Новий привид старої загрози
Це можна було б вважати перебільшенням, коли б не одне АЛЕ. На тлі критичного загострення відносин між Росією і США внаслідок російської агресії проти Грузії в серпні 2008 р., наприкінці цього року спливає і термін дії договору про обмеження стратегічних наступальних озброєнь СНО-1. Наведена обставина може призвести до фактичного знищення механізму контролю над ядерними силами Росії та Сполучених Штатів Америки, які на сьогодні залишаються найбільшими в світі.
На жаль, незважаючи на теоретичну можливість пролонгації вказаного документа, це практично унеможливлюється через позицію Російської Федерації, яка, по суті, стала на шлях нічим не прикритої безкомпромісної гонки озброєнь в ядерній галузі. Так, попри наполегливі спроби США продовжити діалог про скорочення ядерних озброєнь, Росія категорично відмовляється від цього. Свідченням такої позиції російської сторони став фактичний провал російсько-американських консультацій у галузі ядерного роззброєння в листопаді та грудні минулого року.
За оцінкою фахівців, причиною такої ситуації є наполегливі спроби Москви наростити свій ядерний потенціал для досягнення стратегічної переваги над США в процесі глобальної боротьби за світове лідерство. З цією метою в рамках Державної програми озброєнь Російської Федерації на період 2007-2015 років продовжується переозброєння ракетних з'єднань Російської армії на нові міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) РС-12М, відомі ще під назвою «Тополь-М». Загалом до 2015 року передбачається розгорнути до 150 таких ракет, з яких 6 - у мобільному варіанті.
Крім того, на базі «тополь» створюється принципово нова балістична ракета РС-24 дальністю до десяти тисяч кілометрів з бойовим оснащенням від трьох до шести ядерних блоків із вдосконаленим комплексом засобів подолання системи протиракетної оборони. Початок серійного виробництво вказаних ракет, а також прийняття їх на озброєння планується вже в 2011 році.
Не меншого значення надають розвитку морського компоненту російської ядерної тріади, яка залишається найбільш захищеним елементом ракетно-ядерних сил РФ, здатним завдавати ударів по США та інших країнах НАТО з океанських глибин у безпосередній близькості від їх територій. Так, з 2007 року проводяться активні роботи з переозброєння атомних підводних човнів проекту 667 «Дельфін» на модернізовану міжконтинентальну балістичну ракету РСМ-54 «Синева», обладнану десятьма ядерними блоками індивідуального наведення. Серійне виробництво цих ракет організоване на Красноярському машинобудівному заводі.
Іншою програмою є створення Росією абсолютно іншої МБР морського базування «Булава», уніфікованої з сухопутним варіантом «Тополя-М». Під цю ракету на суднобудівельних верфях Росії зводиться три атомні підводні крейсери класу «Борей». Загалом до 2050 року передбачається побудувати до восьми таких кораблів, які мають скласти основу ядерного підводного флоту Російської Федерації.
Такі самі масштабні дії проводяться і у сфері нарощування бойових можливостей повітряної складової стратегічних сил Росії. Зокрема, на Казанському авіаційному заводі продовжуються заходи щодо удосконалення стратегічних бомбардувальників Ту-95МС і Ту-160 в плані підвищення їх функціональних і бойових можливостей. Основним напрямом модернізації є адаптація вказаних літаків до нової крилатої ракети Х-555 з дальністю пуску до трьох з половиною тисяч кілометрів. Наступним кроком у цьому напрямі має стати створення ще потужнішої крилатої ракети Х-101 з дальністю до п'яти тисяч кілометрів.
Крім усього цього Росія відчайдушно чіпляється за застарілі МБР РС-20 і УР-100, що залишилися у неї, формально продовжуючи терміни їх технічної експлуатації понад всі можливі норми. Так, у відповідь на плани США із розгортання системи протиракетної оборони в Європі, Росія залишила в строю три полки стратегічних ракет УР-100 (46 пускових установок у Калузькій області), раніше планованих до списання унаслідок неможливості їх подальшої безпечної експлуатації. При цьому таке волюнтаристське рішення було ухвалене російською стороною попри те, що гарантійний термін згаданих ракет (до речі, після триразового продовження) закінчився ще в 2005 році. Проте на догоду амбіціям Кремля ніхто і не подумав поклопотатися про можливі наслідки такого кроку.
