Юрій Мушкетик: «Я колись корови пас, тож знаю ненормативної лексики більше за Забужко!»
Він по-своєму переосмислив чимало історичних постатей – Сократа, Палія, Залізняка, Сковороду, Дорошенка – та кинув свій особливий погляд на важливі історичні події. Спілкуватися з Юрієм Михайловичем – величезне задоволення, хоч і міцно приправлене песимізмом класика. Письменник сумно, навіть дещо скептично дивиться на сьогодення, але продовжує щодня писати.
Юрію Михайловичу, за плечима у вас – довге, нелегке життя. Зараз, напередодні ювілею, якими ви бачите людей і суспільство?
Бачте, я людина стара. У старої людини минуле життя довге, майбутнє ж хтозна яке коротке. Багато вона помилялася на своєму довгому життєвому шляху, багато її обманювали, тому вона невпевнена, не має віри… Нещодавно згадалась мені ще університетська сентенція з Канта. Що найвище в світі? Кант каже так: найвищі у світі – зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас. Сьогодні для нас ця істина неприйнятна. Бо моральний закон всередині нас падає все нижче і нижче. Людина оскотинюється. Вона живе у брехні, хаосі, неправді.
Кажучи про падіння моральності, ви, певно, маєте на увазі і сучасну літературу.
Останні роки я прожив на дачі, мало куди виходив, ніде не з’являвся. Сиджу собі, читаю – здебільшого старе, класику, а сучасну літературу читаю менше. Моральний рівень літератури впав, адже вона не може існувати окремо від суспільства. Нині панують зневіра, скепсис; загальної концепції немає, твори розрізнені. Я не бачу письменників-велетів, які б могли підняти всі суспільні й людські проблеми – таких, якими були Стендаль, Бальзак, Достоєвський. Хоча, як людину, я останнього дуже не люблю і не визнаю. За стільки років нашої незалежності не появився той твір, який я міг би чекати, твір, який сколотив би наше суспільство до дна, показав би щось велике, справедливе, правдиве. Були хіба що окремі спроби…
Ви кажете – твір, який сколотить Україну. От, скажімо, Оксані Забужко свого часу вдалося «сколотити»…
Та яке ж то «сколотіння», пробачте! То міг би бути нормальний роман, де є глибокий образ жінки і де немає образу чоловіка. Епатувала ж вона виключно ненормативною лексикою.. Знаєте, я колись корови пас, тож знаю тої лексики більше за Забужко!
Коли ми кажемо «класики», то певною мірою згадуємо і українських радянських письменників. Зараз багато дискусій точиться довкола постаті Олеся Гончара. Яке місце нині мусить посідати українська література радянської доби?
Безперечно, «сов’єтизм» залишив свій відбиток на радянській літературі. Та якби я був зараз видавцем, спробував би реабілітувати деяких авторів. Наприклад, Петра Панча та його «Голубі ешелони» – повість про втечу Директорії за кордон, написана з погляду петлюрівського офіцера і порядної людини. На мене свого часу цей твір справив велике враження. Панча за цю повість дуже били! Примусили її переробить, а перероблена вона вже була нікудишня. Колишній благородний офіцер там уже не рятував дівчину, а… ґвалтував її. Зуби у нього стали гнилі, вчинки – дурні. Коли, в останні роки існування СРСР, ми видавали шеститомник Панча, то не одважилися подати «Голубі ешелони» такими, якими вони були колись.
Кого б іще видали?
Первозданний «Бур’ян» Андрія Головка. Знову ж таки, не попсований. Видав би і кілька порядних письменників – не тільки ж стукачі були! Приміром, Шиян, Смілянський, Сенченко, Гордієнко. Ця література мала великий вплив на людей. Тоді ж усе було російське. А тут – пишуть українською мовою! Чому? Невже ще щось є? Це був певною мірою подвиг, вияв національної свідомості. Ось ви згадали Гончара… Олесь Гончар був письменник по народженню. Час наклав на нього великий відпечаток. Дивитися на його творчість треба в історичному аспекті. Чому сьогодні обрали об’єктом цькування Гончара? Саме Гончара, а не Корнійчука, лакея радянського! Це категорично неправильно! Гончара знали як захисника національних основ – особливо починаючи з «Собору». Певною мірою Гончар був національним прапором. Звичайно, «Прапороносці» – твір заідеологізований, та навіть він відіграв свою роль. Після війни українська література була ніяка, безкрила і безсловесна. Російські письменники подавали українців як зрадників і боягузів. І тут появляються «Прапороносці», де українці показані як сміливі, нормальні люди, які вміють любити. Хоча особисто я ніколи Гончаром не захоплювався. З колег найбільш близькими мені були Василь Земляк і Григір Тютюнник.
