Щоденник євроатлантиста. Передвиборна залежність від Росії
Все просто: перший намагається максимально дистанціюватись від Росії, другий – максимально наблизитись. Вже, чесно кажучи, огидно спостерігати, як перед кожним святом волевиявлення теоретично можливі кандидати в президенти починають курсувати між Києвом та Москвою, з надією провести кілька годин у приймальні Всесильного та Всемогутнього ВВП, аби зрештою удостоїтись кількох хвилин його уваги. Або ж виловлюють його на сходах чи в коридорах поважних міжнародних зібрань, щоб «випадковий» фотограф абсолютно «випадково» зафіксував цей прекрасний момент перебування поруч. Я не називаю зараз конкретних імен, але йдеться про реальні ситуації з життя деяких українських політиків, чиї прізвища наразі фігурують у всіх рейтингах опитування громадської думки з приводу президентських виборів.
І все це відбувається притому, що всі адекватні політики вже давно мали б зрозуміти: не такий вже насправді ВВП Всемогутній, і не так вже й магічно впливає його підтримка на український народ. Навіть Юлія Тимошенко у нещодавньому інтерв’ю газеті “Le Monde” на запитання журналіста «Чи потрібно мати підтримку Москви для того, щоб бути обраним президентом України?» абсолютно правильно і, як свідчить знак оклику, досить емоційно кинула у відповідь: «Помаранчева революція довела протилежне!». Щоправда, потім пані прем’єрка почала чомусь розповідати про еволюцію свого ставлення до Білокам’яної: «Моя позиція стосовно Росії була досить агресивною. Її дії відносно України нерідко далекі від коректності. Але я зрозуміла, що ми можемо реагувати на небезпеки та провокації інакше – не конфронтацією та агресією, а теплими обіймами».
Звісно, я нічого не маю проти теплих обіймів Юлії Володимирівни (як і будь-якого іншого українського політика) з двоголовим російським керівництвом. Тим паче знаю, що жоден з них не може наразі стати для Путіна більш довіреною особою, аніж Віктор Медведчук – з різних причин.
Проте, мене як євроатлантиста цікавить інше: допоки ця передвиборна залежність від Росії буде ставити під загрозу зовнішньополітичний курс України на членство в НАТО і Європейському Союзі? Адже будьмо відвертими: головним «пунктиком» для російського керівництва в контексті України є саме її недопуск в НАТО. Обізнані люди можуть це підтвердити сотню кількість разів. Ми в «Главреді» вчергове переконались у цьому завдяки ювілейному номеру нашого журналу, коли навіть у короткому тексті про Віктора Медведчука Путін умудрився вписати цілий абзац про НАТО. Зокрема нагадав про те, що переважна більшість громадян України виступає проти вступу до Альянсу, а Віктор Володимирович займає з цього питання «відповідальну і послідовну позицію»).
Зрозуміло, що саме ті, хто займає таку ж «відповідальну» позицію зможуть розраховувати на дружнє плече російського керівника. Ті, хто «недостатньо чітко артикулюють свою позицію» (слова, начебто, самого Путіна, сказані Януковичу) – недостойні ходити в справжніх друзях у Владіміра Владіміровича і Дмітрія Анатольєвіча. Складно сказати, наскільки публічне відторгнення членства в НАТО у Тимошенко, Литвина чи Януковича викликане внутрішніми електоральними розкладами, а наскільки спробами сподобатись Росії. Очевидно, спрацьовує і те, і інше. Різниця лише в тому, що якщо для українців це питання знаходиться, за усіма наявними опитуваннями, на енному місці в списку пріоритетів (а під час економічної кризи тим паче), то для Росії в її відносинах з Україною – на першому. Отож, будь-хто з українських політиків, які останнім часом почали говорити про «нейтралітет» чи відміняти зустрічі з представниками НАТО, має пам’ятати: вони, передусім, роблять не електоральну послугу собі (бо людям в умовах кризи ще більше не до Альянсів), а російському керівництву. І тут варто згадати про один досить свіжий випадок, коли, за нашою інформацією, спікер Верховної Ради спочатку не міг знайти в своєму календарі часу для зустрічі з новообраним керівником Парламентської Асамблеї НАТО під час запланованого на 6 квітня візиту останнього до Києва, але потім, знову ж таки за даними наших джерел, викроїв час для цієї надзвичайно важливої зустрічі. Важливої тому, що матиме місце вона відразу після ювілейного саміту НАТО на французько-німецькому кордоні, і було б добре продемонструвати, що діалог України та Альянсу триває на всіх високих рівнях.
Можливо, залежність багатьох українських політиків від Росії багато в чому психологічна і зумовлена віковим фактором: вони на підсвідомому рівні рівняються на Кремль, і за інерцією ніяковіють перед кожним, хто сидить в головних кабінетах Білокам’яної. Навіть Президент, який вже не перший рік позиціонує себе як відверто прозахідний, дуже боляче, за нашою інформацією, реагував на кожне рукостискання Тимошенко з Путіним у Москві. А по ідеї мав би турбуватись лише про те, аби його приймали у Брюсселі та Вашингтоні.
Якось у минулому році ми з колегою за келихом хорошого італійського вина допитували одного німецького фахівця зі Східної Європи: «Чому у поляків, словаків та всіх інших європейців вийшло з ЄС і НАТО, а в України - ні?», перше, що він відповів було - «ваші політичні еліти занадто враховують думку Росії».
