових баз у Грузії відповідно до Віденського документа від 1999 року аж до «деокупації Абхазії та ПО», порушенні прав людини, будівництві російських військових баз, а також провокації на кордоні та загибелі представників грузинських правоохоронних органів.
Вислови і негативний тон президента Грузії Михайла Саакашвілі в різко ультимативній формі по відношенню до Росії як “недруга” розглядається як невміння вести переговори на міжнародній арені. На думку аналітиків, опозиціонери розглядають двосторонній діалог з РФ як шлях знаходження спільних точок зіткнення і неприпустимість продовжувати по відношенню до Росії «агресивну зовнішню політику».