Що нині лишилося від «соцреалізму»?
Термін «соцреалізм» був придуманий і нав’язаний, аби ми, письменники, не виходили за ідеологічні рамки. Так званих «соцреалістичних» письменників – і Гончара також – треба розглядати в історичному контексті. Важко сказати, де твір «соцреалістичний», а де ні. Я б скоріше казав про реалізм: правда або неправда. Письменник пише так, як думає. Ми виховувалися на літературі правди. І соцреалізм казав: пишіть правду. Тільки правда була дуже урізана.
Але ж, скажімо, у ваших творах більше не так самої правди, як її пошуків. Ви звертаєтесь до образів філософів – Сковороди, Сократа…
Ви маєте на увазі повість «Диявол не спить». Я оцінив Сковороду не так, як оцінює його людство. Він не написав усієї правди. Такі були часи – Гетьманщина падала, гайдамаки гуляли, українську мову забороняли. А він писав: «Ой ти птичка жовтобоко…!» Книжка «Суд», до якої увійшла ця повість – моя краща збірка короткої прози. Зараз готую до друку другу книжку новел, яка називається «Гріх».Уже здав до видавництва.
Радянська ж тематика у ваших творах теж була…
Починав я, справді, як цілком радянський письменник. Мої перші романи «Семен Палій» і «Гайдамаки» написані у традиціях радянської ідеології. А потім… Більшість із нас виборсувались, думали. Було важко, адже навіть один з одним говорить не могли – боялися. «Не кажи мені нічого!, – колись казав Григорій Епік. – Бо як візьмуть мене – зразу все розкажу!» Була густа атмосфера страху. І при цьому ми вірили. Їли макуху і співчували хлопчику в Африці, який їсть банани і якого лупцює нагаєм білий у шоломі. Був випадок. Б’ють Сосюру за вірш «Любіть Україну». Б’ють скрізь – навіть у військових частинах проробляють. А у нас в університеті? Хтось писав дисертацію по Сосюрі, хтось уголос захоплювався – виганяють з партії, звільняють з роботи, знімають наукові звання! І всім нам товчуть: Сосюра показав не ту, що треба, радянську Україну, а минулу. Сиджу я, переді мною томик Сосюри, читаю і дивуюсь: де воно? Тут і червоні знамена шумлять, і трактори гудуть. Що ж він не так показав? І мені вперше закрадається: а може, партії взагалі не треба, аби любили Україну? Може, то тільки гасла?
І вас били?
Били. Був такий роман «Останні острови» – далеко не найкращий, про рештки українського в Україні. Мене особливо не громили, але викликали в ЦК і насварили – мовляв, пам’ятаємо ваші «Останні острови»! Була «Біла тінь», надрукована в журналі «Вітчизна». Це мій найбільш психологічний роман. Усі пошепки одне одному переказували: «Там щось страшне!» - «А що?» - «Психологізм!». Заборонена на той час категорія. Напустився на мене найбільший на той час ідеологічний критик – директор Інституту літератури Микола Шамота. У Спілці скликали збори – і почали громить. Правду кажучи, колеги не дуже-то й громили. Потім роман вийшов російською, литовською, болгарською, чеською, німецькою, іспанською мовами. А у нас не виходить, у нас його розсипали! А коли вийшов, то такий поскублений, що годі було якийсь психологізм і знайти! Нещодавно один видавець запропонував перевидати «Білу тінь». Я взяв рукопис, первісний варіант, трошки дописав – і роман вийшов, хоч і невеликим накладом. Нехай! Принаймні він існуватиме таким, яким я його написав. Була ще повість «Обвал» – може, кращій мій твір. Її дуже високо оцінювали за кордоном, зокрема Іван Кошелівець сказав, що це «єдиний шедевр радянської доби». У цьому романі-алегорії на прикладі інституту показана вся радянська система.
