«Якби Гоголь писав французькою, Мопассан виглядав би пігмеєм»?
Так, саме «світ», оскільки постать Гоголя важить не лише для української (скажімо, як Тарас Шевченко чи Олесь Гончар) і не лише для російської (як Олександр Пушкін чи Сергій Єсенін), а для світової літератури. Гоголь – один з небагатьох слов’янських письменників, яких вивчають в університетах усього світу. Його ім’я – поруч з іменами Достоєвського, Толстого, Платонова, Бродського. Тож належить він не якійсь конкретній державі, а всьому світові.
Примирення з тінню
Те, що Гоголя вивчають у гарвардах і оксфордах – звісно, не критерій. Тут можна хіба казати про погану обізнаність західного світу з вітчизняною літературою. Адже творчі доробки Михайля Семенка, Тодося Осьмачки, Григора Тютюнника і Ліни Костенко не менше вартують уваги світової літературознавчої громади. Гоголь – найвідоміший у Європі письменник з України. Його твори перекладено багатьма мовами. Їх вивчають у школах різних країн. Прихильники творчості Гоголя належать до різних поколінь, живуть на різних континентах.
На форумах в мережі Інтернет інколи можна знайти цікаві й сміливі думки – цікавіші за ті, що обережно витинаються з поважних критичних статей. Ось одна з них: «Якби геній Гоголя писав французькою, Мопассан виглядав би пігмеєм».
«Маю велику надію на те, що знайдуться твори Миколи Гоголя, написані ним українською мовою», – пише інший учасник форуму. Навряд чи. Але російськомовність Гоголя не означає, що він – російський письменник! Українська література, як і багато інших літератур Європи, створювалась у різні часи і різними мовами. Наші поети й прозаїки писали і латинською, і польською, і угорською, і німецькою, і російською мовами. Зокрема Тарас Шевченко писав також російською, то хіба ми повинні віддавати його творчість російському красному письменству? Те саме з Гоголем та десятками, сотнями російськомовних авторів. В Україні пишуть російською, кримськотатарською, болгарською, угорською, єврейською мовами. І пишуть про події та людей, які живуть на українській землі, відтворюють природний і людський космос землі, яку ми називаємо Україною. За великим рахунком – це все є українська література. А яку втіху відчуваєш, коли успіху досягають наші, українці за кордоном! А як приємно, коли російськомовний автор раптом видає книжку українською мовою!
Не хочеться долучатися до недолугої дискусії про те – «чий Гоголь». «За роки існування незалежної Росії та України ми прагнули до того, щоб контакти в царині культури не залежали від теперішнього моменту. Російський та український народи мають спільну історію. Сьогодні, коли ми готуємося відзначати ювілей Миколи Васильовича Гоголя, питання буде неминуче дискусійним: Гоголь – український письменник, який писав російською мовою, чи російський письменник, що народився в Україні?», – говорить Міхаіл Швидкой, глава «Роскультури». Гадаю, сам автор «Ревізора» і «Страшної помсти» незмірно подивувався б такій дискусії і, покрутивши пальцем біля скроні, облишив би диспутантів один-на-один з «проблемою». Проблемою суто їхньою – не його. «Я знаю, що моє ім’я після мене буде щасливішим за мене, і нащадки тих же земляків моїх, може, з очима, вологими від сліз, проголосять примирення з моєю тінню», - писав він.
ЮНЕСКО оголосило 2009-й рік Роком Гоголя. У європейських країнах – не тільки в Україні й Росії – відбудуться фестивалі його імені. Інша річ – що робить українська влада для відзначення такої славетної дати? Москва, політика якої – все гребти під себе, піарить 1500 заходів, присвячених ювілею Гоголя. Навіть стрічку «Тарас Бульба» знімають російські компанії російським коштом. Хоча на головних позиціях у відтворенні найвідомішого твору Гоголя – українці: режисер Володимир Бортко і актор Богдан Ступка. Утім, гадаю, участь західної зірки фільму б не завадила – тоді про те, ким був Гоголь і що таке Запорожжя, у світі дізналися б більше людей. І вчинок Юрія Іллєнка, який обіцяв заморити себе голодом, якщо Бульбу гратиме «любий друг» Жерар Депард’є, незрозумілий. Це вже якась шкода іміджеві України. Хіба не знімали американці фільмів за творами Толстого, Пушкіна і Чехова? Хіба не робили того самого росіяни з Джеромом К. Джеромом, Марком Твеном і Артуром Конан Дойлом? І їсти ніхто не відмовлявся…
Найбільше заходів, пов’язаних з ювілеєм Гоголя, відбудеться у Полтаві – конференції, семінари, виставки, відкриття і реставрація пам’ятників… Указ про святкування Президент підписав ще три роки тому. Але грошей – адже криза, аякже! – у нас, як завжди, не вистачає. Навіть на Гоголя. Серед іншого указом передбачено видання семитомника творів письменника. «Якісно нові видання ювіляра повинні ґрунтуватися на перших редакціях. Проблема академічного видання Гоголя повинна бути українсько-російською. Для цього треба створювати міжнародну групу для роботи над новим академічним виданням Миколи Гоголя», – зазначає професор Володимир Звиняцьковський. Утім, копійки на видання книжок у нас завжди виділяються «зі скрипом» – згадаймо хоча б аж надто затягнуте видання перекладів Григорія Кочура до його 100-річчя, яке на офіційному рівні відзначалось у минулому році. Тоді також був Указ Президента… Тим часом знімати за творами Гоголя та про нього самого кіно (художнє і документальне), ставити вистави, влаштовувати виставки, видавати його твори не лише з нагоди ювілею, а постійно, тобто поширювати творчий здобуток чи не найвідомішого за межами України вітчизняного письменника – от що має бути головним завданням влади (якщо вона вже така помаранчево-патріотично, як намагається показати). Подією стала постановка опери «Ночі перед Різдвом». Музику написав чудовий композитор зі світовим ім’ям Євген Станкович. «Гоголь – один з найбільш втілюваних у музику авторів, таких, як Шекспір і Пушкін. Близькість до музики, слово, що має внутрішню, сприятливу для створення музики гармонію, – бездонний колодязь, з якого можна черпати нескінченно. І для мене він один з найприйнятніших для музики письменників, я постійно кручуся біля його творів як музикант», – зізнався пан Станкович в одному з інтерв’ю.
