Непопулярна перспектива Третьої світової війни
Тому що похмурість сценарію майбутнього, який доводиться розглядати як допустимий, не повинна стати на заваді його повномірної оцінки і публічного викладу. Однією з причин того, чому суспільства наймають суспільствознавців у державні університети і академічні інститути – це надання цими дослідниками інформації і тлумачень, які не можуть бути отримані з інших джерел, – від журналістів, публіцистів або політиків, часто більш залежних від поточної думки мейнстрима і пануючої політичної коректності.
Якщо екстраполювати останні події Росії в майбутнє, то доводиться розглядати повноцінну війну з НАТО як і досі малоймовірний, але знову-таки можливий сценарій. Не виключено, що російський суспільний дискурс і подальшими роками рухатиметься в тому самому напрямі і з тією самою швидкістю, яку він розвинув, починаючи з 2000 року. У світових масштабах це означатиме не лише нову «холодну», але і повернення можливості «гарячої» і навіть атомної війни.
Цей прогноз звучить не лише апокаліптично, а й «несучасно», якщо не анахронічно. Хіба не глобальне потепління, фінансова криза, конфлікт між Північчю і Півднем, міжнародна міграція тощо є головними викликами XXI століття? Хіба недостатньо цих приводів для хвилювання, і хіба мусимо ми відволікатися від вирішення цих «реальних» проблем? Хіба ера конфронтацій між Сходом і Заходом не скінчилася ще кілька років тому? І чи потрібно нам знову повертатися до кошмарів жахливого ХХ сторіччя?
Тверезий підхід до недавніх подій у Росії застерігає, що це, мабуть, і потрібно зробити: обережність сьогодні допоможе зменшити імовірність того, що в майбутньому якнайгірший сценарій матеріалізується.
Такий сценарій став знову реалістичним внаслідок зрушення в російській громадській думці та дискурсі еліт за останні роки – розвиток, який до серпня 2008 року залишався частково непоміченим Заходом. Попри те, що 1990-ті роки починалися сповненим ентузіазму ухваленням у Росії західної системи цінностей та інститутів, закінчилися вони скептицизмом і роздратуванням багатьох росіян по відношенню до демократій Європи і особливо Північної Америки.
Ця зміна була меншою мірою результатом самої експансії НАТО або бомбардування Югославії, скільки наслідком специфічної інтерпретації російською громадськістю причин, цілей і значення цих акцій. На початку 1990-х Єльцин не зважився позбавити велику частину еліти колишнього Радянського Союзу займаних ними постів і впливу (тобто провести послідовну люстрацію). Це дало можливість представникам «старого режиму», що залишилися при владі і важелях впливу, впровадити в пострадянський політичний дискурс частково реформований, але знову-таки фундаментальний дуалістичний світогляд.
У старо-новій картині світу, що пропагується радянськими держслужбовцями, які залишилися на високих посадах, і військовими, Росія і США залишилися головними суперниками, що борються не лише за контроль над колишньою російською імперією, але і за право вирішувати долю людства.
Подібні, спочатку маргінальні, інтерпретації проклали собі дорогу в дискурс російського мейнстрима ще в 1990-х. З початком сходження Путіна в 1999-му, вони почали проникати в центр політичного спектру РФ. Так, ще перед російсько-грузинською війною, думка росіян про США постійно погіршувалася. Якщо за даними соцопитувань, проведених провідною соціологічною службою Левада-Центр, в липні 2000 року 69% респондентів відповіли, що у них «дуже добра» або «в основному добра» думка про Сполучені Штати, в липні 2008 року їхня кількість скоротилася до 43%. У цей самий період кількість респондентів, які негативне або дуже негативно ставляться до США, зросла з 23% до 46%.