Юрію Михайловичу, а чому ви не згадуєте «Позицію», за яку одержали Шевченківську премію? А «Рубіж», а «Максим Залізняк»?
Та у мене тих книжок! Зараз я до своєї творчості ставлюсь гранично критично. Щось відійшло, щось залишиться. Згадані вами романи писані в совіцькому плані. Що таке роман «Рубіж»? Це гарна котлета, засипана поганим гарніром. Котлета – оскільки роман було написано одразу після смерті Сталіна, то думка головна була така: нам ще довго боротися з мертвою ідеологією. А гарнір – тогочасні сільськогосподарські проблеми. Щось подібне – і «Позиція». Спочатку це був нарис. Привіз мене до колгоспу перший секретар райкому. Сильний, передовий колгосп. Заходимо ми до контори. Голова колгоспу сидить і грає в шахи. Секретар райкому обурився, а голова: «В мене обідня перерва, я зараз з вами і розмовляти не буду». Коли ж уже сіли говорити, питаю я в голови: «Як ви досягли таких успіхів?» А він показує пальцем на першого секретаря: «Оце він дає мені вказівки, а я все роблю навпаки, через те у мене такі досягнення!» Уявляєте? Такий чоловік тоді просто не міг мене не зацікавити.
Отже, писали «в ногу з часом»?
Коли мене звільнили з роботи, а потім розгромили «Білу тінь», треба було думати, за що жити.
У свій час ви були головним редактором журналу «Дніпро»
Так, у «Дніпрі» ми друкували дисидентів. Спочатку вони друкувались у «Літературній Україні», «Вітчизні», потім їх звідтіля відрізали – і вони перейшли до нас. Коли стало неможливо, друкували під псевдонімами. Кінчилося це звільненням мене з посади постановою ЦК. Невеселі часи. Друзі перестали заходить, телефон перестав дзвонить… Було якось у Будинку творчості в Ірпені. Стою я на гірці. Підходить до мене найвизначніший на той час критик – справді надзвичайно чутливий, хоч і флюгер – Леонід Новиченко. І каже мені: «Юрію Михайловичу, у вашому журналі появилось багато псевдонімів. Ви що, не розумієте, що це тюрма?» Кажу: «Нічого не знаю». А він мені: «Ось останній номер. Анна Квасик. Це хто? Квасик у штанях? Це ж Дзюба! Я вас як батько, як старший товариш застерігаю од лиха». «Дякую, – кажу, – Леоніду Миколайовичу, далі буду дивитись». В обід сідаємо до машини й їдемо на партійні збори. Тоді партійні збори завжди проходили напружено. Новиченко виступає, йому кидають репліки, трибуна під ним похитується. І раптом він пальцем у зал – тиць: «А тепер я скажу своєму кращому другові, Юрію Мушкетику – кого він ховає за псевдонімами?» А тоді журнал «Дніпро» був органом ЦК комсомолу. На другий день мене викликає завсектором. На столі розкладені номери, розгорнуті на псевдонімах. І перший же, звичайно, Анна Квасик. Я як це побачив, вирішив погратись у свій захист. «Хто це – Анна Квасик?», – питає він. «Не скажу!». «Хто це?», – кричить чиновник. «Радянські закони дозволяють псевдоніми», – говорю я. – «Ми вам покажемо радянські закони!», – чую у відповідь. Довго оце іде така змагання. Зрештою я, кажучи тодішньою термінологією, «роззброююся»: «Це ж легко взнати. Подзвонити до бухгалтерії і спитати, хто одержав гонорар». Дзвоню, прошу бухгалтера пошукати, хто отримав гонорар за таку-то статтю. Даю трубку завсектором. Тому бухгалтер говорить: «Це – секретар Донецького обкому комсомолу». Вона ховалася, бо боялася своїх колег. «Вам оце треба? Незручно ж!», – тоді кажу я. Та він продовжує: «А оцей?» І я бачу, що там або Світличний, або Сверстюк. Кажу: «Це ж з Інституту мовознавства, критикує своє начальство». Бачу, обличчя завсектором обм’якло. «От, – каже, – коняча морда цей Новиченко!».
Чи й справді так уважно читали журнал партійні боси?