«Гоголь – українець, який мешкає у Москві…»
Україна завжди була в душі Гоголя. От що він пише у листі до Данилевського (20 червня 1843 р.): «Жодних вражень, мені все одно, чи я в Італії, чи в паскудному німецькому містечку, чи хоч у Лапландії. Я щиро хотів би тішитися свіжим запахом весни, краєвидом нової місцини, але тепер до цього в мене немає чуття. Натомість я весь у собі, у своїх спогадах, у своєму народові, своїй країні, нерозлучних зі мною, і все, що є там, що містять вони, щохвилини ближче моїй душі». Проживши багато років за кордоном, письменник наприкінці життя таки повернувся на батьківщину, любовно змальовану в численних творах. Подумки завжди повертався до свого улюбленого філософа-романтика Гердера. «Україна стане новою Грецією, – зазначав Герде у «Щоденнику». – Прекрасне небо, що розпросторюється над цим народом, його весела вдача, музичність, щедрі ниви і т.ін. колись пробудяться». Гоголю теж хотілося вірить у світле майбутнє українського народу, звеличеного ним не в одному творі. «Народ, який складає одне із помітних явищ європейської історії, яке, можливо, одне стримало цей спустошливий розвиток двох магометанських народів, що загрожували поглинути Європу» – так, однією фразою, він точно змальовує українців, а точніше, козацтво, з якого походить і сам.
Микола Гоголь по лінії його бабусі Тетяни Лизогуб був споріднений із козацькими родами України часів Гетьманщини. Нащадок гетьманів Михайла та Петра Дорошенків, Якова Лизогуба та Івана Скоропадського; онук секунд-майора Панаса Гоголя-Яновського та офіцера лейб-гвардії Ізмайловського полку Івана Косяровського. По жіночій лінії – поріднений з Мазепою, Павлом Полуботком і Семеном Палієм. 1742 року онук гетьмана Івана Скоропадського Семен Лизогуб оженився на доньці полковника Танського – Ганною. Через рік у них народилася Тетяна Лизогуб, бабуся Гоголя.
Гоголь – як згодом Шевченко – ніколи не лишався осторонь суспільного життя імперії. Вони були такі різні – і такі схожі. До речі, невідомо, чи зустрічався Тарас Григорович з Миколою Васильовичем. Шевченко приїхав до Петербурга в 1832-му році. Гоголь тоді теж був там – до 1836, коли майже на десять років виїхав за кордон. Шевченко і Гоголь обертались у одному й тому самому богемному колі. Гоголь часто відвідував салон Васілія Жуковського, який чи не найбільше сприяв визволенню Шевченка з кріпацтва. «Я знаю і люблю Шевченка як земляка і обдарованого художника; мені вдалось і самому дещо допомогти у першому влаштуванні його долі», - зауважував Гоголь. Саме у Жуковського – 1835 року – були вперше прочитані «Женитьба» і «Ревизор». Хтозна, можливо, одним зі слухачів геніальних комедій, що вмить перетворили Гоголя на модного драматурга, опозиціонера і заможну людину, був і молодий художник Тарас Шевченко, який тоді мешкав у видатного живописця Карла Брюллова. Як і Шевченко, Гоголь добре усвідомлював роль Росії у долі України – сумну роль поневолювача, ката, жандарма. Польський ксьондз Ієронім Кайсевич писав: «З Божої ласки ми добре зійшлися з Гоголем. Дивно: він визнав, що Росія – це палиця, якою батько карає дитину, аби потім її зламати. І багато інших утішних слів. Дякуйте і моліться…»
Ставлення до Росії у Гоголя дійсно було неоднозначне. З одного боку, він боготворив Пушкіна, любив Петербург, з іншого – з острахом і недовірою ставився до Москви. В грудні 1828 року, коли Гоголь і Данилевський уперше їхали до Росії на службу, він категорично відмовився зупинятися у Москві, і друзі попрямували до Петербурга. Як пише В.Шенрок, «шлях проліг на Москву, але Гоголь в жодному разі не хотів їхати через неї, аби не зіпсувати враження від першої урочистої хвилини в’їзду до Петербурга. Тож вони сунули білоруським шляхом, на Ніжин, Чернігів, Могилів, Вітебськ».