Напевно, не слід пояснювати, до чого можуть призвести такі дії Росії. Тим паче, що інциденти з російськими стратегічними системами вже були і цілком могли перерости в ракетно-ядерний конфлікт. Зокрема, одним із них (можливо, найсерйозніших) стала втрата управління МБР «Синева», яка була запущена восени минулого року з російського підводного човна в Баренцевому морі. Пішовши в неконтрольований політ, вона вийшла далеко за межі розрахункового місця ураження цілі (більш ніж на 2 тис. км.!!!), що було цинічно названо Москвою «новим досягненням Росії в дальності пуску МБР». На щастя для всього світу, ракета впала в пустинному районі Тихого океану, що, по суті, запобігло можливості початку третьої світової війни у разі її падіння на територію США або Китаю.
Наведений приклад переконливо і недвозначно демонструє справжній стан російської ракетної техніки, яка являє собою загрозу сусіднім країнам вже через саме своє існування, навіть без урахування планів Росії з нарощування власного ядерного потенціалу.
Причому цю ситуацію не можуть змінити і активні зусилля Москви зі створення нових ракетних систем, які мають замінити застарілі зразки. Так, на сьогоднішній день, з десяти випробувальних пусків морської ракети «Булава» п'ять завершилися невдачею, а решту можна вважати успішними тільки умовно. На думку фахівців, причинами цього є концептуальні помилки в самій ідеології створення «Булави», порушення кооперації підприємств і технологічної дисципліни під час виготовлення комплектуючих і збірки ракети, а також відсутність необхідного досвіду у головного розробника системи -Московського інституту теплотехніки, який ніколи раніше не вирішував такі завдання.
Хоча, напевно, річ не лише в цьому. Свідченням комплексної кризи в російському ракетобудуванні можна вважати і стан справ навколо оперативно-тактичної ракети «Іскандер», яку російська сторона намагається видати за чергову «сучасну розробку в галузі високоточної зброї». Незважаючи на погрози Москви розмістити її в Калінінградській області РФ (як чергову відповідь на плани США розгорнути об'єкти в Європі), вона, за своєю суттю, досі залишається не більше ніж «лабораторним макетом» і аж ніяк не може бути прийнята на озброєння Російської армії навіть у середньостроковій перспективі.
Аналогічна ситуація складається і в російській стратегічній авіації, яка за наказом В.Путіна з весни минулого року відновила регулярні польоти в районах оперативного призначення, у тому числі й поблизу територій держав НАТО. Так, за даними джерел у військових колах Росії, наразі з 15 новітніх стратегічних ракетоносців Ту-160, що перебувають у складі Далекої авіації ВПС РФ, в повітря можуть піднятися тільки три машини. Решта прикуті до землі - потрібен капітальний ремонт унікальних двигунів НК-32, які є в одиничних екземплярах. Проте цього вже не можна зробити через закриттям їх головного виробника - Самарського науково-технічного комплексу ім. Н.Д. Кузнєцова. Чим можуть скінчитися такі проблеми, яскраво показує катастрофа літака Ту-160 в 2003 році через відмову його двигунів.
В цілому все це створює украй гнітючу картину можливих наслідків розвалу ракетно-ядерних сил Росії. З урахуванням економічної кризи, що остаточно добиває і без того вже смертельно хвору російську військову промисловість, а також намірів Москви відмовитися від послуг України з продовження ресурсу МБР РС-20, ситуація і зовсім може вийти з-під контролю. І хто може знати, куди полетить чергова ядерна ракета, або де впаде черговий російський літак. Особливо, враховуючи авантюрну практику Росії лякати США і НАТО шляхом мало не вторгнення стратегічних бомбардувальників у їхній повітряний простір, як це було 18 лютого цього року, коли російський «ведмідь» (за західною класифікацією) Ту-95М впритул підлетів до канадського кордону. До речі кажучи, напередодні візиту до Канади нового Президента США Б. Обами, який відвідав Оттаву буквально наступного дня.
Зважаючи на все вище сказане, справді виправданими і далекоглядними видаються плани США в галузі протиракетної оборони в Європі. Якою б міфічною не була ракетна загроза Ірану, насправді, як показує досвід, вона виходить від Росії.