ЦК комсомолу читало журнал вже у верстці. Викликає мене якось секретар по ідеології Тамара Главак. «Це що таке?!», – кричить. А там вірші Бердник – першої дружини Олеся Бердника. Нічого там такого не було – чумаки, козаки. Але на той час навіть це вважалось націоналізмом. «Розганяємо редакцію!», – кричить Главак. Вийшов я, трохи постояв, потім сів на тролейбус і поїхав на вулицю Анрі Барбюса. Зайшов до цеху, де друкується журнал – при вході стоять і курять друкарі. До самого верху лежать відтиски перших аркушів. «Хлопці, а що, якби я тут щось дописав?», – питаю. А вірші верліброві, рими немає, де початок-кінець – незрозуміло. «Три пляшки коньяку!», – відповідають. «Буде чотири», – кажу. І ми вдвох з завідділом поезії сиділи і дописували вірші. Там де «чумаки ідуть, ідуть» писали «трактори гудуть, гудуть!» Вульгаризували. Через тиждень іду з сигнальними примірниками до Главаки: «Ну що ви так нападали, що там таке в тих віршах?». Вона прочитала: «Так нормальні вірші!». «Це ж був творчий процес», – кажу я. «А чого ж ви не сказали?», – питає секретар по ідеології. Відповідаю: «Ви на мене накричали, я злякався». Але сказати, що б я був після цього спокійний – ні. А раптом цензор звірить з оригіналом? Тоді – тюрма. Адже я підписував, що після печатки цензора жодного слова не додам! Ось такі епізоди стосунків з ЦК. Якби я вам розказав стосунки з цензурою, то це ціла фантасмагорія! Наприклад, нашого цензора, полковника у відставці Івана Кошового, ми підпоювали – по черзі водили в кафе. Потім, коли він дивився верстку, а я йому дзвонив і просив її забрати, той відповідав: «Можна. Одинадцять». І кидав трубку. Я вже знав, що цензор знімає одинадцять сторінок. Тоді ми підбираємо щось із запасу. І це вже було велике благо. Бо, як правило, якщо він щось знімав, то мав би подавати доповідну головному цензору, а той – у ЦК, де роблять певні висновки. Багато чого можна розповідати про ті часи. Я вже написав спогади. Колись вони будуть надруковані.
А чому колись, а не зараз?
Не хочу. Бо у них багато ще живих, тих, про кого я думаю і пишу, що були стукачами, хто доносив по добрій волі. Крім того, не забувайте, хто були ті стукачі. Ви, мабуть, думаєте, що це якісь там сіренькі шлапаки. Іван Немирович колись говорив: «Що, оце я вам буду розповідати, що казав Малишко?». А з органів відповідають: «А вы не беспокойтесь, на Малышко у нас есть свои Малышки». Але чого гріха таїти, і ми виконували якісь приписи, друкували комсомольські нариси. Але було і інше. Ось недавно помер Микола Холодний. Кручений був дуже чоловік. Він сам заплутався у КГБ. Але у нього є такі вірші, яких ні в кого, мабуть, не має. У ті роки він написав вірш про 1933-й рік: «Жінка кинула чоловіка, і торби на горба. Подаруй їй, владико, колосочок з герба». Або ж: «Сьогодні в церкві коні ночують і воду п’ють, Сьогодні новим іконам люді поклони б’ють, Сьогодні в нашій країні новий зробили літак, Сьогодні дядько в полі гнилий знайшов буряк, Сьогодні побільшало люду по той бік тюремних ґрат, Сьогодні у клубі лекція: «Людина людині брат». Це по пам’яті читаю, можливо, не зовсім точно. Але який контраст! Так от, якось приходить до мене Холодний, приносить вірші. Я прочитав ці антирадянські вірші і говорю: «Миколо, таких віршів ми не друкуємо». Він пішов, а назавтра знову приносить кіпу віршів. Я читаю, а там Ленін, правда, партія. А я йому: «Миколо, ми і таких віршів не друкуємо». Хоча друкували, якщо говорити правду.
А що ж ви робили, коли вас звільнили з посади редактора журналу «Дніпро»?
