Чи кинуло НАТО Україну?
Саміт для обраних
Мабуть, найскандальнішою в цьому плані була заява лідера Партії регіонів Віктора Януковича. Він упевнений, що Україна не була запрошена на зустріч натовців у Франції та Німеччині завдяки зусиллям його політичної сили. За його словами, Партія регіонів завжди наполягала на тому, що «втягування України в НАТО всупереч волі народу – це не лише неправильна, а й шкідлива політика і для держави, і для міжнародної спільноти». «Слід підкреслити, що така позиція Партії регіонів, підтримана мільйонами громадян України, знайшла відгук. Багато політиків на Заході зрозуміли – це правильно, коли український народ сам визначає свою долю і свій шлях», – говориться в заяві Януковича.
Пригадується, в Партії регіонів вже виступали зі схожими заявами. Рік тому після саміту НАТО в Бухаресті, на якому Україні не дали ПДЧ, представниця «регіоналів» Ганна Герман з традиційним словесним колоритом заявила: «Добре було б святкувати бухарестське рішення і під звуки «Марсельєзи», і під «Deutschland, Deutschland über alles».
Європейські дипломати, з якими доводилося тоді спілкуватися «Главреду», були в деякому сум'ятті з приводу заяв опозиціонерки. «Нам дуже неприємно, коли Партія регіонів пов'язує свою діяльність з позицією нашої країни», - обурювався дипломат однієї з країн, під пісню якої готова була танцювати пані Герман.
В принципі, нічого незвичайного в поведінці цієї партії немає: будь-яка політична сила прагне збільшити свій рейтинг на будь-якій події, навіть якщо її хід від неї не залежить. «Все-таки небезпечно співпрацювати з країною, в якій є політики, готові звинуватити тебе у всіх смертних гріхах. Знову скажуть, що ми їх кудись втягуємо. Нехай самі розбираються зі своїми проблемами, а нас нічого в них вплутувати», - приблизно такою могла б бути логіка деяких країн - членів НАТО, що вирішили торік не надавати Україні ПДЧ.
Якби в НАТО хотіли «втягнути» кудись Україну, то давно б це зробили. І не допомогла б ні Партія регіонів з повітряними кульками, ні Росія з її імперськими криками. У світі немає жодної організації, могутнішої в політичному і військовому сенсі, аніж НАТО. Не Альянс у 2002 році заявив про своє бажання приєднати до себе нашу країну, а Рада національної безпеки і оборони України на чолі з Президентом Леонідом Кучмою ухвалила рішення почати шлях, кінцева мета якого – повноправне членство в Альянсі. (Де тоді був Віктор Федорович?)
Чому ж НАТО не запросило Україну на свій ювілейний саміт, який проходить у Франції та Німеччині? Причина єдина – цей захід проходить у сімейному форматі. На саміті присутні лише країни, що входять в організацію. Можна було б припустити, що Україну не запросили через те, що країна втратила довіру на Заході. Можна було б в черговий раз звинуватити українських дипломатів у зовнішньополітичному провалі. Але ці звинувачення могли б мати місце, якби на саміті були присутні представники інших країн.
Нас уже не запрошували
І нинішній саміт не є винятком. Україна не брала участі в Паризькому саміті 1997 року, в Римському – в 2002 році, в Ризькому – в 2006 році. У цих випадках ще можна було говорити про якісь зовнішньополітичні прорахунки, але не зараз.
У травні 1997 року в Парижі відбувся саміт між НАТО і Росією. Україна по ідеї опинилася за бортом інтересу Альянсу. Але в тому ж році в липні відбувся новий саміт НАТО – в Мадриді, на якому була підписана Хартія про стратегічне партнерство Альянсу і України. Росію тоді на зустріч не запросили. Чи можна, таким чином, вважати 1997 рік програшним у відносинах України і НАТО?
Римський саміт НАТО в 2002 році став поворотним у зовнішній політиці України та Росії, хоч українська сторона на ньому й не була представлена. Початок 2002 року – період незвично теплих відносин між Росією і НАТО. Після терактів 11 вересня 2001 року Москва заявила про своє бажання увійти до авангарду країн, що борються з тероризмом. Намітилося істотне зближення позицій Росії і США. Як підсумок – на Римському саміті було створено Раду Росія-НАТО, яка передбачала істотне поглиблення відносин між Москвою і Альянсом. Але Україна тоді пішла на випередження. Римський саміт відбувся 28 травня 2002 року. А 23 травня 2002 року Україна заявила про своє бажання приєднатися до НАТО. У Альянсі не чекали такого повороту подій, представники НАТО в перші дні навіть не знали, як коментувати рішення офіційного Києва. І, як не дивно, тоді промовчала Росія. Власне, було б дивно, якби Москва виступала проти інтеграції України в організацію, з якою вона сама активно співпрацювала. «Україна – це суверенна держава, і має право ухвалювати рішення, які вважає доцільними», - так прокоментував тоді рішення українців міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов.
Ризький саміт 2006 року можна було також вважати зовнішньополітичним програшем України. І, можливо, він таким і був. Але з вини однієї людини. У Ризі Україну могли реально запросити до ПДЧ. Але прем'єр-міністр країни Віктор Янукович, порушуючи домовленості з Президентом Віктором Ющенком, заявив, що питання вступу країни в НАТО не стоїть на порядку денному України. Натовцям нічого іншого не залишалося, як просто не запросити представників країни на саміт. А навіщо? Щоб сказати – вам з нами не по дорозі, тоді і нам з вами не по дорозі?
Мету поставлено, завдання зрозумілі
Чи є відмінність між нинішнім незапрошенням України на саміт і попередніми неучастями в натовських зустрічах? Є. І річ навіть не в тому, що НАТО вирішило відсвяткувати свій ювілей у вузькому колі. Річ у тому, що у відносинах Києва і Брюсселя й без того все остаточно зрозуміло. Україна інтегрується в НАТО – і ця інтеграція закріплена законодавчо. Під час торішнього Бухарестського саміту Альянс гарантував, що Україна стане членом НАТО, щойно сама буде до цього готова. У грудні минулого року сторони домовилися, що Україна просуватиметься в НАТО, виконуючи щорічний національний план. У МЗС стверджують, що його представлять вже найближчим часом.
Чи була необхідність проводити зараз зустріч на вищому рівні між Україною і НАТО? Навряд чи. Чи у Партії регіонів інша думка?