«Центральною темою диспутів стане українське або, як сказали б у ХІХ столітті – «малоруське» коріння Гоголя. За останні 10-15 років з'явилося багато серйозних праць про Гоголя як російськомовного українського письменника. Вдавати, що таких праць не існує, було б несправедливо, але важливо розуміти, що за часів, коли творив Гоголь, не було навіть такого поняття як «український письменник», - така-от дивна думка пана Швидкого. Забув він про Котляревського і Куліша…
«Туди! Туди!, – писав Гоголь Максимовичу, радіючи нагоді вирватися з задушливої атмосфери Петербургу і повернутися на батьківщину. – До Києва, старовинного, прекрасного Києва! Він наш, не їхній, – авжеж? Там і навколо нього творилися справи старовини нашої…» Як і будь-який космополіт, Гоголь любив край, що дав йому життя, звідки походив його рід, його коріння – не «малоруське», а козацьке; Італія і Україна були для Гоголя набагато ціннішими за зашкарублі Петербург і Москву. І прикро, що на 1500 кремлівських ювілейних заходів до річниці Гоголя Київ відповідає сухим офіціозом семінарів і ярмарків…
Пам’ятаю, коли був малим, твори Гоголя справляли на мене неабияке враження. Не художнє слово, не мова – а сам незбагненний, сакральних дух «Страшної помсти», «Шинелі», «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Почавши читати у 3-річному віці, до 12 років я прочитав уже весь «джентльменський набір» дитячої й підліткової літератури і добрячу частину класиків. Але незбагненними для мене лишались «Мертві души». З дитинства відчуваючи потяг до готики й містики, я чомусь думав, що в романі цьому йдеться про мерців і вампірів – і наперед тішився «смачним» читанням. Дивно, але, взявши до рук першу частину «Душ», я не розчарувався – попри те, що, вочевидь, помилився з прогнозом. Такого неймовірного, захоплюючого тексту в руках ще не тримав. І сакральність там була – Гоголь-бо геть-наскрізь сакральний, глибинно-психологічний… Неодноразово повертаючись відтоді до «Мертвих душ», неодмінно думаю: «Можливо, справді, якби геній Гоголя міг писати французькою, Мопассан виглядав би пігмеєм?». Пігмеїв, дрібноти в українській літературі повно – і за радянських часів було немало, і зараз вистачає. Але і пігмеї потрібні. Постаті Гоголя, Семенка, Костенко, Барки на їхньому тлі проступають виразніше, чіткіше лунає пісня різця на камені слова, а ми знов і знов, відкидаючи надокучливих графоманів-пігмеїв, повертаємось до вершинних надбань української літератури.
Іван Малкович, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»
Не пощастило нам з перекладами Гоголя. Здавалося б, все просто – перекласти з російської на українську. Ні, дуже й дуже непросто! Вважаю, що є лише один конгеніальний переклад – «Ніч проти Різдва» Максима Рильського. Нам би хоч кількох творів Гоголя переклади такого рівня! Коли чуєш, як звучать уривки з Гоголя українською, охоче віриш легендам, нібито перші свої твори він писав українською мовою. Загадка Гоголя полягала якраз у тому, що в своїх ранніх творах він мусив себе перекладати і редагувати. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» поки не планує нових видань Гоголя. Ми видали «Ніч перед Різдвом» з чудовими ілюстраціями Костя Лавра, який провів своє дитинство на Диканьці, і збірку, до якої входять «Тарас Бульба», «Ніч проти Різдва» і «Вій».
Тарас Федюк, поет, лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка, віце-президент Асоціації українських письменників
Микола Гоголь – геніальний український письменник, який писав російською мовою. Його українство, як на мене, визначається двома знаковими творами – це «Тарас Бульба» і «Мертві душі». Якщо «Тарас Бульба» - це Україна, яка в серці Гоголя, то «Мертві душі» - це імперія, в якій він був змушений жити. Судячи з його листів, спогадів, творів імперію він не любив і не приймав. Народився Гоголь в Україні, величезну частину життя прожив у Італії, а помер у імперії – такі-от знакові віхи його шляху. Недарма русофільські організації в Росії ще за часів життя Гоголя закидали йому і нелюбов до Росії, і її карикатурне – на їхню думку – зображення росіян. Найтепліше у Гоголя – це Україна, найхолодніше – «Мертві душі».