На той час у мене вже була якась заначка. Я написав книжку про найбільшого тоді кібернетика Віктора Глушкова. Її не могли не надрукувати. Кібернетика була ще зовсім новою галуззю, Глушков вважався героєм. Цікавий був чоловік. Питаю у нього: Вікторе Михайловичу, покажіть мені інтегральну схему машини «Мир-4». А він сміється: Юрію Михайловичу, інтегральну схему машини «Мир-4» робила машина «Мир-3», я вже її не розумію! Потім була «Позиція» – колгоспний роман. Його також було надруковано. І так я вже пороху викульгував, видибував. А коли у 1979 році головою Спілки письменників став Павло Загребельний, стало ще краще. Він же був у дружніх стосунках із самим Щербицьким. Загребельному потрібні були такі помічники, які б працювали, а не анекдоти розказували. От він і попросив, аби йому дозволили взяти мене одним зі своїх секретарів.
За радянських часів у письменника були великі гонорари?
Гонорари були солідні. Матеріально письменник заохочувався. Але не все було так як хтось думає: в меду качалися. Так, письменник міг швидше, ніж рядовий громадянин, одержати квартиру, бо Спілка письменників будувала будинки, міг поїхати до будинку творчості за помірну ціну. У ті часи за аркуш прозі, 16 сторінок, початківцю платилося 150 карбованців (це ж не 150 гривень!), а майстру – 300 карбованців. А ще ж були перевидання, передруки. Це також гроші були. Я написав роман «Семен Палій» ще студентом. Писав вночі на кухні у гуртожитку на підвіконні. Хлопці довідалися і стали шуткувати, мовляв, роман пише, не маючи жодного рядка. А коли той роман вийшов у Києві, та ще й у Москві, то за отриманий гонорар я купив батькам хату, залишивши собі непогані кишенькові гроші.
А що можете сказати про сучасну Спілку письменників та журнал «Дніпро»?
До журналу мені зась. Був у мене час, був журнал. Зараз критикувати вже не можу, це неетично. Також неетично говорити про те, що робиться у Спілці. Я ще член президії, інколи ходжу до Спілки, сперечаюся. Хоча більше сиджу вдома і думаю. І чогось оптимістичного я вам сказати вже не можу. Я сьогодні як дика груша у полі восени, обснована бабиним літом. Все про минуле, про особисте життя, про дружину… Її смерті я перенести зовсім не можу. Я вже втратив і батьків, і брата, і друзів, але смерть дружини мене вбила – ми ж були разом 53 роки.
Як автор історичних романів, що ви думаєте про занепад української історичної прози?
Не можна сказати, що ніхто нічого не пише. Нещодавно помер Юрій Хорунжий, ще живий, але майже не пише Дмитро Міщенко. Я справді написав багато історичних романів. Найкращий з них, я вважаю – «На брата брат». Другий за вартістю – «Яса». Нещодавно мої романи перевидало видавництво «Фоліо» – чотири одразу
Ви також написали роман «Гетьманський скарб». Як думаєте, скарб Полуботка існує?
Думаю, дуже нерозумно поступила наша Верховна Рада, проголосувавши за те, аби забрати цей скарб, і звернувшись з таким проханням до Англії. Який дурак віддасть, якщо цей скарб і існував би! А якщо й був, то його вартість така, що зараз і вся Європа б не виплатила. Але я питання про скарб вивчав довго. І маю думки з цього приводу. Коли був заарештований Полуботок, то царські конфісканти кинулись шукати його багатства. Зокрема, під Гадячим у невеличкому селі Михайлівці був один з його маєтків. Там у підвалах знаходять дев’яносто мішків мідних монет. І серед них жодної монети срібної чи золотої. Але ж не могли бути у гетьмана одні мідяки, як у старця! Тоді скарб гетьманський та особистий становив одне ціле. І, певно, гроші були. Але де вони поділися, невідомо. Багато дослідників писали, що Полуботок відвіз їх у Петербург, а звідти на кораблі відправив до Англії. Я це заперечую. У ті часи такий скарб не можна було провезти через усю Росію. І взагалі проїзд з України у Петербург був більше за військовий подвиг. Я читав гетьманський журнал Полуботка, де по годинах розписано, що робив гетьман. І раптом за три з половиною місяця записів немає. Я потім вже знаходжу у Діаріуша Маркевича, що гетьман їздив до Криму і не було його три з половиною місяці. Ось через Крим цей скарб він перевезти міг. Але найвірогідніше, думаю, що він десь там закопаний серед тих віковічних дубів. Скарб загинув, як і сам гетьман.
Якби ви зараз писали історичний роман, про що б написали?