На питання Левада-Центру, в чому вони бачать основну причину російсько-грузинського конфлікту, 49% респондентів в середині серпня 2008 року вибрали відповідь «керівництво Сполучених Штатів прагне поширити свій вплив на сусідні з Росією країни». На питання про те, чому керівництво країн Заходу підтримує Грузію, 66% відповіли: «тому що воно прагне ослабити Росію і "вичавити" її із Закавказзя».
У ході ще одного опитування у вересні 2008 року з'ясувалося, що 52% російських респондентів, які знають термін «холодна війна», згодні з тим, що вона триває, тоді як тільки 18% з них вибрали відповідь: «холодна війна закінчилася».
Проте ще більш турбує зростання антиамериканізму серед представників російської еліти та інтелектуального дискурсу. На сьогоднішній день ідея того, що західні (або, принаймні, англосакські) лідери налаштовані украй русофобськи – спільне місце в міжнародних новинах і коментарях, що транслюють державні телеканали Росії. Те, що такі події, як «помаранчева революція» в Україні або грузинська атака Південної Осетії інспіровані, якщо не організовані ЦРУ – трюїзм у сьогоднішній Росії.
Спекуляції про те, що західна секретна служба стоїть за подіями 11 вересня 2001р. або Бесланською трагедією – серйозно обговорюються провідними російськими ЗМІ. Нарешті, те, що поточна поведінка Заходу і «його маріонеток» у Східній Європі має багато спільного з політикою нацистської Німеччини – думка, з якою з готовністю погодилися б багато росіян.
Така колективна параноя не лише гідна жалю, але й небезпечна. Нація, яка зараз перебуває в полоні таких бачень, має в своєму розпорядженні військовий арсенал, здатний кілька разів знищити все людство. Якщо до подій серпня 2008 року здавалося, що з приходом до влади Дмитра Медведєва російсько-західним відносинам надається можливість вийти на новий рівень, то після російсько-грузинської війни і дисциплінуючого ефекту, який вона справила на нового президента Росії, цей шанс видається менш реальним.
Сьогодні мало надій на те, що глибоке зараження російського суспільного дискурсу в осяжному майбутньому може бути інвертоване, або, щонайменше, припинена його подальша еволюція. Як ілюструє приклад Веймарської республіки міжвоєнної Німеччини, конспірологічний світогляд великої частини населення країни у гіршому разі може підготувати сприятливий ґрунт для підйому фашизму.
Більш того, в очах Росії репутація Заходу постраждала не лише, як і в усьому світі, від ескапад адміністрації Буша і кабінету Блера. Нагадуючи деякими своїми діями короткозору політику Антанти по відношенню до Німеччини після Першої світової війни, Захід через свою звичайну зарозумілість, а також просту неувагу неодноразово ігнорував легітимні російські інтереси на території колишнього Радянського Союзу.
Скандальним чином ЄС прийняв своїми членами балтійські етнократії, які тією або іншою мірою зробили своє російськомовне населення заручником колишньої радянської політики, відмовляючи цим значним за розміром меншинам в елементарних політичних правах на підставі сумнівних етноцентристських аргументів, давно дискредитованих у Західній Європі.
Оскільки не можна розраховувати на те, що Захід виявить силу або навіть бажання відкоригувати ці та інші невідповідності в своїй міжнародній політиці, московським яструбам не становитиме труднощів і далі демонізувати західні еліти. Останні, у свою чергу, постануть перед складним вибором, коли мова зайде про виконання своєї обіцянки Грузії або Україні про членство в НАТО – організації, яку більшість московських інтелектуалів і простих росіян вважають антиросійською.
Якщо в російсько-західних відносинах не відбудуться кардинальні зміни, ми, як проілюструвала російсько-грузинська війна, і надалі балансуватимемо на межі військової конфронтації між двома ядерними державами.
Д-р Андреас Умланд – Інститут досліджень Центральної і Східної Європи м. Айхштетт, Баварія, головний редактор книжкової серії «Советская і постсоветская политика і общество»; співредактор журналу «Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры» і адміністратор веб-сайту «Русский национализм».