А я й пишу. Як це не дивно. Але письменники ж наперед нічого не кажуть. Якщо Бог дасть мені хоч трошки пожити, хочу написати ще один історичний роман. Оце такі падіння й тріумфи. Та що таке письменницькі тріумфи – ніщо! Найбільший мій тріумф знаєте який був? Коли я писав свого «Семена Палія» на тому підвіконні, раптом мене налякала думка: можливо, це графоманія? Тоді я відклав роман і написав два оповідання. Одне відніс до журналу «Барвінок», інший – до «Дніпра». Кілька місяців зачекав і пішов у «Барвінок». Там консультант, який дає відповіді таким початківцям, як я. Шукає вона, все перерила, і ніде мого оповідання немає. Мені якось вже незручно. І тут заходить відповідальний секретар і питає, що ми шукаємо. Виявляється, моє оповідання вже у номері. У «Дніпрі» також схвалено до друку. І саме у «Дніпрі» я отримав свій перший значний гонорар. Тоді класикам давали двадцятками, тридцятками, а мені дали карбованцями. Я вийти на вулицю боявся. На ці гроші я купив свій перший костюм, в якому я залицявся до майбутньої дружини і одружився з нею. Оце був справжній тріумф.
У вас ніколи не було відчуття, що ви народилися не у ті часи?
А хто знав? Доля нас кудись кидає, і ми у тих часах живемо. Це я вже зараз можу щось думати, додумувати. Ми ж до когось у цьому житті прив’язані. І ми жили, закохувалися, ревнували. І у школі були, і в університеті... Хоча нині згадую, що в університеті були важкі часи. Коли ми були на другому курсі, з третього забрали вісім хлопців. Пізніше вони вернулися, нині з них живий лише один, у всіх інших якісь хвороби були – епілепсія, туберкульоз, хтось навіть повісився. І такі приклади були на кожному кроці. У гуртожитку зі мною у кімнаті жив хлопець-першокурсник. У нього під подушкою знайшли томик Грінченка. Письменник не був заборонений, але подавався як націоналістичний. Хлопець злякався, тож коли у нього запитали, хто тобі підказав читати Грінченка, сказав, що Мушкетик. А я вже був на п’ятому курсі. От мене й потягнули. І я злякався. Кажу хлопцю, аби той сказав, що я йому про Грінченка нічого не говорив, а він сам взяв у бібліотеці.
Скоро ваш ювілей. Святкувати плануєте?
Я б не хотів. Але вже дзвонять зі Спілки. Потрібно буде йти на якійсь вечір, щось там балакати і робити розумне обличчя…
Можливо, зустрічатися з Президентом...
Останній раз з Президентом України я зустрічався, коли вже йшов з посади голови Спілки письменників. Тоді головою держави був Леонід Кучма. Він покликав мене до себе, а я взяв з собою секретарів. Сиділи, розмовляли. Я витяг аркуш і подав Кучмі. Кажу: напишіть на ньому таке-то й таке-то. І Президент написав. Коли ми вийшли, хлопці питались, що ж то був за папірець, хтось стверджував, що я попросив велику пенсію. А коли прийшли до Спілки, то я його розгорнув – там було прохання, аби шоферу Спілки дати квартиру. Кучму я знав, ми ж з ним земляки. Хоча декілька разів я йому виказав суворо і, повірте, дуже страшно. Якось на Шевченківському вечорі ми сиділи поруч на сцені в Оперному театрі, а я йому кажу: «Коли Ви прийшли до влади, то казали, що у вас є сто справ корупціонерів і ви їм покажете. А показали хоч одному?!» Потім показую папірець: «Ось цьому ви показали – чоловік, у якого троє дітей, вкрав два пуди обміжків, так йому дали три роки тюрми». Кучма був чорний. Нахилився. Коли я йшов зі сцени, мене почали хапати за борти піджаку. Кучма незлоблива людина, він їх одвернув і сказав: «Юрію Михайловичу, пішли з вами вип’ємо». Я йому: «Пішли, хоча пити мені з Вами нема за що». З нинішнім Президентом я майже не знайомий. Ще коли він був головою Нацбанку, я до нього приходив в одній справі. Знаю, що всіх начальників важко добитися – і до нього теж непросто.
Фото Тетяни Катриченко
